Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 12.07.2018 року у справі №334/8145/17
Постанова КЦС ВП від 28.08.2023 року у справі №334/8145/17

Постанова

Іменем України

28 серпня 2023 року

м. Київ

справа № 334/8145/17

провадження № 61-13120св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - Головне управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на постанову Запорізького апеляційного суду від 22 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.

у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про відшкодування матеріальної та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - ГУ ПФУ в Запорізькій області) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Мотивуючи позовні вимоги зазначав, що 24 березня 2000 року йому призначена пенсія за віком, виплата якої припинена з листопада 2009 року у зв`язку із його виїздом на постійне проживання до Ізраїлю.

Перед від`їздом за кордон у вересні 2009 року йому відповідачем наперед виплачена пенсія за шість місяців (з жовтня 2009 року до березня 2010 року).

02 липня 2015 рокувінзвернувся до Пенсійного фонду із заявою про поновлення виплати пенсії за віком, однак останнім в поновленні такої виплати відмовлено з тих підстав, що позивач фактично проживає за межами України та не має реєстрації місця проживання на території України.

Ленінський районний суд міста Запоріжжя постановою від 24 вересня 2015 року у справі № 334/6093/15-а зобов`язав УПФУ в Ленінському районі міста Запоріжжя поновити ОСОБА_1 виплату раніше призначеної пенсії за віком, починаючи з 02 липня 2015 року. Позовні вимоги щодо нарахування та сплати пенсії з 01 квітня 2010 року до 01 липня 2015 року залишено без розгляду.

Вважав, що має право на стягнення суми невиплаченої пенсії також за період з 01 квітня 2010 року до 01 липня 2015 року (63 місяці), оскільки його законні права на відновлення отримання пенсії з 07 жовтня 2009 року, передбачені Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/ 2009 від 07 жовтня 2009 року, постановою Верховного Суду України від 12 травня 2015 року №21-180а15 та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди згідно зі статями 1-8 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та пунктом 2 частини другої статті 22, частин першої, третьої статті 23, статей 1173 1192 ЦК України залишаються порушеними стосовно відшкодування матеріальної і моральної шкоди від неправомірних дій та бездіяльності відповідача, тому у нього зберіглося право на подання позову до відповідача щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди з урахуванням виплачених відповідачем сум згідно з постановою Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 24 вересня 2015 року.

Він звертався до відповідача із заявою від 04 липня 2017 року про сплату йому суми відшкодування матеріальної та моральної шкоди в сумі 1 032 601,97 грн, але листом від 03 серпня 2017 року йому було відмовлено.

Вважав, що має право на стягнення з відповідача на його користь суми невиплачених пенсій з врахуванням сплати пенсії за шість місяців після виїзду з України з 01 квітня 2010 року по 01 липня 2015 року (63 місяці) в розмірі 95 360 грн, суми упущеної вигоди в результаті інфляції за період з 01 квітня 2010 року по цей час 453,5 % відповідно статей 1-8 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати»в сумі 204 547,20 грн, матеріальної шкоди з урахуванням інфляції за весь період порушення прав в сумі 1 360 079,20 грн та моральної шкоди в розмірі 40 000 грн, а всього 1 699 986,40 грн.

Просив, уточнивши позовні вимоги, стягнути з відповідача суму несплаченої пенсії у розмірі 95 360 грн та інфляційні втрати за весь період прострочення, разом - 1 474 429, 27 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ленінський районний суд міста Запоріжжя рішенням від 27 лютого 2020 року в задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд виходив з того, що ОСОБА_1 не довів та не надав належних доказів, що підтверджують факт заподіяння йому матеріальної і моральної шкоди, не зазначено якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, а також не зазначено інших обставин, що мають значення для вирішення питання щодо відшкодування шкоди.

Запорізький апеляційний суд постановою від 22 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 27 лютого 2020 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнив частково. Стягнув з ГУ ПФУ в Запорізькій області на користь ОСОБА_1 заборгованість з виплати пенсії у розмірі 90 720 грн та інфляційне збільшення - 282 616, 36 грн, разом - 373 336, 36 грн. Стягнув з ГУ ПФУ в Запорізькій області на користь ОСОБА_1 на відшкодування моральної шкоди - 3 000 грн.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позов, суд апеляційної інстанції прийшов до такого висновку, оскільки обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим, оскільки не проведення виплати пенсії відбулося з вини держави в особі її компетентних органів. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.

Також апеляційний суд врахувавши тривалий час існування порушення прав позивача та його доводи щодо характеру моральних страждань, стягнув на його користь відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

22 грудня 2022 року Верховним Судом отримано касаційну скаргу ГУ ПФУ в Запорізькій області на постанову Запорізького апеляційного суду від 22 листопада 2022 року, в якій заявник просить скасувати оскаржувану постанову та залишити без змін рішення Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 27 лютого 2020 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Посилаючись як на підставу касаційного оскарження судового рішення на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України заявник вказує, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 грудня 2020 року у справі № 510/1286/16-а, у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 240/12017/19, від 01 грудня 2020 року у справі № 465/273/16-а, від 21 вересня 2022 року у справі № 816/1627/18, від 10 липня 2018 року у справі № 404/6317/16-а, від 04 березня 2021 року у справі № 520/34/17, від 05 березня 2020 року у справі № 140/1547/19, від 16 травня 2019 року у справі № 134/89/16-а, від 10 лютого 2020 року у справі № 134/87/16-а.

Також заявник посилався, що діючим законодавством України функції держави щодо нарахування (обчислення) пенсій покладено на органи ПФУ, однак в порушення вимог закону апеляційним судом прийнято до уваги розрахунки пенсії позивача за період з 01 квітня 2010 року по 01 липня 2015 року.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що з 24 березня 2000 року ОСОБА_1 була призначена пенсія за віком, однак виплата пенсії була припинена у зв`язку із його виїздом на постійне проживання до Ізраїлю.

У вересні 2009 року позивачеві була виплачена пенсія за шість місяців наперед перед від`їздом за кордон (з жовтня 2009 року по березень 2010 року).

02 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до відповідача із заявою про поновлення виплати пенсії, однак відповіддю начальника УПФУ в Ленінському районі міста Запоріжжя йому відмовлено у поновленні виплати пенсії згідно Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, затвердженого постановою правління ПФУ 25 листопада 2005 року № 22-1, пунктом 1 статті 47 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», оскільки він фактично постійно проживає за межами України в Ізраїлі, реєстрація місця проживання на території України відсутня та в зв`язку з відсутністю механізму виплати пенсій пенсіонерам, які проживають в країнах з якими не укладено договору про пенсійне забезпечення.

27 липня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до УПФУ в Ленінському районі міста Запоріжжя про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення суми матеріальної та моральної шкоди, в якому просив зобов`язати відповідача нарахувати (з належним перерахунком) та сплатити йому невиплачену своєчасно пенсію з 01 квітня 2010 року по теперішній час та продовжувати нараховувати і сплачувати йому належну пенсію безстроково та відшкодувати йому за рахунок відповідача матеріальну і моральну шкоду у розмірі 134 576 грн, що складаються з 96 348 грн - середній рівень інфляції за час несплати пенсії, 18 228 грн - сума не отриманого доходу у випадку вкладу пенсії, 20 000 грн - моральна шкода.

Ленінський районний суд міста Запоріжжя постановою від 24 вересня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 09 грудня 2015 року, у справі № 334/6093/15-а позов ОСОБА_2 до УПФ України в Ленінському районі міста Запоріжжя про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення суми матеріальної та моральної шкоди задовольнив частково. Визнав неправомірними дії УПФУ в Ленінському районі міста Запоріжжя щодо відмови поновити ОСОБА_1 пенсію за віком із 02 липня 2015 року. Зобов`язав УПФУ в Ленінському районі міста Запоріжжя поновити ОСОБА_1 виплату раніше призначеної пенсії за віком із перерахунком її розміру у передбаченому пунктом 15 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до статті 40 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», починаючи з 02 липня 2015 року. Позовні вимоги щодо нарахування та сплати пенсії з 01 квітня 2010 року до 01 липня 2015 року залишив без розгляду. В решті позову відмовив.

На виконання постанови Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 24 вересня 2015 року ОСОБА_1 , починаючи з 02 липня 2015 року, поновлено виплату пенсії за віком із перерахунком її відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування». Доплата у сумі 18 216,10 грн перерахована у жовтні 2016 року на особистий рахунок позивача, який відкритий в акціонерному товаристві «Ощадбанк».

04 липня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Правобережного об`єднаного УПФУ міста Запоріжжя із заявою, в якій просив перерахувати на його рахунок суму матеріальної та моральної шкоди, яка відповідачем залишена без задоволення у зв`язку з відсутністю підстав для такої виплати. Листом об`єднаного управління від 03 серпня 2017 року № 229/В-9 позивачу на його звернення повідомлено, що підстав для виплати матеріальної та моральної шкоди немає.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 09 січня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Ленінського районного суду міста Запоріжжя.

20 січня 2023 року справа № 334/8145/17 надійшла до Верховного Суду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється на весь час проживання за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтею 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Конституційний Суд України Рішенням від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, Конституційний Суд України визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційним).

Зазначені положення Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 оспорюваними нормами Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.

Крім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).

У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань ЄСПЛ достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У справі «Михайлюк та Петров проти України», заява № 11932/02, рішення від 10 грудня 2009 року, ЄСПЛ нагадав, що вираз згідно із законом насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права.

Поняття якість закону означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на права осіб (справи ЄСПЛ: «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, рішення від 09 січня 2013 року, «C.G. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, рішення від 24 квітня 2008 року).

Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов`язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов`язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішеннях у справі «Пічкур проти України», у справі «Михайлюк та Петров проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Отже, з дня набрання чинності Рішенням Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 щодо неконституційності положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Відповідно до частини другої статті 49 Закону «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з`ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.

Правовідносини щодо застосування процесуальних норм, які регулюють питання строків звернення до суду, до вимог щодо поновлення пенсії громадянам України, які проживають за кордоном, вже були предметом розгляду у Верховному Суді.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 травня 2020 року у справі № 815/1226/18 зазначила, що поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України». Очевидно, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно.

За таких обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.

Зважаючи на те, що не проведення виплати пенсії таким особам відбулося з вини держави в особі її компетентних органів, поновлення виплати пенсії має проводитися без обмеження будь-яким строком.

Врахувавши викладене, а також встановивши, що позивач до виїзду за кордон перебував на обліку в УПФУ та отримував пенсію за віком відповідно до Закону «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», громадянство не втрачав, тому має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни України, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог.

Також правильним є висновок апеляційного суду про стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості по сплаті пенсії з урахуванням індексу інфляційних втрат, оскільки пенсія не була сплачена до часу розгляду справи, тому позивач має право на отримання компенсації інфляційних втрат.

Крім того, відповідно до частин першої, другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Статтею 1167 ЦК України передбачено підстави відповідальності за завдану моральну шкоду, згідно з якою моральна шкода завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

У пункті 46 рішення від 13 липня 2006 року у справі «Сілін проти України» (Заява N 23926/02), ЄСПЛ зазначив, що … [суд, здійснюючи свою оцінку на засадах справедливості, як вимагається статтею 41 Конвенції (995_004), вважає, що визнання порушення само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду].

Враховуючи тривалий час існування порушення та доводи позивача щодо характеру моральних страждань, апеляційний суд дійшов правильного висновку стягуючи на користь позивача відшкодування моральної шкоди у розмірі 3 000 грн.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що залишення без розгляду вимог ОСОБА_1 щодо нарахування та виплату пенсії за період з 01 квітня 2010 року до 01 липня 2015 року у зв`язку з пропуском строку звернення до адміністративного суду (хоча такі вимоги не обмежуються будь-яким строком), а також відмова в задоволенні позову про відшкодування майнової шкоди, яка складається з невиплаченої пенсії за вказаний період мають наслідком втручання у право на отримання позивачем пенсії за віком в спірний період і таке втручання у право позивача не має жодної підстави в національному законодавстві, що свідчить про порушення принципу правової визначеності, як складової верховенства права.

ЄСПЛ неодноразово зазначав, що відповідальність за подолання недоліків законодавства, правових колізій, прогалин, інтерпретаційних сумнівів лежить, в тому числі, і на судових органах, які застосовують та тлумачать закони (справа ЄСПЛ «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, рішення від 11 квітня 2013 року, справ ЄСПЛ «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, рішення від 15 листопада 1996 року).

Враховуючи те, що позивач має гарантоване право на нарахування та виплату пенсії за вказаний ним період, відсутність можливості захистити свої порушені права у інший законний спосіб, наявність висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 19 січня 2022 року, які є обов`язковими для суду апеляційної інстанції, постанова Запорізького апеляційного суду від 22 листопада 2022 року ухвалена з додержанням норм матеріального і процесуального права і підстав для її скасування чи зміни немає.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 грудня 2020 року у справі № 510/1286/16-а та у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 240/12017/19, від 01 грудня 2020 року у справі № 465/273/16-а, від 21 вересня 2022 року у справі № 816/1627/18, від 10 липня 2018 року у справі № 404/6317/16-а, від 04 березня 2021 року у справі № 520/34/17, від 05 березня 2020 року у справі № 140/1547/19, від 16 травня 2019 року у справі № 134/89/16-а, від 10 лютого 2020 року у справі № 134/87/16-а, є правильними, проте не можуть підставою для скасування постанови апеляційного суду з таких підстав.

Частиною третьою статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» передбачено, що суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру судових рішень Ленінський районний суд міста Запоріжжя ухвалою від 27 жовтня 2017 року відмовив у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Правобережного об`єднаного управління Пенсійного фонду України про визнання протиправними дій та бездіяльності відповідача, стягнення матеріальної та моральної шкоди. Роз`яснив позивачу, що розгляд справи віднесено до цивільної юрисдикції.

Враховуючи викладене закриття провадження у цивільному судочинстві за аналогічними вимогами позивача поставить під загрозу сутність гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод прав позивача на доступ до суду та ефективний засіб юридичного захисту, оскільки непослідовність національних судів створила позивачу перешкоди у реалізації прав на судовий захист. З огляду на наведену аргументацію та пріоритет забезпечення принципу правової визначеності є підстави для висновку, що розгляд цього спору має завершитися за правилами цивільного судочинства.

Аналогічні висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 243/5078/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 761/12676/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 761/46959/17 (провадження № 14-306цс19), від 27 листопада 2019 року у справі № 640/3452/19 (провадження № 14-583цс19).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 22 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді І. В. Литвиненко

А. І. Грушицький

Є. В. Петров