Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.02.2018 року у справі №313/1587/13

Постанова

Іменем України

14 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 313/1587/13-ц

провадження № 61-390св17

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого: Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М.,

Крата В. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_2,

відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю "Торговельна компанія "Економ Плюс",

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Запорізької області від 7 липня 2016 року у складі суддів: Савченко О. В., Кочеткова І. В., Маловічко С. В.,

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року справу № 313/1587/13-ц призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) в редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК справа № 313/1587/13-ц передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У вересні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговельна компанія "Економ Плюс" (далі - ТОВ "ТК "Економ Плюс") про зміну формулювання причин звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди. Позовна заява мотивована тим, що 4 вересня 2013 року позивач направив поштою відповідачу заяву про звільнення з роботи за власним бажанням з 17 вересня 2013 року, після цієї дати на роботу не виходив. Згодом дізнався, що наказом № 542 від 23 вересня 2013 року звільнений з роботи за прогул на підставі пункту 4 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП). Тому просив змінити причину звільнення на пункт 1 статті 38 КЗпП, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та компенсувати моральну шкоду у розмірі 50 000 грн.

Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 30 грудня 2014 року позов задоволено частково. Суд змінив підстави звільнення ОСОБА_2 з роботи на пункт 1 статті 38 КзПП, зобов'язав ТОВ "ТК "Економ Плюс" видати належно оформлену трудову книжку з належним записом про звільнення з роботи, стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь позивача у розмірі 19
464 грн 06 коп. та моральну шкоду у розмірі 5 000 грн.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 14 квітня 2015 року рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 30 грудня 2014 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким в задоволені позову відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізовано суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 17 лютого 2016 року справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Суд касаційної інстанції вказав, що позивач вважав останнім робочим днем 17 вересня 2013 року та з наступного дня залишив роботу.

При цьому у наказі про звільнення позивача за прогул зазначено 17 вересня 2013 року, коли ОСОБА_2 був на роботі та прогулу не вчиняв. За таких обставин висновки апеляційного суду про відповідність наказу про звільнення позивача вимогам закону є передчасними.

Рішенням апеляційного суду Запорізької області від 7 липня 2016 року рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 30 грудня 2014 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким в задоволені позову відмовлено. Рішення мотивоване тим, що зазначаючи у наказі № 542 від 23 вересня 2013 року датою звільнення позивача з посади директора магазину 17 вересня 2013 року, відповідач керувався вимогами пункту 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58 (далі - Інструкція про порядок ведення трудових книжок працівників), відповідно до якої запис про звільнення в трудовій книжці працівника провадиться з додержанням таких правил, зокрема, у графі 2 зазначається дата звільнення. При цьому днем звільнення вважається останній день роботи.

У серпні 2016 року ОСОБА_2 звернувся із касаційною скаргою на ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 7 липня 2016 року в якій просить скасувати оскаржене рішення і змінити рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 30 грудня 2014 року стягнувши з відповідача середній заробіток за затримку видачі трудової книжки, який обрахувати з дати незаконного звільнення по 19 травня 2015 року (дату фактичної видачі трудової книжки).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд дійшов неправильного висновку про наявність прогулу, оскільки останнім робочим днем позивач вважав саме 17 вересня 2013 року.

У листопаді 2016 року відповідач надав заперечення на касаційну скаргу, в яких просить у задоволенні касаційної скарги відмовити.

Суд апеляційної інстанції при скасуванні рішення суду першої інстанції, зробив висновок, що останнім робочим днем для позивача було 18 вересня 2013 року, а не 17 вересня 2014 року. Оскільки 18 вересня 2013 року позивач не вийшов на роботу, тим самим ОСОБА_2 вчинив прогул.

Проте колегія суддів не погоджується із таким висновком апеляційного суду з наступних мотивів.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 4 вересня 2013 року на адресу відповідача надіслав засобами поштового зв'язку заяву про звільнення за власним бажанням з 17 вересня 2013 року з посади директора магазину в АДРЕСА_1. Заява ОСОБА_2 про звільнення зареєстрована у журналі реєстрації вхідної кореспонденції 10 вересня 2013 року за № 192/13. Після відправлення позивачем 4 вересня 2013 року заяви на звільнення поштою, ОСОБА_2 також проінформував роботодавця і з телефонного номеру НОМЕР_2 на службову електронну адресу та факсом на номер НОМЕР_1 про направлення заяви на звільнення. І це узгоджується із листом Запорізької філії публічного акціонерного товариства "Укртелеком" № 32/3-5-115 від 11 грудня 2014 року про роздруківку вихідних міжміських дзвінків, здійснених з телефону № (06136) 2-12-19 за період часу з 09.00 год. до 20.00 год. 04 вересня 2013 року.

Відповідно до частини 4 статті 241-1 КЗпП строк, обчислюваний тижнями, закінчується у відповідний день тижня.

Тому обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, що двотижневий строк попередження про звільнення за власним бажанням сплив 17 вересня 2013 року. У зв'язку із чим, у відповідача підстав для видання наказу № ЕП000542 від 23 вересня 2013 року "Про припинення трудового договору" щодо звільнення ОСОБА_2 з посади директора магазина, на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП не було, наказ є незаконним і підлягає скасуванню. Як наслідок, позовні вимоги про зміну формулювання причин звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди також підлягають задоволенню, оскільки вони є похідними від вимоги про скасування наказу.

Суд першої інстанції стягнув середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 вересня 2013 року по 30 грудня 2014 року (дата ухвалення рішення). У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить змінити рішення суду в частині стягнення середнього заробітку по 19 травня 2015 року (дата фактичної видачі трудової книжки).

Оскільки ці вимоги не були предметом розгляду у суді першої інстанції, а згідно частини 2 статті 400 ЦПК суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, то вимога про зміну рішення суду в частині не підлягає задоволенню.

Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, рішення суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Запорізької області від 7 липня 2016 року скасувати.

Рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 30 грудня 2014 року залишити в силі.

З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції рішення апеляційного суду Запорізької області від 7 липня 2016 року втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:Н. О. Антоненко В. І. Журавель В. І. Крат В. М.

Коротун