Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 листопада 2015 року Справа № 122/14б-06/11 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Полякова Б.М., - головуючого (доповідач у справі), Коваленка В.М., Погребняка В.Я.,розглянувши касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001" в особі ліквідатора Старжинської Т.Ю.на постановувід 16.09.2015 Київського апеляційного господарського суду у справі№ 122/14б-06/11 господарського суду Київської області про банкрутствовідкритого акціонерного товариства "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001", м. Київза заявоювідкритого акціонерного товариства "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001"дотовариства з обмеженою відповідальністю "Ввіко", м. Вишневе треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача 1. розпорядник майна ТОВ "Ввіко" арбітражний керуючий Капелюшний І.В., м. Київ 2. гр. ОСОБА_6, м. Київ 3. публічне акціонерне товариство "Державний експортно-імпортний банк України"про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володінняв судовому засіданні взяли участь представники:

ліквідатор ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" ТОВ "Ввіко"Старжинська Т.Ю.; Будниченко О.В., Беседін В.І., довір.; Бабій М.В., довір.

ВСТАНОВИВ:

Постановою господарського суду Київської області від 24.04.2006 у справі № 122/14б-06/11 відкрите акціонерне товариство "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001" (далі - боржник, позивач) визнано банкрутом, відкрито щодо нього ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатора та інше.

Ухвалою господарського суду Київської області від 11.12.2013 ліквідатором боржника призначено арбітражного керуючого Коптеву А.Є.

Ухвалою господарського суду Київської області від 28.02.2014 у справі №122/14б-06/11, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.06.2014, заяву ліквідатора боржника задоволено. Визнано недійсними з моменту укладення договори купівлі-продажу нерухомого майна: від 11.03.2004, укладений між ВАТ "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001" та гр. ОСОБА_6, від 08.04.2004, укладений між гр. ОСОБА_6 та ТОВ "Ввіко" (далі - відповідач), від 07.04.2005, укладений між ТОВ "Ввіко" та ТОВ "Пеле-інвест". Ухвала мотивована тим, що особа, яка підписала від імені боржника перший у ланцюгу договір (від 11.03.2004), не мала повноважень на його підписання. Оскільки майно боржника незаконно відчужено за першим договором, усі подальші відчуження цього майна за договорами купівлі-продажу також є незаконними.

Постановою Вищого господарського суду України від 12.08.2014 ухвалу господарського суду Київської області від 28.02.2014 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.06.2014 у справі № 122/14б-06/11 у частині визнання недійсним договору купівлі - продажу нерухомого майна від 11.03.2004, укладеного між ВАТ "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001" та гр. ОСОБА_6, залишено без змін; у частині визнання недійсними договору купівлі - продажу нерухомого майна від 08.04.2004, укладеного між гр. ОСОБА_6 та ТОВ "Ввіко", та договору купівлі - продажу нерухомого майна від 07.04.2005, укладеного між ТОВ "Ввіко" та ТОВ "Пеле-інвест", скасовано. Прийнято в цій частині нове рішення, яким у задоволенні заяви ліквідатора ВАТ "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001" арбітражного керуючого Коптєвої А.Є. про визнання недійсними договорів купівлі - продажу нерухомого майна від 08.04.2004 та від 07.04.2005 відмовлено.

В частині скасування судових актів суд касаційної інстанції, керуючись відповідною правовою позицією Верховного Суду України, зазначив, що права позивача, як власника майна, не підлягають захисту шляхом застосування правового механізму, передбаченого ст. 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Визнання недійсним першого у ланцюгу договорів щодо відчуження спірного майна може бути підставою для заявлення віндикаційного позову (за наявності підстав, передбачених ст. 388 ЦК України) або ж вимоги про визнання права власності (якщо таке право оспорюється або заперечується).

Ухвалою від 23.02.2015 у справі № 122/14б-06/11 призначено ліквідатором боржника арбітражного керуючого Старжинську Т.Ю.

У квітні 2015 року боржник в особі ліквідатора Старжинської Т.Ю. звернувся у межах справи про банкрутство до відповідача із заявою про визнання за ВАТ "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001" права власності на нерухоме майно, яке відповідач набув за договором купівлі-продажу від 08.04.2004 та витребування зазначеного майна з незаконного володіння відповідача.

Ухвалою господарського суду Київської області від 15.07.2015 (суддя Мальована Л.Я.) заяву ліквідатора задоволено. Визнано за боржником право власності на нерухоме майно згідно переліку, вказаного в ухвалі, за адресою: Київська область, м. Вишневе, АДРЕСА_1. Витребувано вказане майно з незаконного володіння відповідача у власність позивача.

Ухвала мотивована тим, що спірне майно вибуло з володіння позивача поза його волею у зв'язку з визнанням недійсним за судовим рішенням укладеного між позивачем та гр. ОСОБА_6 договору купівлі-продажу від 11.03.2004. Відповідно гр. ОСОБА_6 - особа, в якої це майно за відплатним договором придбав відповідач, не набула права власності на майно. Отже, з огляду на приписи ст. 388 Цивільного кодексу України спірне майно підлягає витребуванню у добросовісного набувача, яким є відповідач. В обґрунтування одночасного визнання за позивачем права власності на спірне майно суд зазначив, що відмова відповідача добровільно повернути майно свідчить про невизнання права власності позивача, а отже є підставою для визнання цього права в судовому порядку.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.09.2015 (судді: Пантелієнко В.О. - головуючий, Остапенко О.М., Гарник Л.Л.) ухвалу від 15.07.2015 скасовано та постановлено нове рішення про відмову ліквідатору в задоволенні заяви про витребування майна з чужого незаконного володіння та визнання права власності.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідач є добросовісним набувачем та придбав спірне майно за чинним договором, який недійсним не визнаний, а майно не вибуло з власності позивача поза його волею. Також суд апеляційної інстанції констатував пропущення позивачем трирічного строку позовної давності для звернення з позовом, про що у справі заявлено третьою особою - ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України".

Не погоджуючись з прийнятою постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в який просить її скасувати та залишити в силі ухвалу від 15.07.2015.

Скарга мотивована порушенням та неправильним застосуванням судом норм матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. 17, 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (у редакції, чинній до 19.01.2013, далі - Закон про банкрутство), ст.ст. 330, 388, 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ст.ст. 35 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник зазначає про наявність у ліквідатора позивача правових підстав для звернення з віндикаційним позовом до відповідача, який без належних правових підстав утримує майно позивача, чим фактично заперечує його право власності на майно.

Заслухавши пояснення учасників судового засідання, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 11.03.2004 між позивачем та гр. ОСОБА_6 укладений договір купівлі-продажу нерухомого майна за умовами якого останній придбав нерухоме майно (комплекс будівель і споруд) загальною площею 10 703,5 кв.м. по АДРЕСА_1 у м. Вишневому Київської області вартістю 677 183,33 грн.

У подальшому гр. ОСОБА_6 за договором купівлі-продажу від 08.04.2004 продав зазначене нерухоме майно відповідачу за ціною 2 663 500 грн.

Однак ухвалою господарського суду Київської області від 28.02.2014 у даній справі, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.06.2014 та постановою Вищого господарського суду України від 20.08.2014 у відповідній частині, визнано недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нерухомого майна від 11.03.2004, укладений між ВАТ "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001" та гр. ОСОБА_6, що і спричинило звернення позивача з даним позовом.

Згідно зі ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність насамперед від того, є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем.

Як встановлено судом, ТОВ "Ввіко" є особою, яка не знала і не могла знати про те, що особа, у якої річ придбано, не має права її відчужувати, тобто є добросовісним набувачем у силу частини 1 статі 388 ЦК України.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване в нього.

Згідно із частиною 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Таким чином, статтею 388 ЦК України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного чи нікчемного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.

У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за подальшим договором, яким у даній справі є договір купівлі-продажу від 08.04.2004, права відчужувати це майно.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 11.10.2011 у справі № 5002-8/5447-2010, яка в силу ст. 11128 ГПК України має враховуватися судами загальної юрисдикції при застосуванні відповідних норм права.

Факт визнання недійсним договору від 11.03.2004 свідчить про те, що спірне майно вибуло з володіння власника - позивача поза його волею. У свою чергу відповідач придбав спірне майно у особи - гр. ОСОБА_6, яка не мала права його відчужувати, оскільки не набула права власності на майно у зв'язку з визнанням недійсним за судовим рішенням договору від 11.03.2004.

Вищевикладене свідчить про наявність правових підстав для витребування власником спірного майна у добросовісного набувача, яким є відповідач, згідно з ч. 1 ст. 388 ЦК України.

У зв'язку з чим висновок суду апеляційної інстанції стосовно відсутності правових підстав для захисту порушеного права позивача є помилковим.

Одночасно відповідно до статті 257 ЦК України позовна давність установлюється тривалістю в три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 ЦК України). Водночас законодавець не допускає зміни порядку обчислення позовної давності, встановленого імперативними нормами статей 253-255 ЦК України.

Перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи.

Відтак, для юридичної особи як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

Частиною 7 статті 261 ЦК України передбачено, що винятки з правила частини першої цієї статті можуть бути встановлені законом. Законом про банкрутство спеціальних норм про позовну давність (у тому числі для звернення до суду арбітражного керуючого (ліквідатора) із заявою про витребування майна, визнання права власності тощо) не встановлено.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 19.08.2014 у справі № 5013/492/12, яка в силу ст. 11128 ГПК України має враховуватися судами загальної юрисдикції при застосуванні відповідних норм права.

Оскільки укладений між позивачем та гр. ОСОБА_6 договір купівлі-продажу від 11.03.2004 визнаний недійсним з моменту укладення, то строк позовної давності для звернення позивача, як власника, з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння починає перебіг з моменту вибуття майна з володіння позивача. Отже, у даному провадженні позивачем оспорюються правовідносини, що мали місце одинадцять років тому.

На виконання вимог ч. 3 ст. 266 ЦК України ПАТ "Державний експортно-імпортний банк України" до прийняття рішення у справі подано заяву про застосування наслідків сплину строку позовної давності (а.с. 65-73, том. 1 матеріалів провадження).

Таким чином, звернення позивача з позовом мало місце поза межами встановленого строку позовної давності для звернення за захистом порушеного права, що відповідно до ч. 4 ст. 266 ЦК України є безумовною підставою для відмови в позові.

Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити, що норми ЦК України, якими врегульовано строк та порядок обчислення позовної давності, не ставлять можливість застосування цього строку в залежність від наявності або відсутності порушеного права особи. Встановлення законодавцем обмеженого строку позовної давності викликано тим, що сплин тривалого строку з моменту виникнення відповідних правовідносин обмежує можливості учасників спору в доведенні як наявності порушеного права (з боку позивача), так і захисту від неправомірного звинувачення у порушенні права іншої особи (з боку відповідача), а також суду у встановленні та дослідженні всіх обставин справи (ст. 43 ГПК України).

Так, значною тривалістю строку ускладнюється або унеможливлюється вибір та розшук доказів (законодавчо обмежений строк зберігання документів, смерть свідків, вплив непереборної сили тощо). У зв'язку з чим застосування строку позовної давності в залежності від наявності або відсутності порушеного права особи ущемляє права як позивача, так і відповідача, а також порушує встановлений ст. 43 ГПК України принцип змагальності судочинства.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що позовні вимоги про витребування майна на підставі ст. 388 ЦК України є віндикаційним позовом. Проте однією з особливостей віндикаційного позову є відсутність спорів з приводу належності позивачу майна на праві власності чи іншому титулі. Що стосується позову про визнання права власності, то такий спосіб захисту права є одним із різновидів негаторного позову, де заявник володіє майном, але обмежений в праві користування та (або) розпорядження ним у зв'язку з тим, що інша особа оспорює це право. У даному випадку позивач позбавлений права володіння майном, що виключає можливість звернення з позовом про визнання права власності.

З урахуванням вищенаведеного у сукупності, оскаржувана постанова підлягає залишенню без змін, проте з інших мотивів, а саме підставою для відмови в позові є пропуск позивачем строку позовної давності.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.92, 261, 266, 387, 388 Цивільного кодексу України, ст. ст. 41, 1115, 1117, 1119 - 11111, 11128 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства "Київське спеціалізоване автотранспортне підприємство-1001" в особі ліквідатора Старжинської Т.Ю. залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.09.2015 у справі № 122/14б-06/11 залишити без змін.

Головуючий Б.М. Поляков

Судді В.М. Коваленко

В.Я. Погребняк