Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.04.2020 року у справі №219/4133/18

Ухвала

13 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 219/4133/18

провадження № 61-6253 ск 20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Кузнєцова В.

О.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 24 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності подружжя та права власності на нерухоме майно,

Встановив:

У квітні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до Артемівського міськрайонного суду Донецької області з позовом до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності подружжя та права власності на нерухоме майно, просивши суд: визнати об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 наступне майно: земельну ділянку площею 0,1095 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1420955400:10:000:0626; земельну ділянку площею 0,0405 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1420955400:10:000:0625; земельну ділянку площею 0,0368 га для ведення особистого селянського господарства, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1420955400:10:000:0619; земельну ділянку площею 0,1032 га для ведення особистого селянської господарства, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1420955400:10:000:0618; пост технічного обслуговування з мийкою, розташований за адресою: АДРЕСА_1; здійснити поділ спільного сумісного майна подружжя, шляхом визнання за ОСОБА_1 права власності на: 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1095 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_1 кадастровий номер 1420955400:10:000:0626; 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0405 га для будівництва і обслуговування житловою будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1420955400:10:000:0625; 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0368 га для ведення особистого селянського господарства, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1420955400:10:000:0619; 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1032 га для ведення особистого селянського господарства, розташованоїза адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер undefined; 1/2 частину поста технічного обслуговування з мийкою, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 24 жовтня 2019 року позовні вимоги задоволено частково: визнано об'єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0405 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1420955400:10:000:0625, та земельну ділянку площею 0,1095 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1420955400:10:000:0626.; здійснено поділ спільного сумісного майна подружжя, визнавши за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0405 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 1420955400:10:000:0625, та на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,1095 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер undefined, за кожним; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 24 жовтня 2019 року залишено без змін.

28 березня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 24 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 24 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року, в частині незадоволених позовних вимог, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Дослідивши касаційну скаргу ОСОБА_1, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки вона подана на судові рішення, що не підлягають касаційному оскарженню, з огляду на наступне.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).

Згідно з пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина 9 статті 19 ЦПК України).

Згідно з пунктами 2, 10 частини 1 статті 176 ЦПК України ціна позову в справах про визнання права власності на майно визначається вартістю майна; у позовах, що складаються з кількох самостійних вимог - загальною сумою всіх вимог.

Як убачається з матеріалів касаційного провадження та зазначено заявником касаційної скарги, ціна позову в даній справі становить 358 720,35 грн, яка станом на 01 січня 2020 року не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2102,00*250=525 500,00 грн).

Отже, відповідно до пункту 2 частини 3 статті 389 ЦПК України рішення судів першої та апеляційної інстанцій в даній справі не підлягають касаційному оскарженню.

Разом із цим, у касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, зазначає, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки в судових рішеннях убачається неоднозначність судової практики, а також, що дана справа має виняткове значення для заявника.

Зазначені аргументи суд вважає необґрунтованими, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з фактичними обставинами, встановленими судами першої та апеляційної інстанцій, і належних обґрунтувань того, що дана справа має виняткове значення для заявника, у касаційній скарзі не зазначено. Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 07 вересня 2016 року в справі № 6-47цс16, а також практиці Верховного Суду, яка викладена в постанові від 28 лютого 2018 року в справі № 352/626/13-ц, у постанові від 23 січня 2019 року в справі № 571/1331/15-ц, у постанові від 30 січня 2019 року в справі № 454/1678/16-ц, у постанові від 20 лютого 2019 року в справі № 556/290/17-ц, чим порушено формування єдиної правозастосовчої практики, є необґрунтованими, оскільки у наведених рішеннях суду касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів. При цьому, оскаржувані рішення відповідають практиці Верховного Суду, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року в справі № 200/22329/14-ц.

Інших належних та обґрунтованих доводів, які б свідчили про можливість відкриття касаційного провадження у даній справі, передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі не наведено, а тому суд приходить до висновку про відмову у відкритті касаційного провадження.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 394 ЦПК України суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом (пункт 8 частини 2 статті 129 Конституції України, пункт 9 частини 3 статті 2 ЦПК України).

Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад, справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: "Levages Prestations Services v. France" (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).

З урахуванням указаного, оскільки ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на судові рішення у справі з ціною позову, яка не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, у відкритті касаційного провадження у справі необхідно відмовити.

З наведених обставин не потребує окремого розгляду питання дотримання особою, яка подала касаційну скаргу, вимог статей 390 та 392 ЦПК України.

На підставі викладеного та керуючись статтею 129 Конституції України, статтями 19, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

Ухвалив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Артемівського міськрайонного суду Донецької області від 24 жовтня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 26 лютого 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права спільної сумісної власності подружжя та права власності на нерухоме майно.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

В. С. Жданова

В. О. Кузнєцов