Історія справи

Постанова КЦС ВП від 29.03.2023 року у справі №759/20374/20
Постанова КЦС ВП від 29.03.2023 року у справі №759/20374/20
Постанова КЦС ВП від 29.03.2023 року у справі №759/20374/20

Постанова

Іменем України

29 березня 2023 року

м. Київ

справа № 759/20374/20

провадження № 61-4425св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Державна іпотечна установа, Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит»,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від

21 вересня 2021 року у складі судді Савицького О. А. та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року у складі колегії суддів:

Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Державної іпотечної установи, Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» (далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») про визнання кредитного договору частково недійсним та зобов`язання вчинити дії.

Позов мотивований тим, що 24 лютого 2006 року між нею та ТОВ«Банк «Фінанси та Кредит» укладений кредитний договір № 1670pvi-02-06, за умовами якого банк надав їй кредит у розмірі 80 000 дол. США строком з 24 лютого 2006 року по 23 лютого 2026 року включно зі сплатою 12 % річних. Пунктом 3.2 кредитного договору передбачено, що позичальник зобов`язується повністю повернути кредитні ресурси, отримані за цим договором, до 23 лютого 2026 року шляхом зарахування відповідної суми на позичковий рахунок. Позичальник зобов`язується щомісячно в термін до 10 числа кожного місяця здійснювати погашення заборгованості по кредитних ресурсах у складі щомісячного ануїтетного платежу, розмір якого за цим договором становить 882 дол. США; у складі ануїтетного платежу також сплачується процент за користування кредитними ресурсами. Згідно п. 4.7 кредитного договору позичальник щомісяця в строк до 10 числа кожного місяця сплачує комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів в розмірі 767,60 грн. Пунктом 7.7 кредитного договору передбачено, що позичальник сплачує банку комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій у розмірі 4 040,00 грн. Комісія сплачується позичальником у момент укладення цього договору на вказаний рахунок.

Вважала, що кредитний договір № 1670pvi-02-06 від 24 лютого 2006 року є недійсним з підстав, передбачених статтями 203 215 ЦК України, оскільки його умови, якими визначений обов`язок сплачувати, крім відсотків за користування кредитом, ще й додаткову комісію за надання кредиту та здійснення розрахунково-касового обслуговування, є такими, що суперечать нормам чинного законодавства, і є несправедливими умовами договору щодо неї як споживача відповідно до статей 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», що є підставою для визнання цих умов недійсними з момент укладення договору.

Вказувала, що щомісячна комісійна винагорода за надання кредитних ресурсів, яку вона сплачувала на користь банку, фактично є компенсацією сукупних послуг банку за її рахунок, що є незаконним, тим більше, що згідно абзацу 3 частини четвертої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону.

Відповідно до проведеного економічного дослідження від 28 січня 2019 року

№ 2731, сукупна вартість кредиту у грошовому виразі на момент укладення кредитного договору становила 183 460,22 дол. США при тому, що вона отримала кредит у сумі 80 000 дол. США; у рахунок погашення основного боргу, відсотків, додаткової комісії за кредитним договором за період з 24 лютого

2006 року по 10 листопада 2015 року нею було сплачено: в рахунок погашення основного боргу 50 786,49 дол. США, відсотків 56 128,13 дол. США, комісійної винагороди за надання кредитних ресурсів 11 194,32 дол. США, а всього

118 108,94 дол. США.

Тому сплачена нею комісійна винагорода в сумі 11 194,32 дол. США на підставі недійсного пункту договору має бути зарахована в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

Просила суд:

визнати кредитний договір № 1670pvi-02-06 від 24 лютого 2006 року, укладений нею з ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит», в частині п. 4.7 щодо обов`язку позичальника сплачувати щомісячну комісію в сумі 767,60 дол. США, що на дату укладення кредитного договору складало 152 дол. США, недійсним з моменту укладення договору;

визнати кредитний договір № 1670pvi-02-06 від 24 лютого 2006 року, укладений нею з ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» в частині п. 7.7 щодо обов`язку позичальника сплатити комісію за розрахунково-касове обслуговування у сумі 4 040,00 грн, що по курсу НБУ на дату платежу 24 червня 2006 року склало 800 дол. США, недійсним з моменту укладення договору;

зобов`язати ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та Державну іпотечну установу здійснити перерахунок здійснених з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену нею комісію на суму 11 194,32 дол. США в рахунок сплати заборгованості по тілу кредиту та процентах, що передбачені умовами кредитного договору № 1670pvi-02-06 від

26 лютого 2006 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 21 вересня 2021 року позов задоволено частково. Визнано недійсним з моменту укладення кредитний договір № 1670pvi-02-06 від 24 лютого 2006 року, укладений ОСОБА_1 та ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», в частині пунктів 4.7 та 7.7 щодо обов`язку позичальника сплачувати щомісячну комісію в сумі 767,60 грн, що по курсу НБУ на дату укладення договору складало 152 дол. США, та щодо обов`язку позичальника сплатити комісію за розрахунково-касове обслуговування в сумі 4 040,00 грн, що по курсу НБУ на дату укладення договору складає 800 дол. США. В решті позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач, встановивши в кредитних договорах сплату щомісячної комісії (плати за обслуговування кредиту), спричинив істотний дисбаланс прав та інтересів позивача. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за обслуговування кредиту банком, що є незаконним та не відповідає вимогам справедливості та суперечить частині першій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів». Нарахування комісії (плати за обслуговування кредитної заборгованості) є несправедливим, зокрема, тому, що ставить у нерівне відношення позичальника порівнюючи з банком, у якому є структурні підрозділи та працівники, що покликані здійснювати обслуговування кредитної заборгованості виконуючи свої функціональні обов`язки. Таким чином, оскільки банком не зазначено, які саме послуги за вказані комісії надаються позивачці, суд приходить до висновку, що встановлені у пунктах 4.7, 7.7 кредитного договору комісії, які підлягають сплаті за послуги, що супроводжують кредит, порушують вимоги законодавства та є несправедливими по відношенню до споживача, а тому вважає за необхідне визнати недійними пункти 4.7, 7.7 кредитного договору з моменту його укладення.

Враховуючи, що вимог про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 ЦК України, позивачем заявлено не було, при цьому вимога про зобов`язання відповідачів зарахувати сплачену ОСОБА_1 плату за обслуговування кредитної заборгованості в рахунок погашення тіла кредиту та відсотків по кредитному договору № 1670pvi-02-06 від 24 лютого

2006 року, з огляду на спеціальну статтю 216 ЦК України, не є належним способом захисту права, а тому суд не знаходить правових підстав для задоволенню позову в даній частині вимог.

Враховуючи, що позивачка дізналась про порушення своїх прав лише після того, як 23 жовтня 2018 року отримала з Ірпінського міського суду Київської області позовну заяву Державної іпотечної установи про стягнення з неї заборгованості, тобто датою, коли позивач дізналась про порушення своїх прав є 23 жовтня 2018 року, а тому, враховуючи роз`яснення, викладені в пункті 28 постанови пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд приходить до висновку, що позивачкою позовна давність пропущена не була.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанцій

Постановою Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 вересня 2021 року в частині відмови в позові залишено без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції щодо відмови ОСОБА_1 в позові в частині зобов`язання відповідачів здійснити перерахунок внесених нею з часу укладення кредитного договору платежів. Зазначив, що у цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову. Оцінюючи правильність висновків суду першої інстанції в сукупності з доказами, наявними в матеріалах справи, повно та всебічно дослідженими судом першої інстанції, апеляційний суд враховує, що із даних доказів не вбачається обов`язку відповідачів здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором.

Апеляційний суд не може погодитися з доводами апеляційної скарги щодо наявності у Державної іпотечної установи як особи, яка набула всі права вимоги за кредитним договором ОСОБА_1 , зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості за кредитним договором, оскільки ці доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні статей 512 514 ЦК України, ототожненні суми і умов відступленого зобов`язання із сумою та умовами зобов`язання, виконаного на користь нового кредитора, з огляду на те, що за умовами договору про відступлення прав вимоги первісним кредитором не передавались, а новим кредитором не приймались зобов`язання позивача, що були виконані на користь первісного кредитора. Новий кредитор не є особою, на яку законом чи договором покладено права та обов`язки первісного кредитора в частині зобов`язань позивача, виконаних на користь первісного кредитора. Виходячи з аналізу умов договору відступлення прав вимоги № 17/4-В від 11 лютого

2015 року, новий кредитор не є уповноваженою особою, що відповідає за дії первісного кредитора в частині виконаних на його користь зобов`язань.

Тлумачення положень статті 527 ЦК України свідчить, що кредитору дозволяється не приймати самостійно виконання зобов`язання у разі його переадресування, під яким розуміється уповноваження кредитором іншої особи на прийняття виконання від боржника, якщо така можливість передбачена договором, актом цивільного законодавства або ж випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Уповноважена кредитором особа приймає виконання (тобто вчиняє фактичні дії, зокрема щодо прийняття майна) без заміни кредитора, і всі правові наслідки настають для кредитора. Під уповноваженою особою слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження від кредитора на прийняття виконання обов`язку боржником або іншою особою. Такі повноваження можуть бути визначені, зокрема: у договорі між кредитором уповноваженою особою; у договорі між боржником та кредитором; кредитором у виданій ним довіреності. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 23 січня 2019 року в справі № 757/46709/16-ц, провадження № 61-8253св18, та враховується апеляційним судом.

Отже, новому кредитору в рахунок погашення зобов`язань первісним кредитором було відступлене право вимоги за борговими зобов`язаннями позивача в чітко встановленому обсязі, і зменшення суми відступлених зобов`язань призведе до порушення охоронюваних законом інтересів нового кредитора.

Судом першої інстанції зроблено правильний висновок, з яким погоджується апеляційний суд та яких не спростовується доводами апеляційної скарги, що вимога про реституцію відповідно до статті 216 ЦК України в цьому випадку є належним способом захисту, який може забезпечити ефективний захист та відновлення порушених прав позивача. Разом із тим, вимог про повернення коштів, переданих на виконання нікчемних умов кредитного договору, відповідно до статті 216 ЦК України ОСОБА_1 стороні цього договору АТ «Банк «Фінанси та Кредит» пред`явлено не було, відтак суд першої інстанції дійшов правильного висновку, не спростованого висновками апеляційної скарги, про відмову в позові в зв`язку з обранням позивачем способу захисту, який не відповідає вимогам щодо ефективності.

Крім того, апеляційний суд приймає до уваги, що ОСОБА_1 в досудовому порядку не зверталася з вимогами до відповідачів про проведення перерахунку заборгованості за кредитним договором.

На підставі викладеного не можуть бути оцінені та відхиляються апеляційним судом доводи відзиву Державної іпотечної установи на апеляційну скаргу про недоведеність апелянтом обставин, що новий кредитор отримав від первісного кредитора кошти на виконання умов кредитного договору, в тому числі і платежів, встановлених п. 4.7, 7.7 цього договору, починаючи з 2006 року, та що позивач просить зменшити свої зобов`язання на 11 194,32 дол. США, хоча валютою зобов`язання по сплаті комісійної винагороди є гривня.

Апеляційний суд відхиляє як такі, що не ґрунтуються на вимогах закону та не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги про те, що реституція не може застосовуватися у випадку недійсності окремих частин правочину, що строк кредитного договору, встановлений до

23 лютого 2026 року, не закінчився, і що право вимоги за кредитним договором було передано Державній іпотечній установі без врахування сум грошових коштів в розмірі 11 194,32 дол. США, які були сплачені ОСОБА_1 на підставі недійсних пунктів договорів.

Апеляційний суд відхиляє як нелеревантні посилання позивача в апеляційній скарзі на правові висновки Верховного Суду, викладені в постановах від

13 травня 2019 року в справі № 906/635/18, від 04 червня 2020 року в справі

№ 910/1755/19, від 28 січня 2020 року в справі № 924/1208/18, оскільки предмети позовів у даних справах є іншими - визнання недійсними договорів відступлення права вимоги, а також правовідносини відрізняються від спірних, зокрема, судами не встановлювалось, що за умовами оспорюваних договорів до нового кредитора не відбувався перехід обов`язків первісного кредитора.

Не є релевантними до спірних правовідносин також висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 16 грудня 2020 року у справі № 524/6207/15-ц, від

27 грудня 2018 року в справі № 695/3474/17, від 06 лютого 2019 року в справі

№ 520/2614/17, на які посилалася позивач в апеляційній скарзі, оскільки в даних справах заміни кредитора не відбувалося.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ніким не оскаржене, а відтак не є предметом апеляційного перегляду.

Оскільки апеляційний суд залишає без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , заява відповідача Державної іпотечної установи у відзиві на апеляційну скаргу про застосування позовної давності апеляційним судом не розглядається.

Аргументи учасників справи

У травні 2022 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просила судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про перерахунок відповідачами здійснених з часу укладення кредитного договору платежів скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» відступив Державній іпотечній установі право вимоги за кредитним договором від

24 лютого 2006 року. Будь-яких обмежень щодо відступлених від ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» як первісного кредитора до нового кредитора Державної іпотечної установи Договором відступлення права вимоги від 11 лютого

2015 року № 17/4-В встановлено не було, а отже Державна іпотечна установа набула усі права та обов`язки кредитора за кредитним договором, який був укладений ОСОБА_1

17 вересня 2015 року первісний кредитор - АТ «Банк Фінанси та Кредит» визначив суму заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором у сумі

29 448,82 дол. США. Надалі Державна іпотечна установа, як новий кредитор, перерахувала указану суму у гривні та визначила суму заборгованості ОСОБА_1 усумі 642 649,79 грн. Проте, новий кредитор набув права вимоги не конкретної суми заборгованості - 29 448,82 дол. США, яку у подальшому самостійно перерахувала у гривні в сумі 642 649,79 грн, як помилково встановили суди, а саме право вимоги за кредитним договором, який був укладений ОСОБА_1 із залишком заборгованості у валюті кредиту, яка була визначена первісним кредитором - АТ «Банк «Фінанси та Кредит» у сумі

29 448,82 дол. США. Ці твердження повністю відповідають вимогам статей 509 510 512 514 516 ЦК України, які суди першої та апеляційної інстанції неправильно застосували.

Уступка права вимоги стосується виключно заміни сторони (кредитора) у зобов`язанні, не впливає на зміст самого зобов`язання, і заміна сторони у зобов`язанні ніяким чином не порушує права та інтереси боржника. По-перше, у разі заміни кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається повністю, змінюється лише його суб`єктний склад (замість первісного кредитора з`являється новий кредитор), а по-друге, сума боргу, яка вказана у договорі уступки не створює для боржника безумовного обов`язку сплатити саме таку суму боргу, як визначили первісний та новий кредитори, оскільки боржник має право висувати проти нового кредитора такі ж самі заперечення щодо суми боргу, які б він мав право висувати проти первісного кредитора.

Виходячи з викладеного є правильним висновок про те, що у разі визнання недійсним пунктів кредитного договору, за якими первісному кредитору (ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») на виконання саме кредитного договору позивачем були сплачені грошові кошти, ці грошові кошти мають враховуватися при визначені загальної суми заборгованості по кредитному договору, за яким ОСОБА_1 як боржник зобов`язана сплатити новому кредитору - Державній іпотечній установі.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції неправильно визначив як не релевантні висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 13 травня 2019 року в справі № 906/635/18, від 04 червня 2020 року в справі

№ 910/1755/19 від 28 січня 2020 року в справі № 924/1208/18, від 16 грудня

2020 року у справі № 524/6207/15-ц, від 27 грудня 2018 року в справі

№ 695/3474/17, від 06 лютого 2019 року в справі № 520/2614/17, оскільки у вказаних справах Верховний Суд вказував на те, що грошові кошти, які були сплачені на користь кредитора на підставі пунктів кредитного договору, які є недійсними, підлягають зарахуванню у загальну суму заборгованості.

Таким чином, оскільки Державна іпотечна установа набула усі права вимоги за кредитним договором позивача, а зобов`язання за самим кредитним договором залишилися, то у позивача відсутній безумовний обов`язок сплатити саме ту суму заборгованості за кредитним договором, яку визначили між собою первісний та новий кредитор, а визнання недійсними пунктів кредитного договору, за якими позивач сплатив грошові кошти, є правомірною підставою для їх зарахування у загальну суму заборгованості по кредитному договору.

Тому суд апеляційної інстанції помилково вважав, що зменшення суми відступлених первісним кредитором новому кредитору право вимоги за кредитним договором призведе до порушення охоронюваних законом інтересів нового кредитора, оскільки відповідно до статті 519 ЦК України відповідальність за недійсність переданої вимоги несе первісний кредитор, а боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора ті ж саме заперечення, які він мав проти первісного кредитора (стаття 518 ЦК України).

У серпні 2022 року Державна іпотечна установа подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначає, що судові рішення в оскарженій частині є законними і обґрунтованими, а тому підстав для їх скасування немає.

Зазначає, що скаржник помилково стверджує, що судами не були враховані висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду, оскільки відповідно до визначення Верховного Суду (які правовідносини слід вважати подібними), у справах, на які посилається скаржник, правовідносини не є подібними правовідносинам у справі № 759/20374/20, які відрізняються від правовідносин, що виникли між позивачем і відповідачем (Державною іпотечною установою) за підставами позову, за змістом позовних вимог, за встановленими судом фактичними обставинами і мають відмінне матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

УхвалоюВерховного Суду від 30 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладених у постановах Верховного Суду від 13 травня

2019 року у справі № 906/635/18, від 04 червня 2020 року у справі

№ 910/1755/19, від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 524/6207/15-ц, від 27 грудня 2018 року у справі

№ 695/3474/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 520/2614/17, від 13 березня 2019 року у справі 905/635/18).

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2023 рокусправу призначено до судового розгляду.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржуються в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит» та Державну іпотечну установу здійснити перерахунок здійснених з часу укладення кредитного договору платежів, зарахувавши сплачену нею комісію, всього на суму 11 194,32 дол. США, в рахунок сплати заборгованості по тілу кредиту та процентах. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 24 лютого 2006 року ОСОБА_1 уклала з ТОВ «Банк «Фінанси та Кредит», правонаступником якого є ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», кредитний договір № 1670pvi-02-06, згідно з пунктами 2.1, 2.3, 3.2, 4.1 якого банк надає позичальнику в тимчасове користування на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності кредитні ресурси в сумі 80 000,00 дол. США з оплатою по процентній ставці 12 % річних; вказані кошти отримані за цільовим призначенням для придбання квартири АДРЕСА_1 ; позичальник зобов`язується повністю повернути кредитні ресурси, отримані за цим договором, до 23 лютого 2026 року. Позичальник зобов`язується щомісяця в термін до 10 числа кожного місяця здійснювати погашення заборгованості по кредитних ресурсах у складі щомісячного ануїтетного платежу, розмір якого за цим договором становить 882,00 дол. США. В складі ануїтетного платежу також сплачуються проценти за користування кредитними ресурсами.

Згідно п. 4.7 кредитного договору, позичальник щомісяця в строк до 10 числа кожного місяця сплачує комісійну винагороду за надання кредитних ресурсів у розмірі 767,60 грн. У зазначений термін сплачується комісійна винагорода за попередній календарний місяць. Комісійна винагорода сплачується шляхом зарахування відповідної суми на рахунок № НОМЕР_1 . Зазначена в цьому пункті комісійна винагорода банку сплачується позичальником щомісяця, за весь період до моменту повного виконання позичальником зобов`язань по поверненню отриманих кредитних ресурсів.

Згідно п. 7.7 кредитного договору позичальник сплачує банку комісійну винагороду за розрахунково-касове обслуговування при проведенні кредитних операцій у розмірі 4 040,00 грн одноразово. Комісія сплачується позичальником у момент укладення цього договору на рахунок № НОМЕР_2 .

В подальшому між сторонами були укладені додаткові угоди до кредитного договору щодо розміру ануітетного платежу щодо погашення заборгованості, який в кінцевому результаті становив 417,00 дол. США.

11 лютого 2015 року Державна іпотечна установа та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» уклали договір відступлення права вимоги № 17/4-В, за умовами якого первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває всі права вимоги за договорами (кредитними, іпотеки, поруки тощо), вказаними у додатках до цього договору (а. с. 120-126, т. 1); вартість прав вимоги дорівнює сукупній заборгованості за основним боргом за кредитними договорами, перелік яких зазначений у додатку № 1 до договору станом на дату укладення цього договору. Вартість прав вимоги визначається як загальна сума заборгованості первісного кредитора за кредитним договором, зазначеної у вимозі про погашення заборгованості за фінансовим кредитом, надісланої первинному кредитору новим кредитором. Загальна сума заборгованості первісного кредитора за кредитним договором складається з непогашеної суми основного боргу, суми нарахованих процентів, суми розрахованих пені і штрафів.

В межах даного договору на користь Державної іпотечної установи відступлено право вимоги за кредитним договором № 1670pvi-02-06 від 24 лютого 2006 року, укладеного з ОСОБА_1 .

Згідно довідки АТ «Банк «Фінанси та Кредит» від 23 листопада 2015 року про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані для забезпечення Державній іпотечній установі згідно договору застави майнових прав № 17/4 від 11 лютого 2015 року станом на 17 вересня 2015 року, зокрема, залишок заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором

№ 1670pvi-02-06 становить 1 495 204,41 грн.

Згідно виписки з додатку № 2 «Довідка про залишки заборгованості по іпотечним кредитам, що були надані забезпечення Державній іпотечній установі згідно договору застави майнових прав № 17/4 від 11 лютого 2015 року станом на 17 вересня 2015 року», розмір заборгованості боржника за кредитним договором 80 000,00 дол. США, залишок заборгованості боржника у валюті кредиту станом на 17 вересня 2015 року - 29 488,89 дол. США, в гривневому еквіваленті - 642 649,79 грн.

За розрахунком суми заборгованості за договором про іпотечний кредит станом на 11 липня 2019 року, складеного Державною іпотечною установою, заборгованість ОСОБА_1 перед Державною іпотечною установою складає 1 226 827,35 грн, в тому числі по сумі основного боргу 642 649,79 грн, прострочені відсотки за користування кредитом станом на 11 липня 2019 року - 298 403,62 грн, пеня 202 000,00 грн, інфляційні втрати 83 773,94 грн.

АТ «Банк «Фінанси та Кредит» листом від 31 травня 2021 року на ім`я

ОСОБА_1 повідомлено, що право вимоги за кредитним договором

№ 1670pvi-02-06 від 24 лютого 2006 року було предметом договору відступлення права вимоги № 17/4-В від 11 лютого 2015 року; заборгованість за кредитним договором станом на 01 січня 2014 року складала: по основному боргу кредиту 41 885,44 дол. США, по відсоткам 433,23 дол. США, за комісією 606,00 грн. Заборгованість за кредитом станом на 10 листопада 2015 року складала

29 213,51 дол. США.

18 травня 2020 року між банком та Державною іпотечною установою підписано остаточний акт звіряння заборгованості і станом на вказану дату заборгованість за кредитним договором складала: по основному боргу кредиту 24 519,37 дол. США, по відсоткам 3 564,05 дол. США, по простроченим відсоткам 12 435,53 дол. США, по основному боргу кредиту (прострочена) 4 694,14 дол. США, за комісією 1 212 грн, за комісією (прострочена) 30 912,00 грн.

Відповідно до висновку експерта за результатами проведення економічного дослідження, складеного за заявою ОСОБА_1 . Київською незалежною судово-експертною установою 28 січня 2019 року № 2731, сукупна вартість кредиту у процентному значенні на момент укладення кредитного договору становить 17,21 %; сукупна вартість кредиту у грошовому виразі на момент укладення кредитного договору - 183 460,22 дол. США. В розділі ІІ «Дослідження» частина «щодо погашення заборгованості та зарахування платежів» встановлено, що сума коштів, сплачена позичальником на погашення комісій, визначених п. 4.7 та п. 7.7 кредитного договору, становить 78 982 грн, що в перерахунку за курсом НБУ на дату платежів становить 11 194,32 дол. США.

Державною іпотечною установою та АТ «Банк «Фінанси та Кредит» надано до суду першої інстанції відзиви на позовну заяву, в яких зроблено заяву про застосування позовної давності.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначаютьтакого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Тлумачення пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України дозволяє стверджувати, що відступлення права вимоги є одним із випадків заміни кредитора в зобов`язанні, яке відбувається на підставі правочину. Відступлення права вимоги не є окремим видом договору, це правочин, який опосередковує перехід права.

Первісний кредитор у зобов`язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов`язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (стаття 519 ЦК України).

Аналіз вказаних норм свідчить, що дійсність вимоги (суб`єктивного права) означає належність первісному кредитору того чи іншого суб`єктивного права та відсутності законодавчих або договірних заборон (обмежень) на його відступлення. У разі, зокрема, коли право вимоги не виникло (наприклад у разі нікчемності чи недійсності договору), то така вимога не переходить від первісного до нового кредитора. Тобто, відступлення права вимоги (цесія) в такому випадку не має розпорядчого ефекту. Проте це не зумовлює недійсність договору між первісним кредитором та новим кредитором, тому що правовим наслідком відсутності критеріїв дійсності права вимоги є цивільно-правова відповідальність первісного кредитора перед новим кредитором.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 червня 2020 року у справі № 910/1755/19, на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено, що «у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28 січня 2020 року у справі № 924/1208/18, на яку є посилання у касаційній скарзі, зазначено, що «заміна кредитора у зобов`язанні не впливає на його зміст зобов`язального правовідношення, а відтак права боржника щодо нового кредитора залишаються такими, як і його права щодо первісного кредитора. У разі заміни кредитора законодавчо передбачено способи захисту інтересів як боржника (стаття 518 ЦК України), якому надається право висувати проти вимоги нового кредитора ті ж саме заперечення, які він мав проти первісного кредитора (наприклад зустрічні вимоги до первісного кредитора, заперечення, пов`язанні із простроченням первісного кредитора, наявністю обставин непереборної сили тощо), так і нового кредитора (стаття 519 ЦК України), перед яким старий кредитор буде відповідати у зобов`язанні за недійсність переданої йому вимоги. Тобто відповідальність старого кредитора може настати, якщо передана вимога є недійсною внаслідок припинення первісного зобов`язання (виконанням, неможливістю виконання тощо) або в разі визнання недійсним правочину, який був підставою виникнення первісного зобов`язання. Сам по собі факт укладення Договору цесії не створює для позивача безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який вказано у спірному договорі у ході його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів по основному зобов`язанню».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі

№ 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зробила висновок, що «за визнання недійсною умови кредитного договору про плату за управління кредитом є підстави задовольнити вимогу про зобов`язання банку перерахувати кредитну заборгованість позивача. Така вимога є вимогою про примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України), а її задоволення ефективно захистить позивача у спірних правовідносинах. За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 ЦК України не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (аналогічні висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала, зокрема, у постановах від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня

2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі

№ 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від

15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі

№ 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від

31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі

№ 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 рудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від

8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21)). Принципи справедливості, добросовісності та розумності передбачають, зокрема, обов`язок особи враховувати потреби інших осіб у цивільному обороті, проявляти розумну дбайливість і добросовісно вести переговори (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі

№ 910/719/19 (пункт 6.20)). Отже, сторони повинні сумлінно та добросовісно співпрацювати з метою належного виконання укладеного договору. Кредитор у зобов`язанні має створити умови для виконання боржником свого обов`язку, для чого вчиняє не тільки дії, визначені договором, актами цивільного законодавства, але й ті, які випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту (див. частину першу статті 613 ЦК України). Відповідно до звичаїв ділового обороту у кредитних правовідносинах саме банк або інша фінансова установа розраховує заборгованість, маючи для цього необхідні технічні та професійні ресурси. Хоча такі дії кредитор вчиняє на власну користь, їх невчинення зумовлює стан юридичної невизначеності, неможливість припинення боржником зобов`язання виконанням, проведеним належним чином, за відсутності інформації про дійсну суму його заборгованості. Тому боржник може вимагати належного розрахунку заборгованості, а кредитор повинен виконати такий обов`язок (пункт 5 частини першої статті 16 ЦК України) задля задоволення інтересу боржника у юридичній визначеності. Задоволення вимоги боржника зобов`язати кредитора перерахувати заборгованість за договором (аналогічно, як і списати якусь її частину, якої стосується спір) може бути способом захисту права боржника на мирне володіння майном. Якщо він не має наміру сплачувати борг, бо не згоден із визначеним кредитором розміром, а кредитор на вимогу боржника суму заборгованості не перераховує та не звертається до суду за її стягненням, то боржник надалі одержуватиме від кредитора вимоги про сплату боргу у розмірі, визначеному кредитором, із яким боржник не погоджується. Це може провокувати останнього помилково, всупереч волі сплатити суму боргу. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, а також сформульовані у цій постанові висновки щодо недійсності пункту 1.3.2 кредитного договору вимогу про зобов`язання банку перерахувати заборгованість позивача слід задовольнити. Її задоволення з огляду на встановлення незаконності нарахування плати за управління кредитом унеможливить стягнення з позивача тієї суми заборгованості, з якою він підставно не погодився (зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 23-25, 102))».

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається, суди не врахували, що:

за договором відступлення права вимоги № 17/4-В право вимоги за кредитним договором передані в повному обсязіновому кредитору - Державній іпотечній установі, тому помилковим є висновок судів, що ефективним способом захисту права позивача є вимога про повернення коштів на підставі статті 216 ЦК України до первісного кредитора;

боржник може вимагати належного розрахунку заборгованості, а кредитор повинен виконати такий обов`язок, зокрема в разі задоволення вимоги про недійсність договору в частині, і така вимога є ефективною, оскільки унеможливить стягнення з позивача відповідної частини суми заборгованості,

належним відповідачем за позовом боржника про проведення перерахунку заборгованості по договору, якщо він визнаний недійсним в частині, є особа, якій належить право вимоги за цим договором - кредитор, а у випадку заміни кредитора - новий кредитор;

відсутні підстави для застосування позовної давності до позовних вимог про проведення перерахунку заборгованості, пред`явлених до належного відповідача - нового кредитора, оскільки такі вимоги є наслідком недійсності умов кредитного договору, а судові рішення в цій частині відповідачі не оскаржували;

за наявності спору щодо проведення перерахунку заборгованості у кредитних правовідносинах, при задоволенні відповідної вимоги суд покладає такий обов`язок на кредитора (пункт 5 частини першої статті 16 ЦК України) - банк або іншу фінансову установу, а не самостійно здійснює такий перерахунок, тому суд не визначає розмірів первісного зобов`язання та частини зобов`язання, яке підлягає перерахунку у зв`язку з його недійсністю, валюту зобов`язання, період перерахунку заборгованості, окремі складові вимог кредитора, які підлягають перерахунку тощо.

Тому позовні вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання провести перерахунок заборгованостіналежить задовольнити частково до Державної іпотечної установи, а в частині відмови у задоволенні цієї вимоги до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» змінити судові рішення в мотивувальній частині.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі

№ 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, судові рішення в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання провести перерахунок заборгованості до Державної іпотечної установи скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про її часткове задоволення, а в частині відмови у її задоволенні до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» - змінити в мотивувальній частині.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 141 ЦПК України).

Оскільки ОСОБА_1 звільнена від сплати судового збору, а позов про зобов`язання провести перерахунок заборгованості частково задоволений до Державної іпотечної установи, то з цього відповідача підлягає стягненню в дохід держави судовий збір у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанції, переглядом справи у суді касаційної інстанції в сумі

3 783,60 грн (840,80 грн + 1 261,20 грн + 1 681,60 грн).

Керуючись статтями 141, 400, 402 412 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Державної іпотечної установи про зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов в цій частині задовольнити частково.

Зобов`язати Державну іпотечну установу з огляду на недійсність пунктів 4.7 та 7.7 кредитного договору від 24 лютого 2006 року № 1670pvi-02-06 перерахувати заборгованість ОСОБА_1 .

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 вересня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» про зобов`язання здійснити перерахунок заборгованості змінити,виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Стягнути з Державної іпотечної установив дохід держави 3 783,60 грн судового збору.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 21 вересня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 16 лютого 2022 року в скасованих частинах втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук