Справа «Обаранчук проти України» (Заява № 41443/16) | від 03.04.2025:

Справа «Обаранчук проти України» (Заява № 41443/16)

СТРАСБУРГ
03 квітня 2025 року

Переклад автентичний

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Обаранчук проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (Stephanie Mourou-Vikstrom), Голова,
Марія Елосегі (Maria Elosegui),
Діана Сирку (Diana Sarcu), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 41443/16), яку 11 липня 2016 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянка України пані Оксана Богданівна Обаранчук (далі — заявниця), 1971 року народження, яка проживає у м. Тернополі, її представляв п. Р.О. Небельський — юрист, який практикує у м. Тернополі,

рішення повідомити Уряд України (далі — Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції, про скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві — неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 13 березня 2025 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1. Заявниця стверджує, що прийняття до розгляду апеляційної скарги на остаточне рішення, ухвалене на її користь, від сторони, яка не брала участі в первинному провадженні, та скасування цього рішення апеляційним судом суперечили принципу юридичної визначеності та призвели до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

I. ПОДІЇ, ЩО ПЕРЕДУВАЛИ СПРАВІ І РІШЕННЯ 2012 РОКУ, УХВАЛЕНЕ НА КОРИСТЬ ЗАЯВНИЦІ

2. Покійний батько заявниці, О., розпочав процедуру приватизації земельної ділянки (розташованої у селі Харківського району Харківської області) в лютому 2007 року, але помер у грудні 2007 року, не завершивши її. У 2009 році Харківська районна державна адміністрація (далі — районна адміністрація) виділила О. земельну ділянку, а селищна рада видала на його ім’я державний акт про право власності на земельну ділянку (далі — розпорядження 2009 року). Ніщо не свідчить про те, що якийсь із цих органів державної влади був поінформований про смерть О. Право власності О. на земельну ділянку ніколи не реєструвалося у відповідному реєстрі речових прав на нерухоме майно чи земельному кадастрі.

3. Заявниця звернулася до нотаріуса щодо визнання її такою, яка успадкувала земельну ділянку, та видачі їй державного акту про право власності, але їй було відмовлено, зокрема у зв’язку з тим, що вона не надала оригінал державного акту про право власності О. Вона подала позов проти нотаріуса та селищної ради.

4. У цьому провадженні 27 квітня 2012 року Тернопільський міськрайонний суд визнав, що заявниця, як спадкоємиця О., була власником земельної ділянки (далі — рішення 2012 року) - 1 . Оскільки жодної апеляційної скарги протягом десятиденного строку подано не було, це рішення стало остаточним.

- 1 25 липня 2014 року Тернопільський міськрайонний суд виправив описку, додавши до резолютивної частини рішення 2012 року кадастровий номер земельної ділянки.

II. СПРОБИ ЗАЯВНИЦІ ЗАРЕЄСТРУВАТИ ЗЕМЕЛЬНУ ДІЛЯНКУ НА СВОЄ ІМ’Я ТА ПЕРЕДАЧА ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ ТРЕТІЙ СТОРОНІ

5. 27 червня 2012 року заявниця звернулася до районної державної адміністрації щодо роз’яснення порядку її дій для реєстрації її права власності на земельну ділянку згідно з рішенням суду 2012 року. Вона надала копії рішення суду та державного акту про право власності на земельну ділянку на ім’я О.

6. 02 серпня 2012 року районна державна адміністрація пояснила, що заявниці для отримання державного акту про право власності на земельну ділянку необхідно було звернутися до територіального органу Державного комітету України із земельних ресурсів, де була розташована земельна ділянка.

7. 20 вересня 2012 року Державний комітет України із земельних ресурсів повідомив заявницю про відсутність документів про право власності на ім’я О. або актів обстеження відповідної земельної ділянки.

8. Заявниця звернулася до відділу Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Харківського району для оформлення земельної ділянки на її ім’я, але отримала відмову. 15 квітня 2013 року Тернопільський окружний адміністративний суд зобов’язав відділ Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно зареєструвати земельну ділянку на ім’я заявниці. 30 березня 2015 року Львівський апеляційний адміністративний суд вніс зміни до цієї постанови та зобов’язав відділ Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно належним чином розглянути заяву про реєстрацію.

9. Тим часом 14 червня 2013 року районна державна адміністрація виділила спірну земельну ділянку К., яка 07 листопада 2012 року розпочала процедуру приватизації земельної ділянки.

10. 14 грудня 2013 року К. продала земельну ділянку Л.

III. АПЕЛЯЦІЙНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

11. 24 квітня 2015 року Л. подав апеляційну скаргу на рішення 2012 року, стверджуючи, що він дізнався про рішення 2012 року лише під час розслідування прокуратури у квітні 2015 року (див. пункт 16).

12. Заявниця стверджувала, що задоволення апеляційної скарги суперечило б принципу юридичної визначеності. Вона зазначила про значний строк, який минув після ухвалення рішення. Вона також доводила, що національне законодавство не надавало права Л. на апеляційне оскарження, оскільки «Дія-97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine), заява № 19164/04, від 21 жовтня 2010 року.

13. 23 червня 2015 року Апеляційний суд Тернопільської області задовольнив апеляційну скаргу Л., встановивши, що покійний батько заявниці О. не завершив процедуру приватизації земельної ділянки і ніколи не набував права власності на земельну ділянку за життя. Заява про приватизацію була подана невідомими особами від його імені в грудні 2008 року, тобто вже після його смерті. Державний акт про право власності, виданий на ім’я О., не був належним чином зареєстрований. Таким чином, заявниця успадкувала не земельну ділянку, а лише право завершити процедуру приватизації - 2 . Тому земельна ділянка була приватизована іншою особою та продана Л. На думку апеляційного суду, Л. мав право на оскарження рішення 2012 року, оскільки він придбав земельну ділянку у грудні 2013 року.

- 2 09 червня 2020 року Харківський районний суд відмовив у задоволенні позову заявниці про надання їй дозволу завершити процедуру приватизації земельної ділянки, яку розпочав О., на тій підставі, що з 2013 року земельна ділянка належала Л.

14. Заявниця подала касаційну скаргу, повторивши свої попередні аргументи. Вона також стверджувала, що районна державна адміністрація порушила її права на земельну ділянку та принцип юридичної визначеності, виділивши земельну ділянку третій особі всупереч рішенню суду 2012 року, і таким чином створила підставу для апеляційної скарги Л. Це було порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

15. 20 січня 2016 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін рішення апеляційного суду, встановивши відсутність у ньому ознак помилки.

IV. ІНШІ ПРОВАДЖЕННЯ

16. 20 квітня 2015 року було порушено кримінальне провадження за підозрою у підробці заяви про приватизацію, яка була подана посмертно від імені покійного батька заявниці. Інформація про хід цього провадження відсутня.

17. У квітні 2015 року Л. подав позов, вимагаючи визнання незаконним розпорядження 2009 року про передачу покійному батькові заявниці у власність земельної ділянки. Остаточною ухвалою від 06 березня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін рішення суду нижчої інстанції, в якому у задоволенні позову Л. було відмовлено на тій підставі, що: (i) задоволення позову позбавило б заявницю права, належного їй за законом, на завершення процедури приватизації після смерті її батька; (ii) оскаржуване розпорядження 2009 року не порушувало права Л., оскільки він придбав земельну ділянку лише у 2013 році.

ОЦІНКА СУДУ

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

18. Заявниця скаржилася на те, що рішення про прийняття до розгляду апеляційної скарги на рішення 2012 року порушило принцип юридичної визначеності.

19. Уряд заперечив проти цього аргументу.

20. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

21. Відповідні загальні принципи були узагальнені в згаданому рішенні у справі «Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний Союз» проти України» (Industrial Financial Consortium Investment Metallurgical Union v. Ukraine), заява № 10640/05, пункти 146 і 147, від 26 червня 2018 року.

22. Заявниця стверджувала, що при буквальному тлумаченні відповідного положення національного законодавства Л. не мав права на оскарження, оскільки суд першої інстанції не вирішував питання щодо його прав та обов’язків у зв’язку із земельною ділянкою, так як таких прав не існувало на момент ухвалення рішення у 2012 році, і вони виникли лише пізніше — у 2013 році, коли Л. придбав земельну ділянку (див. пункт 12).

23. Суд вважає, що цей аргумент не був необґрунтованим і за таких обставин вимагав відповіді. Національні суди не розглянули цей аргумент і використали розширене тлумачення відповідного законодавчого положення, згідно з яким рішення 2012 року можна було ретроспективно розглядати як таке, що впливало на набуті згодом права (див. пункт 17).

24. Хоча саме національні органи влади, зокрема суди, повинні тлумачити та застосовувати національне законодавство, Суд зобов’язаний перевірити, чи призвели спосіб тлумачення та застосування національного законодавства до наслідків, які відповідали принципам Конвенції (див. рішення у справі «Гудмудур Андрі Астрадссон проти Ісландії» [ВП] (Gudmundur Andri Astradsson v. Iceland) [GC], заява № 26374/18, пункт 250, від 01 грудня 2020 року).

25. Крім того, Суд також встановив, що процесуальні норми створюються для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, та що сторони провадження повинні мати право очікувати застосування зазначених норм. Цей принцип застосовується в обох напрямках: не тільки щодо сторін провадження, а й до національних судів (див. згадане рішення у справі «Дія 97» проти України» (Diya 97 v. Ukraine), пункт 47, з подальшими посиланнями).

26. В принципі, оскарження третіми особами, яких торкнулося рішення, може бути законним, коли їм про нього стає відомо (там само, пункт 51 та див. рішення у справі «Проценко проти Росії» (Protsenko v. Russia), заява № 13151/04, пункти 30–34, від 31 липня 2008 року).

27. Однак у цій справі сам факт того, що Л. зазнав впливу цього рішення, був спричинений бездіяльністю органів державної влади після ухвалення рішення 2012 року. Заявниця поінформувала усі органи державної влади, відповідальні за передачу у власність земельної ділянки та реєстрацію відповідних правочинів, про рішення суду 2012 року задовго до того, як земельна ділянка була передана у власність К. і продана Л. (див. 9).

28. Національні суди не розглянули аргумент заявниці, що поновлення провадження у зв’язку зі створеною районною державною адміністрацією ситуацією та скасування ухваленого на її користь рішення, суперечило принципу юридичної визначеності (див. пункти 12–15).

29. З огляду на наведене Суд вважає, що національні суди не навели обґрунтування, яке б доводило існування особливих та непереборних обставин для виправдання поновлення розгляду справи заявниці.

30. Цих міркувань достатньо для висновку Суду, що рішення про прийняття до розгляду скарги Л. на рішення 2012 року порушило принцип юридичної визначеності.

31. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ

32. Заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на скасування рішення 2012 року без поважних причин і на незаконність відмови у задоволенні її позову щодо земельної ділянки.

33. Уряд заперечив проти цього аргументу.

34. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

35. Беручи до уваги свої висновки щодо скарги за «Вєлєв проти України» [Комітет] (Vyelyev v. Ukraine) [Committee], заява № 57211/13, від 20 січня 2022 року).

36. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

37. Заявниця вимагала 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

38. Уряд заперечив проти цієї вимоги, стверджуючи, що вона була надмірною та необґрунтованою.

39. Суд присуджує заявниці 1 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди, а також будь-який податок, що може нараховуватися.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє , що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє , що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє , що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 1 000 (одна тисяча) євро, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, та додатково будь-який податок, що може нараховуватися в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 03 квітня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.