Історія справи

Постанова ВССУ від 24.01.2024 року у справі №592/809/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2024 року

м. Київ

справа № 592/809/22

провадження № 61-11110св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 09 червня 2022 року у складі судді Косолап М. М. та постанову Сумського апеляційного суду від 20 вересня 2022 року у складі колегії суддів Собини О. І., Криворотенка В. І., Рунова В. Ю.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказу, зобов`язання виплатити заробітну плату.

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») в особі виробничого підрозділу Сумська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» про визнання незаконним та скасування наказу, зобов`язання виплатити заробітну плату.

Позов мотивовано тим, що позивач працює столяром 4 розряду у виробничому підрозділі Сумська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця».

09 грудня 2021 року начальник виробничого підрозділу Сумська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця» видав наказ № 822-ос «Про відсторонення від роботи», яким його відсторонив від роботи з 09 грудня 2021 року.

Вважає, що зазначений наказ прийнятий з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки у ньому відсутнє посилання на подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про його відсторонення, не враховано вимоги абзацу 6 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», які мають вищу юридичну силу, ніж підзаконний нормативний акт - положення пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники, яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153), але обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не визначена.

Вважає, що відповідач оскарженим наказом фактично поклав на нього обов`язок вчинити дії, які не визнані державою як обов`язкові. Вакцинація проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не включена до календаря щеплень. Працівники, які мають протипоказання до вакцинації, продовжують безперешкодно працювати, а він за станом здоров`я не має протипоказань до вакцинації, але не має щеплення, внаслідок чого відсторонений від роботи, перебуває у гіршому стані, що, на його думку, свідчить про дискримінацію.

Відображення у наказі норм щодо необхідності надання відповідних документів на проведення щеплення або наявності протипоказань вважає неправомірним.

Вважає, що відповідач порушує його право на працю та оплату праці.

На підставі викладеного позивач просив суд:

- визнати незаконним і скасувати наказ начальника виробничого підрозділу Сумська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця» від 09 грудня 2021 року № 822-ос «Про відсторонення від роботи»;

- зобов`язати АТ «Українська залізниця» виплатити невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ковпаківського районного суду м. Суми від 09 червня 2022 року, яке залишено без змін постановою Сумського апеляційного суду від 20 вересня 2022 року, у позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що відсторонюючи працівника від роботи, роботодавець діяв у межах повноважень та відповідно до положень, визначених чинними законами та підзаконними нормативними актами. Відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати до усунення причин, що зумовили таке відсторонення, є законним і правомірним. Будь-яких порушень вимог законодавства або порушення процедури відсторонення від роботи позивача суд не встановив.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Ковпаківського районного суду м. Суми.

На підставі ухвали Верховного Суду від 28 листопада 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Ухвалою Верховного Суду від 07 грудня 2022 року зупинено провадження у вказаній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 01 березня 2023 року поновлено провадження у справі.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу судової справи від 23 січня 2024 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В., Сердюк В. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У касаційній скарзі зазначається, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на те, що законодавець визначив обов`язковою умовою для прийняття рішення про відсторонення від роботи у разі відсутності щеплення наявність подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби.

Відсторонення позивача з підстав частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є незаконним та безпідставним.

У касаційній скарзі позивач зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування зазначених норм у справах про відсторонення від роботи працівника через відсутність щеплення від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Також зазначає, що апеляційний суд не розглянув його клопотання про зупинення провадження у справі до розгляду подібної справи Великою Палатою Верховного Суду.

Доводи інших учасників справи

У листопаді 2022 року виробничий підрозділ Сумська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Українська залізниця» надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Фактичні обставини справи

Суд установив, що ОСОБА_1 працює у виробничому підрозділі Сумська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» на посаді столяра 4 розряду (а. с. 11, 13-15).

03 грудня 2022 року ОСОБА_1 ознайомлений із зобов`язанням від 26 листопада 2021 року № ПТО-68 про дотримання вимог нормативно-правових актів у сфері нерозповсюдження гострої респіраторної хвороби СОVID- 19 і необхідність проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби СОVID-19 та надання до 08 грудня 2021 року включно начальнику відділу по роботі з персоналом ОСОБА_2 одного з документів, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти СОVID-19: документ, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації або одну дозу дводозної вакцини, міжнародний, внутрішній сертифікат або іноземний сертифікат, що підтверджує вакцинацію; у разі наявності абсолютних протипоказань до проведення щеплення - довідку від сімейного лікаря форми № 028-1/о. Попереджений про подальше відсторонення від роботи без збереження заробітної плати починаючи з 09 грудня 2021 року. ОСОБА_1 виклав свої заперечення щодо вимоги про вакцинацію (а. с. 70).

09 грудня 2021 року складено акт № 02, згідно з яким столяр 4 розряду ПТО станції Суми ІІ групи ОСОБА_1 не виконав вказане зобов`язання від 26 листопада 2021 року № ПТО-68, не надав документ, який підтверджує вакцинацію проти СОVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновок лікаря щодо наявності протипоказань до проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 (форма № 028-1/о), виданий закладом охорони здоров`я, або електронний СОVID-19 сертифікат про одужання з мобільного застосунку «Дія», чим засвідчено факт відмови від вакцинації. Позивача проінформовано про правові наслідки відмови або ухилення від обов`язкового проведення профілактичного щеплення проти СОVID-19 та відсторонення від роботи без збереження заробітної плати (а. с. 69).

09 грудня 2021 року наказом начальника виробничого підрозділу Сумська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» № 822/ос «Про відсторонення від роботи» відсторонено з 09 грудня 2021 року від роботи без збереження заробітної плати працівника пункту технічного обслуговування станції Суми ІІ групи: таб. № 2106 - ОСОБА_1 , столяра 4 розряду, до надання одного з документів, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти COVID-19, або протипоказань до його здійснення, або електронного COVID-сертифіката про одужання з мобільного застосунку «Дія» (з визначеним терміном дії) (а. с. 68).

Цього ж дня позивач ознайомлений з вказаним наказом, отримав його копію, виклав у заяві незгоду та вказав на порушення його трудових прав (а. с. 12).

25 лютого 2022 року наказом начальника виробничого підрозділу Сумська вагонна дільниця філії «Пасажирська компанія» АТ «Укрзалізниця» № 67 «Про допуск до роботи» з 01 березня 2022 року допущено до роботи столяра 4 розряду ПТО ст. Суми ІІ групи ОСОБА_1 (а. с. 109).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 2-1 КЗпП України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 5-1 КЗпП України).

Відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством (частина перша статті 46 КЗпП України).

У Рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1 3 6 8 19 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17, від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 та від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19.

З матеріалів справи відомо, що АТ «Українська залізниця» внесено до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 та наказом Міністерства охорони здоров`я України від 01 листопада 2021 року № 2393, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 08 листопада 2021 року за № 1452/37074, який набув чинності 09 грудня 2021 року, віднесено до Переліку № 2153 (пункт 6).

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров`я України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Відповідно до пункту 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Отже, відмова або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України від 04 жовтня 2021 року № 2153. Як виняток, невакцинований працівник може бути допущений до роботи, якщо надасть роботодавцю медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

При цьому саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

У справі, яка переглядається, установлено, що позивач не надав роботодавцю документи на підтвердження наявності профілактичного щеплення від COVID-19 або довідку про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків про те, що відсутність підтвердження факту проходження працівником обов`язкового щеплення та відсутність медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації є підставою для його відсторонення.

За таких обставин суди зробили обґрунтовані висновки, що порушення права позивача на працю відсутнє та про правомірність і законність відсторонення позивача від роботи, оскільки дії роботодавця у цьому випадку були пропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи.

Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не встановили, що ОСОБА_1 був незаконно відсторонений від роботи, відсутні підстави для зобов`язання АТ «Українська залізниця» виплатити невиплачену заробітну плату за час відсторонення від роботи.

З огляду на викладене суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано зазначили, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Незупинення апеляційного провадження у цій справі не призвело до неправильного вирішення справи і не може бути підставою для скасування законного і обґрунтованого рішення.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, підстав вийти за межі доводів касаційної скарги судом касаційної інстанції не встановлено.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 389 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ковпаківського районного суду м. Суми від 09 червня 2022 року та постанову Сумського апеляційного суду від 20 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А. І. Грушицький Судді І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Пророк В. В. Сердюк