Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.12.2020 року у справі №201/853/20

Ухвала

Іменем України

03 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 201/853/20

провадження № 61-17758ск20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 22 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 жовтня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Дніпровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, в якому просила: поновити її на посаді фінансового директора Акціонерного товариства "Дніпровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів" (далі - АТ "Дніпровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів"); стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 27 грудня 2019 року до набрання рішенням суду в цій справі законної сили з розрахунку 2 959,50 грн в день; стягнути з відповідача на її користь 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що з 06 травня 2019 року вона працювала на посаді фінансового директора в АТ "Дніпровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів". 27 грудня 2019 року їй стало відомо, що її звільнено з роботи у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору. Її звільнення є незаконним, оскільки з нею було укладено безстроковий трудовий договір, а не контракт, тому відповідач протиправно звільнив її з роботи на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) у зв'язку із закінчення строку трудового договору. Відповідач зобов'язаний поновити її на роботі та виплатити їй середній заробіток за час вимушеного прогулу. Крім того, внаслідок незаконного звільнення з роботи вона зазнала моральних страждань, які полягають в тому, що змінилося ставлення колег до неї, вона втратила нормальні життєві зв'язки і змушена була витрачати час на судовий захист своїх трудових прав. Моральну шкоду вона оцінила в розмірі 10 000 грн.

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 22 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 жовтня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що у тексті трудового договору від 03 травня 2019 року, який особисто підписала ОСОБА_1, було передбачено строк дії цього договору до 31 грудня 2019 року. Підписавши трудовий договір, позивач погодилася в повному обсязі з його умовами, в тому числі й щодо строку його дії. Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Свою волю на укладення строкового трудового договору він вже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу. В цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який його було укладено. Власник також не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

27 листопада 2020 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв'язку касаційну скаргу на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 22 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 жовтня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що з нею як фінансовим директором не можна було укладати строковий трудовий договір (контракт), оскільки можливість укладення такого договору не передбачена чинним законодавством, а характер її посадових обов'язків не може обмежуватися певним строком. Крім того, відповідач не висловлював зауважень щодо якості її роботи. Таким чином, з нею було укладено безстроковий трудовий договір, що унеможливлює її звільнення на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України. Висновки судів попередніх інстанцій суперечать правовим висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 442/903/16-ц.

Зі змісту наведених доводів касаційної скарги вбачається, що скарга подана на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Касаційне провадження не підлягає відкриттю з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини 1 та абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пункту 1 частини 1 та абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 5 частини 2 статті 394 ЦПК України суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Відмовляючи в задоволенні позову суди застосували правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 17 січня 2019 року у справі № 760/11151/16-ц про те, що підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП. Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункт 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення. На цій підставі може бути припинений тільки строковий трудовий договір, укладений як строковий відповідно до закону. Якщо ж строковий трудовий договір укладено всупереч правилам статті 23 КЗпП, то умова про строк є незаконною. Трудовий договір у такому разі вважається укладеним на невизначений строк, і він не може бути припинений у зв'язку із закінченням строку. Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника.

Свою волю на укладення строкового трудового договору він уже виявив, коли писав заяву про прийняття на роботу за строковим трудовим договором. В цей же час він виразив і волю на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який його було укладено. Власник також не зобов'язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частиною 1 статті 36 КЗпП. Наведене також узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року у справі № 753/16193/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 761/27037/17-ц, від 06 грудня 2018 року у справі № 757/26016/17-ц.

Судами встановлено, що 03 травня 2019 року між сторонами було укладено трудовий договір, згідно з яким позивач засвідчила своїм підписом, що вона підтверджує та повністю розуміє і приймає його умови, ознайомлена з положенням про ревізійну комісію та Правилами внутрішнього трудового розпорядку, а також проінформована з питань техніки безпеки, гігієни охорони праці та протипожежної охорони.

Наказом (розпорядженням) від 03 травня 2019 року № 17 позивача було прийнято на роботу з 06 травня 2019 року строком до 31 грудня 2019 року із щомісячною заробітною платою 62 150 грн. Позивача було ознайомлено з указаним наказом.

Наказом (розпорядженням) від 09 грудня 2019 року № 653 ОСОБА_1 була звільнена з посади у зв'язку із закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України з 31 грудня 2019 року.

08 січня 2020 року позивач підписала акт внутрішнього переміщення основних засобів від 27 грудня 2019 року, за яким вона передала майно, що перебувало в її користуванні.

Встановивши, що ОСОБА_1 була прийнята на роботу на строк з 06 травня 2019 року по 31 грудня 2019 року за договором, з умовами якого її було ознайомлено, суди дійшли правильного висновку, що підписавши умови контракту позивач виразила свою волю як на укладення трудового договору на визначений сторонами строк, так і на припинення такого трудового договору після закінчення строку, на який його було укладено.

При цьому відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій правильно виходили з відсутності порушень прав позивача при її звільненні з роботи на підставі пункту 2 частини 1 статті 36 КЗпП України.

Доводи касаційної скарги про безстроковість укладеного між сторонами трудового договору спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій обставинами і наведеними вище правовими висновками Верховного Суду.

Посилання заявника на неврахування судами правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 липня 2019 року у справі № 442/903/16-ц, не заслуговує на увагу, оскільки обставини, встановлені судами у справі № 442/903/16-ц, не є подібними до обставин, встановлених судами в цій справі. Так у справі № 442/903/16-ц між сторонами також було укладено контракт на певний строк, однак до закінчення визначеного сторонами в додатковій угоді строку контракту, відповідач переуклав з позивач контракт та визначив інший строк дії контакту, який був меншим за попередньо узгоджений між сторонами строк, після чого звільнив позивача з роботи до завершення первинно узгодженого сторонами строку. В цій же справі подібних обставин не було встановлено.

Доводи заявника про те, що законом не передбачено можливості укладення з нею як з фінансовим директором контракту на певний строк, не заслуговують на увагу, тому що згідно з частиною 4 статті 65 Господарського кодексу України у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.

Із змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень вбачається, що скарга є необґрунтованою, Верховний Суд уже викладав у своїх постановах висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 1996 року у справі "Леваж Престейшинз Сервісиз проти Франції", пункти 37,38 рішення ЄСПЛ від 19 грудня 1997 року у справі "Бруалла Гомесде ла Торре проти Іспанії").

Виходячи з викладеного, у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити.

Керуючись пунктом 5 частини 2 статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 22 травня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 жовтня 2020 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства "Дніпровський завод з ремонту та будівництва пасажирських вагонів" про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов