Історія справи

Ухвала ККС ВП від 09.03.2020 року у справі №146/501/19

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2020 року

м. Київ

справа № 146/501/19

провадження № 51-1123ск20

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого Мазура М. В.,

суддів Вус С. М., Чистика А. О.,

розглянув касаційну скаргу потерпілої ОСОБА_1 на вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 06 серпня 2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 25 листопада 2019 року, які постановлені в межах кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019020000000001, за обвинуваченням

ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Свердловськ Російської Федерації, зареєстрованого в АДРЕСА_1, проживаючого в АДРЕСА_2, раніше не судимого,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 286 Кримінального кодексу України, (далі - КК України).

Суть питання

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, вмотивованість їх висновків з питання призначення ОСОБА_2 покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, захисник у касаційній скарзі не навів.

У касаційній скарзі потерпіла, не оспорюючи доведеності винуватості та правильності кваліфікації дій ОСОБА_2, посилаючись на невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, внаслідок м'якості, а також на несправедливість, на її думку, вирішення цивільного позову, просить скасувати рішення місцевого та апеляційного судів і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.

На обґрунтування своїх вимог потерпіла указує на те, що призначене засудженому покарання є занадто м'яким. Суди належним чином не врахували ступінь тяжкості вчиненого засудженим злочину, обставини його вчинення, наслідків, які настали та позицію потерпілих щодо необхідності призначення засудженому максимальної міри покарання. Також потерпіла вважає, що обставина, яка визнана судами такою, що пом'якшує покарання засудженого - щире каяття, носить формальний характер.

Наведене, на думку потерпілої, свідчить про можливість призначення ОСОБА_2 більш суворого покарання. Крім того потерпіла вказує, що при вирішені цивільного позову суди належним чином не зважили на її моральні страждання й душевний біль, якого вона зазначала внаслідок смерті у ДТП її рідних.

Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду

Доведеності винуватості засудженого ОСОБА_2 у вчиненні кримінального правопорушення та кримінально-правової оцінки його дій за ч. 3 ст. 268 КК України відповідно до вимог ст. 433 КПК України Верховний Суд не перевіряв, оскільки законність та обґрунтованість судових рішень у цій частині потерпілою не оскаржуються.

Твердження в касаційній скарзі потерпілої стосуються невідповідності призначеного ОСОБА_2 покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення та його особі через м'якість.

Відповідно до ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.

Відповідно до вимог ст. 65 ККУкраїни особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів.

Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного, які підлягають обов'язковому врахуванню. Під час вибору покарання мають значення обставини, які його пом'якшують і обтяжують, відповідно до положень статей 66, 67 КК України.

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.

Питання призначення покарання визначають форму реалізації кримінальної відповідальності в кожному конкретному випадку з огляду на суспільну небезпечність і характер злочину, обставини справи, особу винного, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують покарання, тощо.

Вирішення цих питань належить до дискреційних повноважень суду, що розглядає кримінальне провадження по суті, який і повинен з урахуванням усіх перелічених вище обставин визначити вид і розмір покарання та ухвалити рішення.

Разом із тим, як уже раніше зазначав Верховний Суд, дискреційні повноваження суду щодо призначення покарання або прийняття рішення про звільнення від його відбування мають межі, визначені статтями 409, 414, 438 КПК України, які передбачають повноваження судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати або змінити судове рішення у зв'язку з невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого, зокрема коли покарання за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість (див., наприклад, постанову Верховного Суду від 12 липня 2018 року у справі № 745/398/16-к).

Згідно зі ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.

Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення у значенні ст. 414 КПК України означає з'ясування судом насамперед питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК України) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що відображено у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.

Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.

Термін "явно несправедливе покарання" означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом (хоча й у межах відповідної санкції статті) видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначено, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.

Як видно з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції при призначенні ОСОБА_2 покарання врахував: характер та ступінь тяжкості вчиненого злочину, що відноситься до тяжких злочинів, відповідно до положень ст. 12 КК України, його особу, який на диспансерному психіатричному та на наркологічному обліку не перебуває, позитивно характеризується, є учасником бойових дій та особою з інвалідністю третьої групи, має на утриманні двох малолітніх дітей та вагітну дружину, вину визнав. Також, суд врахував і досудову доповідь органу пробації. При цьому обставиною, яка пом'якшує покарання ОСОБА_2 суд визнав щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину, а вчинення злочину у стані алкогольного сп'яніння та тяжкі наслідки, завдані злочином, відніс до обставин, що його обтяжують.

З урахуванням наведеного суд першої інстанції не порушив загальних засад призначення покарання, встановлених КК України, і дійшов обґрунтованого висновку про призначення засудженому покарання в межах санкції статті, за якою його засуджено.

Зі змісту касаційної скарги та долученої до неї копії ухвали апеляційного суду вбачається, що представник потерпілих Чудак В. Д. не погоджуючись із вироком місцевого суду, подав апеляційну скаргу, в якій наводив доводи щодо невідповідності призначеного засудженому покарання тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення внаслідок м'якості, які за змістом та суттю є аналогічні доводам, викладеним потерпілою у касаційній скарзі.

Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив усі посилання й доводи, викладені представником потерпілих згаданій апеляційній скарзі, і, не встановивши підстав для скасування або зміни вироку місцевого суду, в частині призначення засудженому покарання, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.

При цьому суд апеляційної інстанції, виключивши з мотивувальної частини вироку місцевого суду обставину, яка обтяжує покарання, - тяжкі наслідки, завдані злочином, оскільки це є кваліфікуючою ознакою вчиненого ОСОБА_2 кримінального правопорушення, зазначив, що вважати призначене засудженому покарання суворим або м'яким підстав немає. Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 419 КПК України.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що вирок суду першої інстанції, залишений без змін апеляційним судом, у частині визначення виду і розміру призначеного засудженому ОСОБА_2 покарання відповідає принципам законності, індивідуалізації та справедливості, а тому не вбачає підстав вважати таке покарання явно несправедливим через м'якість.

Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність вироку суду першої інстанції та ухвали апеляційного суду, вмотивованість їх висновків з питання призначення ОСОБА_2 покарання та справедливості обраного йому заходу примусу, потерпіла у касаційній скарзі не навела.

Крім того, відповідно до вимог ч. 5 ст. 128 КПК України цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими ч. 5 ст. 128 КПК України. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, ч. 5 ст. 128 КПК України не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 129, абз. 7 п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому, про що у вироку зазначаються відповідні підстави.

Відповідно до ст. 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

При цьому моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Таким чином, указана норма встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме неправомірної поведінки, причинного зв'язку та вини заподіювача.

Як убачається з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, потерпілою заявлено цивільний позов про стягнення з ОСОБА_2 на її користь 1 млн. грн у рахунок відшкодування заподіяної моральної шкоди.

Розглядаючи вимоги цивільного позову в цій частині, місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність будь-яких сумнівів у наявності моральних страждань потерпілої, оскільки внаслідок ДТП, яке сталося з вини обвинуваченого ОСОБА_2, загинули її чоловік, донька та онука, в зв'язку з чим їй завдано значних моральних страждань.

Разом з тим, виходячи із принципів розумності та справедливості місцевий суд вважав, що заявлена потерпілою сума моральної шкоди є завищеною і обґрунтовано зменшив її до 500 000 грн.

З огляду на викладене висновок суду першої інстанції в частині вирішення цивільного позову узгоджується з принципом розумності, виваженості та справедливості, відповідає характеру та обсягу моральних страждань потерпілої, встановлених судом при дослідженні всіх обставин справи. З вказаним висновком погодився апеляційний суд, правильним його вважає й Верховний Суд.

У касаційній скарзі потерпіла, обмежившись загальними фразами, не навела переконливих доводів на спростування висновків судів попередніх інстанцій щодо вирішення заявленого нею цивільного позову і стягнення на її користь визначеної суми на відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

На цих підставах Верховний Суд постановив:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою потерпілої ОСОБА_1 на вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 06 серпня 2019 року та ухвалу Вінницького апеляційного суду від 25 листопада 2019 року щодо ОСОБА_2.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.

Судді:

М. В. Мазур С. М. Вус А. О. Чистик