Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 19.04.2021 року у справі №303/585/19

Постанова

Іменем України

26 травня 2021 року

м. Київ

справа № 303/585/19

провадження № 61-5417св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачево Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України,

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України на постанову Закарпатського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Кондора Р. Ю., Собослоя Г. Г., Мацунича М. В., від 24 лютого 2021 року.

Короткий зміст позовної заяви та її обґрунтування

У січні 2019 року квартирно-експлуатаційний відділ м. Мукачево Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (далі - КЕВ м. Мукачево) звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, зняття її з реєстрації та зобов'язання звільнити жиле приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що гуртожиток на

АДРЕСА_1 перебуває у віданні Міністерства оборони України. Під час проведення перевірки стану обліку та використання житлової площі було виявлено, що у кімнаті № 33 зазначеного гуртожитку ніхто не проживає понад два роки (зі слів сусідів), про що складено акти. Позивач зазначав, що зазначена житлова площа у гуртожитку (кімната) надавалась для тимчасового проживання на час проходження військової служби у Закарпатському обласному військовому комісаріаті м. Ужгород як службова житлова площа капітану ОСОБА_1, який звільнений з лав Збройних Сил України на підставі наказу військового комісара Воловецького районного військового комісаріату Закарпатської області

від 22 січня 2018 року № 10. Вказував, що ОСОБА_1 зареєстрований у кімнаті гуртожитку за вищевказаною адресою з 19 листопада 2016 року, але фактично не проживає за цією адресою з часу реєстрації та по теперішній час.

Посилаючись на статті 71, 72, 132 ЖК Української РСР, статті 16, 391 ЦК України, позивач просив суд визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування службовим житловим приміщенням - кімнатою у гуртожитку АДРЕСА_2; зобов'язати орган реєстрації здійснити зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у кімнаті гуртожитку АДРЕСА_2; зобов'язати ОСОБА_1 звільнити житлове приміщення у кімнаті гуртожитку АДРЕСА_2.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, у складі судді Данка В. Й., від 08 жовтня 2020 року позов КЕВ м. Мукачево задоволено частково.

Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - кімнатою у гуртожитку АДРЕСА_2.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу витрат по сплаті судового збору.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач надав належні та допустимі докази на підтвердження позовних вимог про визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Судом встановлено, що відповідач без поважних причин не проживає понад півроку в кімнаті гуртожитку.

Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач не виконав свого письмового зобов'язання звільнити кімнату в гуртожитку при звільненні з військової служби, а кімната необхідна для забезпечення житлом інших військовослужбовців Збройних Сил України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Закарпатського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду від 08 жовтня 2020 року скасовано.

У задоволенні позову КЕВ м. Мукачево відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач не надав належних та достовірних доказів на підтвердження безперервної відсутності відповідача в спірному жилому приміщенні понад шість місяців. Суд апеляційної інстанції вважав, що періодичні виїзди відповідача з місця проживання у родинних справах не можуть кваліфікуватися як підстави для обмеження чи припинення житлових прав, які виникли на законних підставах. Суд виходив із того, що проживаючи у своїй кімнаті гуртожитку, маючи в ній своє майно, речі, сплачуючи вартість послуг з проживання, ОСОБА_1 вчиняв дії, які свідчать про те, що його правовий зв'язок із кімнатою в гуртожитку як місцем проживання та реєстрації не перервався. Також апеляційний суд зазначив, що зобов'язання про звільнення жилого приміщення не має правового значення. Крім того, позивач пред'явив вимогу про зобов'язання органу реєстрації зняти відповідача з реєстрації за місцем проживання, не зазначивши відповідача, до якого ця вимога звернена, та не врахувавши, що саме по собі рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, є підставою для зняття її з реєстрації за відповідною адресою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка їх подала

У касаційній скарзі КЕВ м. Мукачево просить скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказуючи, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 23 липня 2018 року у справі № 754/15850/15-ц та у постановах Верховного Суду України від 01 березня 2016 року у справі № 825/1335/13-а і від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16 (пункт 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що суд апеляційної інстанції не надав належної правової оцінки наданим позивачем доказам щодо порушення умов та правил проживання мешканців гуртожитку. Заявник вважає, що надані відповідачем докази щодо його тимчасової відсутності не можуть вважатись належними та допустимими, оскільки вони датовані після відкриття провадження у справі. Також вказує, що військовослужбовець, який заселяється до приміщення гуртожитку, разом з отриманням спеціального ордеру підписує зобов'язання про безперешкодне звільнення такого приміщення у разі звільнення з військової служби. Стверджує, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги принцип співмірності при вирішенні питання про визнання відповідача, який звільнився із Збройних Сил України, таким, що втратив право користування житловим приміщенням у гуртожитку, відповідній меті, спрямованій на недопущення порушення встановленого порядку та правил проживання у гуртожитку.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просить залишити касаційну скаргу КЕВ м.

Мукачево без задоволення, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 16 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 проходив військову службу в різних військових частинах Збройних Сил України з 17 серпня 1998 року по 16 червня 2000 року,

з 16 липня 2001 року по 22 січня 2018 року, з якої він був звільнений у запас у званні майора з посади заступника військового комісара - начальника мобілізаційного відділення Воловецького районного військового комісаріату оперативного командування "Захід", що підтверджується наказом командувача військ оперативного командування "Захід" (по особовому складу) від 09 грудня 2017 року № 245, наказом військового комісара Воловецького районного військового комісаріату (по стройовій частині) від 22 січня 2018 року № 10 і витягом із послужного списку особової справи № 2205.

Календарна вислуга ОСОБА_1 у Збройних Силах України складає

18 років 4 місяці, пільгова - 2 місяці.

ОСОБА_1 було звільнено з військової служби на підставі підпункту "ї" пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (у чинній на той час редакції), згідно з яким під час дії особливого періоду з військової служби звільняються військовослужбовці, які в особливий період (крім проведення мобілізації та введення воєнного стану) проходять військову службу за контрактом і строк контракту яких закінчився, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу, крім випадків, визначених абзацом 2 пункту 1 частини 8 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".

ОСОБА_1 брав участь в антитерористичній операції в Донецькій та Луганській областях з метою виконання бойових завдань з 07 липня

2015 року по 11 вересня 2015 року, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій.

Згідно довідки Ужгородського об'єднаного міського військового комісаріату від 13 листопада 2018 року № 4783 майор запасу ОСОБА_1 перебуває на військовому обліку офіцерів запасу Ужгородського об'єднаного міського військового комісаріату.

Відповідно до довідки військово-лікарської комісії військової частини

А 1047 від 07 листопада 2017 року ОСОБА_1 має захворювання, пов'язані з проходженням військової служби.

З інформаційної довідки, виданої КЕВ м. Мукачево 14 січня 2019 року № 83, та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 01 грудня 2017 року № 105830663 слідує, що будинок АДРЕСА_1 розташований у військовому містечку № 45, належить до казармено-житлового фонду та 28 листопада 2017 року зареєстрований як гуртожиток державної форми власності, власником якого є Міністерство оборони України.

Рішенням начальника КЕВ м. Мукачево від 15 жовтня 2014 року № 180 вирішено надати ОСОБА_1 жиле приміщення

АДРЕСА_2, яке складається з двох кімнат, житловою площею 34,70 кв. м, на склад сім'ї з однієї особи.

На підставі зазначеного рішення капітану ОСОБА_1 був виданий спеціальний ордер № 75 серія ГЖ на жилу площу в гуртожитку - кімнату

АДРЕСА_2, житловою площею 34,70 кв. м.

ОСОБА_1 зареєстрований у кімнаті АДРЕСА_2, що підтверджується довідкою КЕВ м.

Мукачево

від 17 грудня 2018 року № 511. В матеріалах справи наявні квитанції про сплату ОСОБА_1 послуг за користування житлом у гуртожитку та за комунальні послуги, заборгованості з оплати за житло останній не має.

Згідно з даними Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна від 04 грудня 2019 року № 191499805 право власності на житлові приміщення за ОСОБА_1 не зареєстровано.

У відповідності до довідки, виданої КЕВ м. Мукачево 14 січня 2020 року № 12, ОСОБА_1 не перебуває на квартирному обліку у військових частинах та установах Збройних Сил України, які дислокуються на території Закарпатської області, в зоні відповідальності КЕВ м. Мукачево.

З 13 травня 2020 року ОСОБА_1 перебуває на службі в Територіальному управлінні Служби судової охорони у Закарпатській області. За час проходження служби в судовій охороні житлом не забезпечувався, що підтверджується довідкою Територіальному управлінні Служби судової охорони у Закарпатській області від 08 жовтня 2020 року № 10.

У матеріалах справи міститься підписане ОСОБА_1, військовим комісаром Закарпатського об'єднаного військового комісаріату Васильцюном І. П. і помічником військового комісара з правової роботи ОСОБА_2 17 вересня 2013 року зобов'язання про те, що ОСОБА_1 зобов'язується звільнити надану військовою частиною (військовим гарнізоном) службову жилу площу - кімнату АДРЕСА_3, зокрема, у разі звільнення з військової служби без права на отримання постійного житла, закінчення строку контракту і його не продовження.

08 червня 2018 року за місцезнаходженням гуртожитку (АДРЕСА_4) був складений акт, затверджений начальником

КЕВ м. Мукачево, за змістом якого комісія у складі: завідуючої гуртожитком ОСОБА_3, мешканців кімнат № НОМЕР_1, НОМЕР_2 ОСОБА_4, № НОМЕР_6, НОМЕР_3 ОСОБА_5 і № НОМЕР_4 ОСОБА_6, з метою підтвердження фактичного не проживання провела обстеження житлового приміщення та дійшла висновку, що ОСОБА_1 у кімнаті № НОМЕР_5 у гуртожитку на АДРЕСА_1, зі слів сусідів

ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 більше року не проживає.

09 листопада 2018 року був складений і затверджений аналогічний за змістом акт, у відповідності до якого комісія у складі: завідуючої гуртожитком ОСОБА_3, мешканців кімнат № НОМЕР_1, НОМЕР_2 ОСОБА_4, № НОМЕР_6, НОМЕР_3 ОСОБА_5 і № НОМЕР_4 ОСОБА_6, з метою підтвердження фактичного не проживання провела обстеження житлового приміщення і дійшла висновку, що ОСОБА_1 у кімнаті № НОМЕР_5 у гуртожитку на АДРЕСА_1, зі слів сусідів

ОСОБА_4, ОСОБА_5 і ОСОБА_6 більше півроку не проживає.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що між ОСОБА_1 і

ОСОБА_4 у червні 2019 року мав місце конфлікт з приводу доступу відповідача до його жилого приміщення в гуртожитку, оскільки

ОСОБА_4 зі слів відповідача вчергове змінив замок на дверях коридора та відмовився надати йому ключ, що перешкодило йому в доступі до помешкання. З цього приводу ОСОБА_1 звернувся 26 червня 2019 року до органів поліції та пояснював, що такий конфлікт продовжується протягом тривалого часу. Під час перевірки обставини щодо заміни замка підтвердилися, з ОСОБА_4 була проведена профілактична бесіда.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 пояснював суду, що у 2018 році він періодично виїжджав з місця проживання для догляду за своєю одинокою бабусею ОСОБА_7,1929 року народження, яка проживає в Львівській області.

Згідно заяв ОСОБА_8 і ОСОБА_9, справжність підписів яких на заявах посвідчена 02 серпня 2019 року приватним нотаріусом Бориславського міського нотаріального округу Василевич О. Р. за реєстровими номерами 415 і 414, вони є сусідками ОСОБА_7 та підтвердили, що опіку та догляд за особою похилого віку ОСОБА_7 здійснює її онук ОСОБА_1 протягом останніх 18 місяців.

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною 1 статті 15 Цивільного кодексу України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Частиною 3 статті 47 Конституції України передбачено, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною 1 статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" передбачено, що держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених Житловим кодексом Української РСР, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.

Відповідно до частини 4 статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбаченихзаконом.

Згідно з частиною 1 та 2 статті 109 ЖК Української РСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Стаття 71 ЖК Української РСРвстановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до статті 72 ЖК Української РСРвизнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов'язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібні висновки висловлено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі №333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), від 12 травня 2021 року у справі № 301/288/20 (провадження № 61-2566св21).

Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК Української РСР).

За правилами частин 1 -3 статті 132 ЖК Української РСР сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв'язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв'язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частин 1 -3 статті 132 ЖК Української РСР, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до статті 125 ЖК Української РСР без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 125 ЖК Української РСР, не може бути виселено, зокрема, осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Згідно з пунктом 1 розділу IV Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України

від 31 липня 2018 року № 380 (далі - Інструкція № 380), військовослужбовці та члени їх сімей за відсутності за місцем проходження служби житла для постійного проживання, забезпечуються службовими жилими приміщеннями; військовослужбовець та повнолітні члени його сім'ї беруть письмове зобов'язання щодо звільнення службового жилого приміщення у передбачених законодавством випадках (пункт 1 розділу IV).

Під гуртожитки виділяються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети житлові будинки, казарми та інші будівлі, які належать до житлового фонду Міноборони та мають бути зареєстровані у виконавчому органі місцевих органів самоврядування (пункт 4 розділу IV Інструкції № 380).

Пунктом 25 розділу IV Інструкції № 380 передбачено, обставини, за наявності яких проводиться виселення із службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення. Такому виселенню підлягають військовослужбовці та члени їх сімей, які порушують умови утримання жилих приміщень, систематично його руйнують чи використовують його не за призначенням, або створюють умови, які унеможливлюють проживання інших осіб; особи, звільнені з військової служби, які мають вислугу менше ніж 10 років, крім випадків, передбачених законодавством; особи, які самоправно зайняли службове житлове приміщення (службову житлову площу); колишні члени сім'ї військовослужбовця, які залишилися проживати у ньому після розірвання шлюбу (у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу); інші особи у випадках, встановлених законодавством.

У відповідності до пункту 26 розділу IV розділу Інструкції № 380 не підлягають виселенню з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення особи, зазначені у статті 125 ЖК Української РСР.

За змістом статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Європейський суд з прав людини вказує, що "втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла". Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, не здійснюється згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, надавши оцінку доказам у їх сукупності, доводам сторін спору, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання відповідача такими, що в силу положень статей 71, 72 ЖК Української РСР втратив право користування спірним житловим приміщенням.

Апеляційним судом оцінено акти 08 червня 2018 року та від 09 листопада 2018 року, складені на підтвердження непроживання відповідача у спірному житловому приміщенні, та враховано, що вказані акти у сукупності із іншими доказами у справі достовірно не підтверджують обставин не проживання відповідача більше шести місяців у спірній кімнаті гуртожитку у зв'язку із втратою інтересу до житла.

Встановивши, що ОСОБА_1 вселився в кімнату в гуртожитку на підставі спеціального ордера, проявляє інтерес до спірного жилого приміщення, зареєстрований за його адресою, користується жилим приміщенням, сплачуючи вартість послуг за проживання, не має іншого житла на момент подання позову, суд апеляційної інстанції зробив правильний висновок, що відповідач має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є його єдиним "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції.

Також судом апеляційної інстанції враховано, що звільнення ОСОБА_1 з військової служби за наявності вислуги у Збройних Силах України

18 років 4 місяці, пільгової - 2 місяці, не є підставою для припинення права відповідача на користування службовим жилим приміщенням.

Посилання касаційної скарги на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених упостановах Верховного Суду, є необґрунтованими, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначених заявником постановах.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, у значній мірі зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, судом апеляційної інстанцій зроблена належна правова оцінка доказів.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу квартирно-експлуатаційного відділу м. Мукачево Західного територіального квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України залишити без задоволення.

Постанову Закарпатського апеляційного суду від 24 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович