Правова позиція : Щодо призначення додаткового покарання особі засудженій за ч. 3 ст. 111-1 КК

Особі, яка на окупованій території впроваджувала стандарти освіти держави-агресора, має бути призначене таке додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що виключить можливість цій особі займатися будь-якою діяльністю у сфері освіти, у тому числі й щодо надання публічних послуг у цій сфері

Історія справи

Постанова ККС ВП від 06.03.2024 року у справі №183/1441/23
Постанова ВГСУ від 06.03.2024 року у справі №183/1441/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 березня 2024 року

м. Київ

справа № 183/1441/23

провадження № 51-5768 км 23

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

засудженого ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),

захисника ОСОБА_7 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 на вирок Дніпровського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року у кримінальному провадженні, дані про яке внесені до ЄРДР за № 12022221080000677 за обвинуваченням

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Харкова, жителя АДРЕСА_1 ,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 111-1 Кримінального кодексу України (далі - КК).

Короткий зміст судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2023 року засуджено ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 111-1 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки з позбавленням права обіймати будь-які посади в органах державного управління та органах місцевого самоврядування на строк 10 років.

Вказаний вирок ухвалено із застосуванням положень ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), яким у тому числі вирішено питання щодо долі речових доказів.

Відповідно до вироку, ОСОБА_6 визнано винуватим у тому, що він у серпні 2022 року, перебуваючи на території смт Савинці Ізюмського району Харківської області, діючи умисно, усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, реалізуючи свій умисел, направлений на співпрацю з представниками збройних сил російської федерації, а саме на вчинення дій, спрямованих на впровадження стандартів освіти держави-агресора у навчальному закладі, добровільно надав згоду представникам окупаційної адміністрації російської федерації та подав заяву щодо його призначення на посаду директора Савинської загальноосвітньої школи № 1, на яку був призначений починаючи з 01 вересня 2022 року на підставі наказу № 29-к від 19 серпня 2022 року начальника відділу освіти Балаклійського територіального управління Ізюмського району Харківської області.

У період часу із середини серпня 2022 року по 10 вересня 2022 року, фактично займаючи посаду директора школи, з метою запровадження російської мови та російської освітньої програми в навчальний процес, тобто системи освіти держави-агресора, повідомив вчителям про встановлення та поступове впровадження стандартів освіти російської федерації, організовував здійснення набору учнів, педагогічного складу та технічного персоналу, прибирання з приміщень школи зображення української символіки, приймав участь у щотижневих нарадах тимчасової цивільної адміністрації.

Крім того, з метою подальшого запровадження стандартів освіти держави-агресора у закладі освіти, ОСОБА_6 почав підготовку приміщення школи до нового 2022-2023 навчального року, за особистим підписом склав плани робіт з 01 вересня 2022 року по 30 вересня 2022 року директора, заступника з учбово-виховної роботи, технічних працівників, в яких серед запланованих заходів щодо впровадження стандартів освіти на російській мові, спланував вилучення наглядних матеріалів, підручників та атрибутики національного характеру у філії школи, вивчення законів, нормативних актів, та іншої документації для переходу навчального процесу освіти в правове поле російської федерації.

За встановлених фактичних обставин дії ОСОБА_6 судом першої інстанції кваліфіковані, як колабораційна діяльність, а саме вчинення дій, спрямованих на впровадження стандартів освіти держави-агресора у закладах освіти.

Вироком Дніпровського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року апеляційні скарги захисників ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , які діють в інтересах обвинуваченого ОСОБА_6 , залишено без задоволення, апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_9 задоволено, а вирок Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 03 квітня 2023 року в частині призначеного покарання скасовано.

Ухвалено в цій частині новий вирок, яким призначено обвинуваченому ОСОБА_6 покарання за ч. 3 ст. 111-1 КК у виді позбавлення волі на строк 2 роки з позбавленням права обіймати посади в органах державної влади, державного управління, місцевого самоврядування чи органах, що надають публічні послуги у сфері освіти, на строк 10 років.

В іншій частині вирок суду першої інстанції залишено без змін.

Вимоги, викладені в касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_7 ставить питання про зміну вироку суду апеляційної інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, та невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

На обґрунтування своїх вимог указує, що задовольняючи апеляційну скаргу прокурора та скасовуючи вирок суду першої інстанції в частині додаткового покарання ОСОБА_6 , апеляційний суд у своєму вироку так і не визначив кола посад у сфері освіти, як це встановлено санкцією ч. 3 ст. 111-1 КК, а формулювання такого додаткового покарання, з огляду на поняття «публічна послуга», є взагалі недоречним. Стверджує, що рішення апеляційного суду в цій частині не узгоджується з постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 року, та суперечить усталеній судовій практиці Верховного Суду.

Також звертає увагу, що апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині як основного так і додаткового покарання, однак при цьому не обґрунтував необхідності призначення ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки, а лише послався на мотиви суду першої інстанції. Крім того, вирок апеляційного суду не містить мотивування щодо неможливості застосування стосовно ОСОБА_6 положень ст. 75 КК. Тобто, відмовляючи у задоволенні таких доводів сторони захисту, апеляційний суд свого рішення належним чином не мотивував.

Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу захисника не надходило.

Позиції учасників судового провадження

У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 та захисник ОСОБА_7 підтримали касаційну скаргу, просили її задовольнити, а оскаржувані судові рішення змінити з підстав, які зазначені у касаційній скарзі.

Прокурор ОСОБА_5 заперечував щодо задоволення касаційної скарги захисника, просив вирок суду апеляційної інстанції залишити без зміни.

Мотиви Суду

Заслухавши доповідь судді, думку учасників касаційного розгляду, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла таких висновків.

Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права при ухваленні судових рішень у тій частині, в якій їх було оскаржено.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 111-1 КК, й правильність кваліфікації його дій у касаційній скарзі захисником не оспорюються, а тому в касаційному порядку не перевіряються.

У касаційній скарзі захисник указує про те, що, скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, апеляційний суд залишив поза увагою доводи сторони захисту про застосування стосовно ОСОБА_6 положень ст. 75 КК, а свого рішення в цій частині належним чином не мотивував. Крім того, звертає увагу, що апеляційний суд, призначаючи додаткове покарання, не визначив кола посад у сфері освіти, як це визначено санкцією ч. 3 ст. 111-1 КК.

Однак з такими доводами захисника колегія суддів погодитись не може з огляду на наведене нижче.

Так, відповідно до статей 50 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації таке покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.

Тобто, призначаючи покарання у кримінальному провадженні, залежно від конкретних обставин справи, особи засудженого, дій, за які його засуджено, наслідків протиправної діяльності суд вправі призначити такий вид та розмір покарання, який у конкретному випадку буде необхідним, достатнім, справедливим, слугуватиме виправленню засудженої особи та відповідатиме кінцевій меті покарання в цілому.

Разом з тим, з огляду на дискреційні повноваження суд також вправі звільнити особу від відбування призначеного покарання з випробуванням за наявності для цього підстав.

Як убачається з мотивувальної частини вироку, обґрунтовуючи висновок щодо виду і розміру основного покарання, місцевий суд послався на конкретні обставини справи, особу засудженого ОСОБА_6 , врахував його щире каяття, критичне ставлення до своєї протиправної поведінки, та відсутність обставин, які обтяжують покарання.

З огляду на викладене, а також враховуючи тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, наявність пом`якшуючої та відсутність обтяжуючих покарання обставин, місцевий суд дійшов висновку про необхідність призначення ОСОБА_6 основного покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

При цьому, з огляду на вплив дій ОСОБА_6 на дітей, які перебували під окупацією, місцевий суд дійшов висновку, що виправлення обвинуваченого можливе виключно в умовах ізоляції його від суспільства, а тому не встановив підстав для застосування стосовно нього положень статей 69 або 75 КК.

Разом з тим, суд першої інстанції призначив ОСОБА_6 додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати будь-які посади в органах державного управління та органах місцевого самоврядування на строк 10 років.

Не погодившись з вироком суду першої інстанції, захисники та прокурор оскаржили його в апеляційному порядку.

Оскаржуючи вирок, сторона захисту ставила питання про пом`якшення розміру основного покарання та звільнення ОСОБА_6 від відбування такого покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК.

У свою чергу сторона обвинувачення в апеляційній скарзі вказувала про некоректність призначеного додаткового покарання, оскільки місцевим судом взагалі не зазначено заборони займати посади у сфері освіти.

Відповідно до статей 404 407 КПК апеляційний суд переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги і за наслідками її розгляду має право скасувати вирок суду першої інстанції повністю або частково та ухвалити новий, у якому зобов`язаний навести належні й достатні мотиви та підстави прийнятого рішення з урахуванням вимог ст. 409 КПК.

Вирішуючи питання про скасування або зміну вироку місцевого суду, суд апеляційної інстанції має керуватися положеннями статей 408 420 КПК.

Зокрема, положеннями ч. 2 ст. 420 КПК передбачено, що вирок суду апеляційної інстанції має відповідати загальним вимогам до вироків, визначеним ст. 374 КПК.

Тобто вимоги кримінального процесуального закону у їх взаємозв`язку передбачають, що апеляційний суд зобов`язаний перевірити всі доводи, наведені в апеляційних скаргах, врахувати позицію сторін кримінального провадження і учасників судового розгляду, дати у своєму рішенні на них вичерпну відповідь та у випадку незгоди з ними зазначити підстави їх необґрунтованості.

Скасовуючи вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, апеляційний суд указав, що доводи апеляційної скарги прокурора в цій частині є слушними, при цьому апеляційний суд не встановив підстав для задоволення апеляційних скарг сторони захисту.

Що стосується доводів захисника про те, що апеляційний суд не обґрунтував свого рішення в частині призначеного основного покарання, а лише послався на висновки місцевого суду, то такі доводи є безпідставними.

Як убачається з мотивувальної частини вироку суду апеляційної інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що місцевим судом правильно враховано тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, яке відповідно до положень ст. 12 КК є нетяжким, обставину, яка пом`якшує покарання - щире каяття, яке ґрунтується на критичній оцінці ОСОБА_6 своєї протиправної поведінки, беззаперечне визнання вини та готовність нести кримінальну відповідальність.

При цьому, враховуючи обставини справи, суспільну небезпечність вчиненого протиправного діяння, ризик вчинення обвинуваченим аналогічного кримінального правопорушення, апеляційний суд погодився з призначеним місцевим судом видом та розміром основного покарання ОСОБА_6 у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

Тобто, зі змісту вироку апеляційного суду вбачається, що суд апеляційної інстанції навів власні докладні висновки щодо обґрунтованості виду та розміру призначеного ОСОБА_6 основного покарання, які за своєю суттю узгоджувалися з висновками суду першої інстанції.

З цих же підстав колегія суддів не може погодитися з доводами захисника про те, що апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині як основного так і додаткового покарання, однак не обґрунтував необхідності призначення покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки, оскільки відповідне обґрунтування викладене судом апеляційної інстанції у мотивувальній частині вироку.

Крім того, на переконання колегії суддів, необґрунтованими є доводами захисника про те, що вирок апеляційного суду не містить мотивування щодо неможливості застосування стосовно ОСОБА_6 положень ст. 75 КК.

Враховуючи зміст вироку суду апеляційної інстанції, колегія суддів вважає, що вказавши про обґрунтованість призначеного місцевим судом покарання, апеляційний суд фактично дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_6 від відбування такого покарання з випробуванням не буде необхідним та достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів, а тому не встановив підстав для задоволення апеляційних скарг сторони захисту в цій частині.

З таким видом та розміром основного покарання погоджується і колегія суддів та вважає, що наведені обставини в їх сукупності дають підстави констатувати, що призначене засудженому ОСОБА_6 основне покарання відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для його виправлення й попередження вчинення нових злочинів, справедливим і таким, що не суперечить ст. 65 КК, та з огляду на вимоги ст. 50 КК узгоджується із загальними засадами закону України про кримінальну відповідальність, відповідає основній його меті як заходу примусу.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для застосування положень ст. 75 КК та звільнення ОСОБА_6 від відбування такого покарання з випробуванням, про що просить захисник у своїй касаційній скарзі.

Водночас посилання захисника на практику Верховного Суду у даному випадку не може слугувати підставою для застосування стосовно ОСОБА_6 положень ст. 75 КК, оскільки питання про звільнення від відбування покарання вирішується окремо у кожному кримінальному провадженні в залежності від конкретних обставин справи, особи засудженого, та інших обставин, які мають значення для призначення покарання, або дають підстави для звільнення від його відбування, та за своєю правовою природою є дискреційними повноваженнями суду, та не мають визначатися узагальнено-комплексним підходом, оскільки мають індивідуальний (персональний) характер.

Що стосується доводів захисника про неправильне застосування апеляційним судом додаткового покарання, то колегія суддів дійшла таких висновків.

Зі змісту касаційної скарги вбачається, що на думку захисника, задовольняючи апеляційну скаргу прокурора та скасовуючи вирок суду першої інстанції в частині додаткового покарання ОСОБА_6 , апеляційний суд у своєму вироку так і не визначив кола посад у сфері освіти, як це встановлено санкцією ч. 3 ст. 111-1 КК, а формулювання такого додаткового покарання, з огляду на поняття «публічна послуга», є взагалі недоречним.

Як визначено санкцією ч. 3 ст. 111-1 КК, дії, передбаченні у диспозиції цієї статті, караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або позбавленням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п`ятнадцяти років.

Крім того, положення абзацу 5 ч. 1 ст. 55 КК передбачають, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне або додаткове покарання за вчинення кримінальних правопорушень проти основ національної безпеки України, передбачених статтями 111-1, 111-2 цього Кодексу, призначається на строк від десяти до п`ятнадцяти років.

Таким чином, якщо в санкції статті Особливої частини КК визначено характер посади або вид діяльності, то формулювання покарання у вироку має точно відповідати змісту цієї санкції.

Разом з тим, якщо ж покарання у санкції зазначене в загальній формі, то суд повинен конкретизувати правову заборону і точно зазначити у вироку характер та коло тих посад або вид тої чи іншої діяльності, права обіймати які чи займатися якою він позбавляє особу, яка притягується до кримінальної відповідальності.

При цьому, відповідне покарання має бути сформульованим таким чином, щоб засуджена особа була позбавлена можливості обіймати зазначені у вироку посади або займатися діяльністю в будь-якій галузі, а також була позбавлена можливості обіймати такі посади або займатися такою діяльністю, які за змістом і обсягом повноважень є аналогічними тим, з якими було пов`язане вчинене кримінальне правопорушення.

Оскільки відповідно до пред`явленого обвинувачення, визнаного судом доведеним, ОСОБА_6 під час окупації займав посаду директора навчального закладу та впроваджував стандарти освіти держави-агресора у закладі освіти, а на час розгляду кримінального провадження займав посаду інструктора-методиста у комунальному закладі «Міська комплексна дитячо-юнацька спортивна школа», тобто продовжував працювати у закладі освіти, то апеляційний суд погодився з доводами прокурора про необхідність зазначити під час призначення додаткового покарання і посади саме у сфери освіти.

А тому, відповідно до змісту вироку суду апеляційної інстанції, апеляційний суд дійшов висновку, що формулювання призначеного додаткового покарання у виді позбавлення права обіймати будь-які посади в органах державного управління та органах місцевого самоврядування, визначене місцевим судом у вироку є неправильним, через суттєве звуження вказаного поняття ніж те, яке передбачене санкцією відповідної статті.

Наведені висновки апеляційного суду є цілком аргументовані, адже рішення суду про позбавлення певного права має бути чітко і ясно сформульоване в резолютивній частині вироку для того, щоб не виникало жодних сумнівів під час його виконання.

Водночас колегія суддів не бере до уваги твердження захисника про недоречність формулювання апеляційним судом додаткового покарання з огляду на поняття «публічна послуга».

Вказуючи про вищенаведене, захисник посилається виключно на Закону України «Про особливості надання публічних (електронних публічних) послуг».

Разом з тим захисником не взято до уваги положення п. 18 ч. 1 Закону України «Про освіту», відповідно до яких освітня послуга - це комплекс визначених законодавством, освітньою програмою та/або договором дій суб`єкта освітньої діяльності, що мають визначену вартість та спрямовані на досягнення здобувачем освіти очікуваних результатів навчання.

Зазначені освітні послуги, які за своєю суттю є публічними, надають у тому числі заклади освіти або навчальні заклади, які у свій сукупності утворюють систему освіти та є інституційною основою педагогіки.

Самі ж навчальні заклади засновуються на державній, комунальній чи приватній формі власності. До комунальних закладів освіти відносяться у тому числі середні загальноосвітні школи на місцях, які відносяться до сфери управління місцевих, міських, районних, або районних у містах рад, тобто відносяться до системи управління органів місцевого самоврядування, контроль за рівнем акредитації та наданням освітніх послуг яких здійснюється з боку органів державного управління.

На думку колегії суддів, посилання на заборону займати посади окрім органів державної влади, державного управління, чи місцевого самоврядування, також і в органах, що надають публічні послуги у сфері освіти, з огляду на законодавчо невизначений перелік послуг, які є публічними, та суб`єктів, які такі послуги можуть надавати, як раз і спрямовано на виключення можливості ОСОБА_6 займатися будь-якою діяльністю, у тому числі й щодо надання публічних послуг, які можуть бути пов`язані з освітньою діяльністю.

Враховуючи викладене, зазначені висновки суду апеляційної інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з положеннями ст. 55 КК, та не суперечать положенням Закону України «Про особливості надання публічних (електронних публічних) послуг», а тому доводи касаційної скарги захисника в цій частині колегія суддів вважає непереконливими.

Таким чином вирок суду апеляційної інстанції є законним, вмотивованим та обґрунтованим, відповідає вимогам статей 370 374 420 КПК, підстави для його скасування чи зміни відсутні.

Враховуючи, що кримінальний закон застосовано правильно, істотних порушень процесуального законодавства не встановлено, а призначене покарання відповідає тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого, касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення, а вирок апеляційного суду - без зміни.

Керуючись статтями 433 434 436 441 442 КПК, Суд

ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_7 в інтересах засудженого ОСОБА_6 залишити без задоволення, а вирок Дніпровського апеляційного суду від 13 вересня 2023 року - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3