Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 21.07.2020 року у справі №200/10594/18

Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 200/10594/18

провадження № 61-9827св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Шевченківська районна у м. Дніпрі ради, ОСОБА_2, Дніпровська міська рада,

третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Прийдак Юрій Миколайович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Нальоти ОСОБА_3 на рішення Бабушкінського районного суду

м. Дніпропетровська від 24 липня 2019 року у складі судді Литвиненка І. Ю. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року у складі колегії суддів: Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до Шевченківської районної у м. Дніпрі ради та ОСОБА_2, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Прийдак Ю. М., про визнання недійсним та скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на нерухоме майно.

Позовну заяву мотивовано тим, що вона разом зі своїм чоловіком

ОСОБА_4 у 1963 році власними силами та за власні кошти побудували житловий будинок по АДРЕСА_1 на земельній ділянці, яка була виділена ОСОБА_4 у 1957 році у безстрокове користування.

У 1970 році у цьому будинку разом із ними стала мешкати сестра

ОСОБА_4 - ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік

ОСОБА_4 помер. При оформленні спадщини вона дізналася, що успадкувала лише 65/100 частин вказаного домоволодіння, оскільки

35/100 частин домоволодіння належало ОСОБА_5.

Вважала рішення щодо набуття ОСОБА_5 права власності на

35/100 частин спірного домоволодіння неправомірним у зв'язку з тим, що цей будинок вона будувала разом із своїм чоловіком ОСОБА_4, а ОСОБА_5 участі у будівництві не брала та грошових коштів на це не давала. У січня 2016 року їй стало відомо, що на ім'я ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 35/100 частин будинку по АДРЕСА_1. Вважала, що вказане свідоцтво видане безпідставно, оскільки рішення щодо набуття ОСОБА_5 права власності на 35/100 частин спірного домоволодіння є неправомірним.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним та скасувати рішення виконавчого комітету Бабушкінської районної ради народних депутатів від 10 жовтня 1986 року № 788 про узаконення, затвердження актів приймання житлового будинку та акту розміру часток по АДРЕСА_1 за ОСОБА_4 та ОСОБА_5; визнати недійним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 28 жовтня

2015 року, що видано на 35/100 частин будинку

АДРЕСА_1, на ім'я ОСОБА_2 та визнати за нею право власності на

35/100 частин будинку АДРЕСА_1.

Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська

від 03 вересня 2018 року Дніпровську міську раду залучено до справи співвідповідачем.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 липня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у 1964 році позивач звернулася до свого чоловіка та його сестри із позовом про розподіл житлової площі будинку АДРЕСА_1, в якому сама зазначала, що цей будинок було побудовано за участю сестри її чоловіка ОСОБА_5. У 2006 році вона зверталася з позовом до

ОСОБА_5 про визначення порядку користування земельною ділянкою у домоволодінні по АДРЕСА_1, де зазначила, що їй належить 65/100 спірного домоволодіння. У 2015 році у провадженні Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська знаходилася цивільна справа із такими ж вимогами позивача, як при розгляді цієї справи.

Через те, що позивач подала зазначений позов із розподілу нерухомого майна ще у 1964 році, з цього часу почався перебіг загального трирічного строку позовної давності, підстав продовжувати якої суд не має, то дійшов висновку про відмову у задоволенні її позовних вимог.

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав його недоведеності та застосовував при цьому наслідки спливу позовної давності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суд від 03 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 липня 2019 року скасовано.

У задоволені позову ОСОБА_1 до Шевченківської районної у м. Дніпрі ради, ОСОБА_2, Дніпровської міської ради, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Прийдак Ю. М., про визнання недійсним та скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на нерухоме майно відмовлено.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що відмова у задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.

Переглядаючи рішення суду, колегія суддів дійшла висновку про безпідставність позовних вимог, з огляду на те, що за життя ОСОБА_4 не оскаржив спірне рішення виконавчого комітету, не порушував питання про визнання за ним права власності на домоволодіння в цілому. Крім того, саме за його заявою було прийнято зазначене рішення виконавчого комітету. Таким чином, оскільки ОСОБА_4 не вважав свої права порушеними, як власника домоволодіння, то позивач не може оспорювати право власності на 35/100 цього домоволодіння ОСОБА_5 та її спадкоємиці ОСОБА_2.

У цьому випадку на виконання прийнятого в 1986 році рішення виконавчого комітету про узаконення, затвердження актів приймання житлового будинку та акту часток по АДРЕСА_1 ОСОБА_5 зареєструвала в установленому порядку право власності на нерухоме майно та отримала відповідні первинні документи - свідоцтво про право власності на майно. Отже, вказане рішення виконавчого комітету, яке є ненормативним актом органу місцевого самоврядування, вичерпало свою дію внаслідок його виконання. У зв'язку із чим не породжує жодних правових наслідків для власника майна, оскільки в такої особи вже виникло право власності на майно й це право ґрунтується на чинних правовстановлюючих документах. Тобто обраний позивачем спосіб захисту свого права шляхом визнання незаконним і скасування рішення виконкому 1986 року не забезпечує реального захисту порушеного права власника майна, тобто в будь-якому випадку не призведе до поновлення прав позивача, які вона вважає порушеними внаслідок прийняття спірного рішення.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28 жовтня 2015 року виданого на 35/100 частини будинку АДРЕСА_1, на ім'я ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції зазначив, що у матеріалах справи відсутнє свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім'я ОСОБА_2, яке позивач просить визнати недійсним. Позивач особисто не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які посилалася під час звернення до суду із цим позовом, а також не надав таких доказів до суду апеляційної інстанції.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважав за необхідне відмовити в частині позовних вимог про визнання недійсним свідоцтво про право на спадщину за його недоведеністю. У зв'язку з чим суд також зазначив, що не підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання права власності на спірне домоволодіння.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

03 липня 2020 року до Верховного Суду засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 подала касаційну скаргу (надійшла 06 липня 2020 року) на рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суд від 03 червня

2020 року, у якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити судове рішення про задоволення її позовних вимог в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Також вказує на порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України, пункти 1, 3 частини 3 статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу мотивовано тим, що відбулося порушення в момент видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28 жовтня 2015 року, адже в цей час розслідувалася кримінальна справа та в рамках досудового слідства було накладено арешт на 35/100 спірних частин домоволодіння, але попри ухвалу слідчого судді Бабушкінського районного суду

м. Дніпропетровська від 07 жовтня 2013 року про накладення арешту, нотаріус видав це свідоцтво, яке порушує право заявника як власника, адже перебуваючи у шлюбі вони разом з чоловіком побудували цей будинок.

Судом так і не витребувано необхідних документів у відповідача, а саме: свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 28 жовтня 2015 року на ім'я ОСОБА_2, що має значення для справи.

Рішення щодо набуття ОСОБА_5 права власності на 35/100 часток домоволодіння АДРЕСА_1 є неправомірним, оскільки участі в будівництві вона не приймала, членом сім'ї заявника з ОСОБА_4 не була, грошей на будівництво не давала, договір на забудову та виділ земельної ділянки було оформлено тільки на ОСОБА_4.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

У січні 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 липня 2021 року справу за позовом

ОСОБА_1 до Шевченківської районної у м. Дніпрі ради, ОСОБА_2, Дніпровської міської ради, третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Прийдак Ю. М., про визнання недійсним та скасування рішення, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та визнання права власності на нерухоме майно призначено до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому вона просила вказану касаційну скаргу залишити без задоволення.

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив Дніпровської міської ради на касаційну скаргу ОСОБА_1, у якому вона просила вказану касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням Октябрьської Ради народних депутатів м. Дніпропетровська № 372/2 від 21 липня 1959 року ОСОБА_4 виділено у безстрокове користування земельну ділянку по АДРЕСА_1 (а. с. 7).

19 серпня 1959 року ОСОБА_4 укладено договір на забудову вказаної земельної ділянки (а. с. 12-14).

Відповідно до акту приймання індивідуального домоволодіння виконавчого комітету Дніпропетровської обласної ради, будівництво по АДРЕСА_1 розпочато у 1959 році та завершено у 1963 році

(а. с. 8-9).

Згідно із відміткою у паспорті громадянки України ОСОБА_1 вона одружилася із ОСОБА_4 02 квітня 1962 року (а. с. 4).

22 червня 1964 року ОСОБА_1 звернулася до народного суду Красногвардійського району м. Дніпропетровська з позовом до

ОСОБА_4 та ОСОБА_6 про розподіл житлової площі в порядку користування. Як вбачається з тексту позовної заяви, домоволодіння по АДРЕСА_1 побудовано за участю сестри ОСОБА_4 - ОСОБА_6. Зазначений позов повернуто без розгляду, у зв'язку з ненаданням документів, необхідних для розгляду справи (а. с. 67,68).

Рішенням виконавчого комітету Бабушкінської районної ради народних депутатів м.

Дніпропетровська від 10 жовтня 1986 року № 788, на підставі заяви ОСОБА_4, узаконено та затверджено акт ідеальних часток на домоволодіння по АДРЕСА_1 у таких частках: за ОСОБА_4-65/100 частин домоволодіння, за ОСОБА_5-35/100 частин домоволодіння (а. с. 102).

Листом виконавчого комітету Бабушкінської районної ради

м. Дніпропетровська від 27 жовтня 1999 року № Н-048/01; 02, ОСОБА_4 було повідомлено про те, що у випадку, якщо він не знав, що йому належить 65/100 частин домоволодіння по АДРЕСА_1, а 35/100 цього домоволодіння належить ОСОБА_5, він може звернутися за захистом своїх прав до народного суду Бабушкінського району

м. Дніпропетровська з позовом про визнання права власності на спірне домоволодіння за ним в цілому (а. с. 16).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер. Згідно із свідоцтвом про право на спадщину за законом, ОСОБА_1 прийняла спадщину, після померлого ОСОБА_4 яка складається з 65/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1, на земельній ділянці розміром 360 кв. м, який належав померлому на підставі свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок (а. с. 17).

15 вересня 2006 року ОСОБА_1 звернулася до Бабушкінського районного суду м.

Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_5 про визначення порядку користування земельною ділянкою. В цьому позові ОСОБА_7 зазначила, що ОСОБА_5 належить 35/100 частин домоволодіння на підставі свідоцтва про право власності виданого

29 жовтня 1998 року (а. с. 69-70,71).

Згідно із відповіддю Дніпропетровського міського бюро технічної інвентаризації станом на 05 червня 2006 року право власності на домоволодіння по АДРЕСА_1 зареєстровано: 65/100 частки на

гр. ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом

від 16 червня 2000 року, посвідченого Сьомою дніпровською державною нотаріальною конторою за реєстром № 1-2939; 35/100 частки за

гр. ОСОБА_5 на підставі свідоцтва про право власності виданого

29 жовтня 1986 року виконавчим комітетом Бабушкінської районної ради на підставі рішення виконавчого комітету від 10 жовтня 1986 року за № 788.

Позиція Верховного Суду

Частиною 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині 3 статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до вимог частини 1 статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Нормами статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені статті 215 ЦК України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з вимогами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до вимог частини 1 статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно із вимогами 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Нормою частини 3 статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14, яка є узагальненням практики, що склалася при розгляді справ цієї категорії, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Нормою статті 12 ЦПК України передбачено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно з вимогами частини 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до частини 1 статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених частини 1 статті 13 ЦПК України випадках.

Відповідно до вимог частини 1 статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку з його необґрунтованістю, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що за життя ОСОБА_4 не оскаржив спірне рішення виконавчого комітету, не порушував питання про визнання за ним права власності на домоволодіння в цілому. Крім того, саме за його заявою було прийнято зазначене рішення виконавчого комітету. Таким чином, оскільки ОСОБА_4 не вважав свої права порушеними, як власника домоволодіння, то позивач не може оспорювати право власності на 35/100 частин цього домоволодіння ОСОБА_5 та її спадкоємиці ОСОБА_2.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28 жовтня 2015 року виданого на 35/100 частин будинку АДРЕСА_1, на ім'я ОСОБА_2, суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що у матеріалах справи відсутнє свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім'я ОСОБА_2, яке позивач просить визнати недійсним. Позивач особисто не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які посилалася під час звернення до суду із цим позовом, а також не надала таких доказів до суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що виходить за встановлені статтею 400 ЦПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції та до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи були предметом перегляду судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.

Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що суд апеляційної інстанції порушив норми матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини 1 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Нальоти ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович