Історія справи

Постанова ВГСУ від 25.01.2024 року у справі №161/13933/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 січня 2024 року

м. Київ

справа № 161/13933/18

провадження № 51-3777 км 23

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючої ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

засудженого в режимі відеоконференції ОСОБА_6 ,

захисника в режимі відеоконференції ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 12016030010005799 від 15 грудня 2016 року за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Коростень Житомирської області, мешканця АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України,

за касаційними скаргами засудженого ОСОБА_6 та потерпілого ОСОБА_8 на вирок Волинського апеляційного суду від 06 червня 2023 року.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 30 січня 2023 року ОСОБА_6 було засуджено за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_6 звільнено від відбування призначеного йому основного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки.

Цивільний позов потерпілого ОСОБА_9 до обвинуваченого ОСОБА_6 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди залишено без задоволення.

За встановлених у вироку обставин ОСОБА_6 був визнаний винуватим у тому, що він 15 грудня 2016 року приблизно о 17:50 в темну пору доби, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, керуючи автомобілем марки «BMW 530», номерний знак « НОМЕР_1 », здійснюючи рух по вул. Карпенка-Карого у напрямку вул. Рівненська, зі сторони пр. Соборності в м. Луцьк Волинської області, в порушення вимог пунктів 2.3 (б), 2.9 (а), 12.4, 13.1 Правил дорожнього руху, рухаючись зі швидкістю приблизно 100 км/год, не вибрав безпечної швидкості, не врахував дорожньої обстановки, не впорався з керуванням та скоїв зіткнення з автомобілем марки «Шкода Октавія», номерний знак « НОМЕР_2 », під керуванням ОСОБА_10 , який рухався у лівій смузі руху у попутному напрямку, після чого автомобіль марки «BMW 530» продовжив рух та здійснив зіткнення з автомобілем марки «BMW 525», номерний знак « НОМЕР_3 (EST)», під керуванням ОСОБА_11 , після чого автомобіль марки «BMW 530» здійснив наїзд на електроопору, яка розташована на тротуарі вказаної проїжджої частини. Одночасно, після зіткнення автомобілів марки «BMW 530» та «Шкода Октавія», останній автомобіль відкинуло на острівець безпеки, де він здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_9 .

Внаслідок вказаної ДТП пішохід ОСОБА_9 отримав легкі тілесні ушкодження та тілесні ушкодження середньої тяжкості за ознакою тривалого розладу здоров`я, а пасажир автомобіля марки «BMW 530», номерний знак « НОМЕР_1 », ОСОБА_8 - тяжкі тілесні ушкодження.

Вироком Волинського апеляційного суду від 06 червня 2023 року апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_12 задоволено частково. Вирок суду першої інстанції в частині призначеного ОСОБА_6 покарання із застосуванням положень статей 75 76 КК України скасовано та ухвалено новий вирок, яким засуджено ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 286 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. Крім того, вироком суду апеляційної інстанції:

- виключено з рішення місцевого суду посилання на застосування до обвинуваченого звільнення від відбування основного покарання з випробуванням на підставі статей 75 76 КК України;

- доповнено вступну частину вироку посиланням на наявність судимостей ОСОБА_6 відповідно до вироку Луцького міськрайонного суду від 28 липня 2006 року за частинами 2, 3 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК України, вироку Луцького міськрайонного суду від 06 жовтня 2008 року за ч. 2 ст. 296 КК України, вироком Луцького міськрайонного суду від 08 листопада 2021 року за ч. 3 ст. 15 ч. 3 ст. 185 КК України;

- виключено з мотивувальної частини вироку кваліфікуючу ознаку вчинення кримінального правопорушення ОСОБА_6 , а саме порушення ним п.2.9 (а) Правил дорожнього руху.

В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без зміни.

Вимоги, викладені у касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У своїй касаційній скарзі засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та його особі через суворість, просить вирок суду апеляційної інстанції змінити та на підставі ст. 75 КК України звільнити його від відбування призначеного основного покарання з випробуванням.

На обґрунтування своїх доводів засуджений вказує, що суд апеляційної інстанції, призначаючи йому покарання, не врахував ряду пом`якшуючих покарання обставин, а також дані, що характеризують його особу.

При цьому засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на положення ст. 75 КК України, стверджує, що вказана норма закону передбачає можливість призначення більш м`якого покарання за наявності обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Крім того, ОСОБА_6 вказує, що судом апеляційної інстанції було не в повній мірі враховано: тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке хоча і належить до тяжких, проте відноситься до категорії злочинів з необережності, визнання вини та щире каяття, відсутність попередніх судимостей в силу ст. 89 КК України, наявність позитивних характеристик з місцем проживання та роботи, наявність соціальних зв`язків (одружений, має на утриманні двох малолітніх дітей), факт повного відшкодування завданої потерпілим шкоди, внаслідок чого цивільні позови місцевим судом було залишено без розгляду, позицію потерпілих, які не наполягали на призначенні йому суворого покарання, а також те, що він не перебуває на обліку у лікарів нарколога та психіатра та є потерпілим від Чорнобильської катастрофи 2 категорії.

Таким чином засуджений вважає, що неврахування судом апеляційної інстанції вищенаведеного, стало наслідком призначення йому надмірно суворого покарання.

У своїй касаційній скарзі потерпілий ОСОБА_8 , посилаючись на порушення норм матеріального права, просить вирок суду апеляційної інстанції змінити та на підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_6 від відбування призначеного основного покарання з випробуванням.

На обґрунтування своїх вимог потерпілий зазначає, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи вирок, не врахував того, що ОСОБА_6 :

- повністю визнав свою вину та щиро розкаявся;

- одружений та має на утриманні двох малолітніх дітей;

- добровільно відшкодував завдану шкоду;

- вибачився за вчинене.

Крім того, потерпілий стверджує, що ОСОБА_6 вчасно оплачував йому лікування та надавав кошти на медикаменти, тому наразі він не потребує подальшого лікування за наслідками ДТП. При цьому потерпілий ОСОБА_8 також вказує, що з огляду на те, що засуджений відшкодував заподіяну шкоду, то ні він, ні потерпілий ОСОБА_9 не наполягали на призначенні ОСОБА_6 суворого покарання, тим більше покарання у виді позбавлення волі. Також потерпілий зазначає, що позиція прокурора щодо тривалого невідшкодування шкоди не відповідає дійсності.

Від учасників касаційного провадження заперечень на касаційні скарги засудженого та потерпілого не надходило.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 та його захисник ОСОБА_7 підтримали подані касаційні скарги та просили їх задовольнити.

Прокурор ОСОБА_5 заперечував щодо задоволення касаційних скарг засудженого та потерпілого, просив вироку суду апеляційної інстанції залишити без зміни, а касаційні скарги - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги засудженого та потерпілого не підлягають задоволенню на таких підставах.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПКУкраїни підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України.

Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 та кваліфікація його дій за ч. 2 ст. 286 КК України у касаційних скаргах засудженого та потерпілого не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.

Доводи касаційних скарг потерпілого та засудженого щодо невідповідності призначеного судом останньому покарання ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення і його особі через суворість Суд, ураховуючи надані матеріали кримінального провадження, не може взяти до уваги як обґрунтовані з огляду на таке.

Відповідно до вимог ст.65 КК, суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання. Крім того, призначене особі покарання має бути необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів.

Як убачається з вироку, місцевий суд, вирішуючи питання про вид та міру покарання ОСОБА_6 , врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії тяжких злочинів, а також обставини справи та дані про особу обвинуваченого, зокрема, те, що останній раніше притягувався до кримінальної відповідальності, однак свою вину визнав повністю, щиро розкаявся у вчиненому, має постійне місце проживання, за яким характеризується з посередньої сторони, відшкодував завдані збитки потерпілим, при цьому останні будь-яких претензій матеріального чи морального характеру до обвинуваченого не мають та просили в своїх заявах суд суворо не карати ОСОБА_6 .

При цьому судом першої інстанції було встановлено обставину, яка пом`якшує обвинуваченому покарання, а саме щире каяття та обставину, яка обтяжує покарання - вчинення злочину в стані алкогольного сп`яніння.

З огляду на вищенаведене місцевий суд призначив ОСОБА_6 покарання в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки, а також на підставі ст. 75 КК України звільнив його від відбування такого покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 роки.

Суд апеляційної інстанції, перевіряючи рішення суду першої інстанції за апеляційною скаргою прокурора, погодився з доводами сторони обвинувачення та скасував вирок суду першої інстанції в частині застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України. При цьому, постановляючи свій вирок, суд апеляційної інстанції, врахувавши тяжкість вчиненого злочину, дані про особу обвинуваченого, обтяжуючі та пом`якшуючі покарання обставини, призначив ОСОБА_6 мінімальне покарання в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК України у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 3 роки.

Разом з тим, як убачається з вироку суду, колегія суддів апеляційної інстанції, пом`якшуючи обвинуваченому покарання, погодилась з висновками суду першої інстанції щодо наявності обставини, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 66 КК України, а саме щирого каяття. При цьому підстав, які б свідчили про наявність інших обставин, що пом`якшують обвинуваченому покарання, судом апеляційної інстанції встановлено не було.

Перевіривши доводи касаційних скарг потерпілого та засудженого, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції в частині призначеного ОСОБА_6 покарання, виходячи з наступного.

Питання призначення покарання врегульовані розділом ХІ КК України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.

Водночас відповідно до ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.

Таким чином, законодавцем визначено, що явно несправедливим через м`якість або суворість покарання може бути саме за видом чи розміром.

Проте у своїх касаційних скаргах засуджений та потерпілий, посилаючись на невідповідність призначеного судом покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого через суворість, не наводять доводів щодо незаконності висновку суду апеляційної інстанції в частині призначення ОСОБА_6 основного покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки та додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 3 роки. З урахуванням зазначеного доводи касаційних скарг щодо несправедливості покарання через його суворість, є необґрунтованими.

Щодо доводів касаційної скарги засудженого про неврахування судом апеляційної інстанції того, що він в силу ст. 89 КК України є несудимим, то колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Як убачається зі змісту оскаржуваного вироку, суд апеляційної інстанції погодився з доводами прокурора щодо наявності у обвинуваченого попередніх судимостей, з огляду на те, що ОСОБА_6 був засуджений:

- вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 28 липня 2006 року за частинами 2, 3 ст. 185, ч. 2 ст. 186 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців із звільненням на підставі ст. 75 КК України від відбування покарання з іспитовим строком тривалістю 3 роки;

- вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 06 жовтня 2008 року зв ч. 2 ст. 296 КК України, із застосуванням положень ст. 71 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 8 місяців, звільнений умовно - достроково 17 вересня 2012 року на 2 місяці 26 днів;

- вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 08 листопада 2021 року за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців із звільненням на підставі ст.75 КК України від відбування покарання з іспитовим строком тривалістю 1 рік 6 місяців.

Так, положеннями ст. 89 КК України встановлено, що такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за тяжкий злочин, якщо вони протягом шести років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення.

Відповідно до ч. 5 ст. 90 КК України, якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить кримінальне правопорушення, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново. У цих випадках строки погашення судимості обчислюються окремо за кожне кримінальне правопорушення після фактичного відбуття покарання (основного та додаткового) за останнє кримінальне правопорушення.

З огляду на зазначене, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_6 раніше притягувався до кримінальної відповідальності, а тому касаційна скарга засудженого в частині неврахування судом апеляційної інстанції того, що він в силу ст. 89 КК України є несудимим, задоволенню не підлягає.

Що стосується вимог у касаційних скаргах потерпілого та засудженого щодо необхідності застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України та звільнення його від відбування призначеного покарання з випробуванням, то Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.

Питання щодо звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням врегульовано розділом ХІІ КК України.

Відповідно до ст. 75 КК України, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Таким чином, законодавцем чітко визначено, що за наявності вищевказаних підстав, під час вирішення питання щодо застосування положень ст. 75 КК України, суд враховує: тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи.

Скасовуючи вирок місцевого суду, зокрема і в частині застосування до ОСОБА_6 положень ст. 75 КК України, суд апеляційної інстанції врахував дані про особу обвинуваченого, який є особою молодого віку, має постійне місце проживання, міцні соціальні зв`язки (одружений, утримує двох малолітніх дітей), працевлаштований, за місцем роботи та проживання характеризується позитивно. Суд також врахував думку потерпілих, які просили обвинуваченого суворо не карати.

Поряд з цим судом апеляційної інстанції було прийнято до уваги тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке згідно ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжких та обставини його вчинення, а також, те, що ОСОБА_6 вчинив інкримінований йому злочин шляхом грубого порушення вимог Правил дорожнього руху, а саме керуючи автомобілем у стані алкогольного сп`яніння, перевищив дозволену швидкість руху та допустив зіткнення з іншими автомобілями, що призвело до наїзду на пішохода, внаслідок чого двом потерпілим було спричинено середньої тяжкості та тяжкі тілесні ушкодження за ознакою небезпеки для життя. При цьому суд також зауважив, що ОСОБА_6 після скоєння ДТП, коли автомобіль зупинився, пересів з водійського місця на переднє пасажирське та в подальшому вийшов з машини і намагався залишити місце події, а саме втікав у напрямку залізничних колій, проте був затриманий очевидцями події.

Зважаючи на викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до обвинуваченого положень ст. 75 КК України.

Надаючи оцінку доводам касаційних скарг щодо наявності підстав для застосування до засудженого положень ст. 75 КК України, колегія суддів враховує тяжкість вчиненого ОСОБА_6 злочину, який відповідно до положень ст. 12 КК України належить до категорії тяжких, дані про особу засудженого, що наведені у вироку суду апеляційної інстанції, а також з огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини скоєння злочину, а саме те, що:

- засуджений, грубо порушуючи Правила дорожнього руху, а саме перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, рухаючись зі швидкістю приблизно 100 км/год, не вибрав безпечної швидкості, не врахував дорожньої обстановки, не впорався з керуванням та допустив зіткнення з двома іншими автомобілями, внаслідок чого транспортним засобам було заподіяно механічні пошкодження, а пішоходу ОСОБА_9 та пасажирові ОСОБА_8 , який знаходився у автомобілі разом із ОСОБА_6 , спричинено тілесні ушкодження різного ступеню тяжкості (середньої тяжкості та тяжкі відповідно);

- після вчинення ДТП засуджений намагався покинути місце злочину, проте був затриманий очевидцями події,

колегія суддів вважає, що застосування в цьому випадку інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням не відповідатиме принципу законності, а звільнення ОСОБА_6 від відбування призначеного покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України не буде достатнім і необхідним для виправлення останнього та попередження вчинення ним нових злочинів.

Водночас на підтвердження вказаних висновків, колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що з огляду на зміст оскаржуваного судового рішення, ОСОБА_6 раніше притягувався до кримінальної відповідальності та до нього застосовувалися положення ст. 75 КК України, проте засуджений на шлях виправлення не став та не зробив для себе належних висновків.

Також колегія суддів зауважує, що засуджений ОСОБА_6 , оскаржуючи рішення суду апеляційної інстанції в частині скасування застосованих до нього місцевим судом положень ст. 75 КК України, при цьому посилаючись на неврахування судом апеляційної інстанції обставин, що пом`якшують покарання, не зазначає яким саме чином указане перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення з огляду на те, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України обставини, передбачені ст. 66 КК України враховуються саме під час призначення покарання, вид та розмір якого (3 роки позбавлення волі основного покарання та 3 роки позбавлення права керування транспортними засобами додаткового покарання) ОСОБА_6 не оскаржує у поданій ним касаційній скарзі.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що позиція потерпілих, які в суді першої інстанції зазначали, що не мають будь-яких претензій до обвинуваченого, а також позиція потерпілого ОСОБА_8 , яка наведена у його касаційній скарзі, хоча і є важливими, проте в цьому конкретному випадку не спростовують вищезазначених висновків суду касаційної інстанції, оскільки вчинене ОСОБА_6 кримінальне правопорушення належить до суспільно небезпечних злочинів у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту, а тому думка потерпілих під час вирішення питання щодо покарання, яке винний повинен понести за скоєне, не є вирішальною.

З огляду на вищезазначене доводи касаційної скарги засудженого ОСОБА_6 про те, що він:

- вчинив кримінальне правопорушення, яке відноситься до категорії злочинів з необережності;

- визнав вину та добровільно повністю відшкодував заподіяну шкоду;

- не перебуває на обліку у лікарів нарколога та психіатра;

- є потерпілим від Чорнобильської катастрофи 2 категорії,

а також у касаційній скарзі потерпілого ОСОБА_8 про те, що засуджений:

- вибачився за вчинене;

- вчасно оплачував та надавав кошти на медикаменти, внаслідок чого потерпілий наразі не потребує лікування,

на думку колегії суддів, лише підтверджують правильність вироку суду апеляційної інстанції в частині необхідності призначення ОСОБА_6 мінімального покарання в межах санкції ч. 2 ст. 286 КК України, однак в цілому не спростовують обґрунтованість висновків суду щодо відсутності підстав для застосування до обвинуваченого положень ст. 75 КК України.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо необхідності призначення засудженому саме реального покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки та додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк 3 роки, без застосування положень ст. 75 КК України, а тому вирок суду апеляційної інстанції в цілому відповідає вимогам статей 370 420 КПК України.

Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, а призначене покарання відповідає ступеню тяжкості вчиненого злочину та особі засудженого, то касаційні скарги потерпілого ОСОБА_8 та засудженого ОСОБА_6 слід залишити без задоволення, а вирок суду апеляційної інстанції - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК України, Верховний Суд

ухвалив:

Касаційні скарги засудженого ОСОБА_6 та потерпілого ОСОБА_8 залишити без задоволення, а вирок Волинського апеляційного суду від 06 червня 2023 року стосовно ОСОБА_6 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3