Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.09.2020 року у справі №653/1907/18

Постанова

Іменем України

22 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 753/18335/19

провадження № 61-12975св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 29 липня 2020 року складі колегії суддів: Приходько Л. А., Вейтас І. В., Кузнєцової О. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод володіння приватною власністю.

Позовна заява мотивована тим, що 06 квітня 2013 року вона уклала з ОСОБА_3 договір оренди житлового будинку по АДРЕСА_1, що належить їй на праві приватної власності, строком на 32 місяці (до грудня 2015 року) з наступним викупом орендарем цього будинку.

Вказувала, що орендар ОСОБА_3 вселила у орендований житловий будинок свого сина - ОСОБА_2.

Зазначала, що ОСОБА_3 умови договору оренди не виконала, житловий будинок по АДРЕСА_1 у неї не купила. На даний час строк дії договору оренди пройшов.

ОСОБА_2, який проживає у вказаному будинку без реєстрації, протиправно заволодів житловим будинком та не дає їй можливості використовувати її власність за призначенням - здавати в оренду третім особам чи продати це житло.

Враховуючи вищевикладене просила суд усунути перешкоди у здійсненні нею володіння належним їй на праві власності житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1, та зобов'язати ОСОБА_2 звільнити житловий будинок разом з належним йому майном.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Генічеського районного суду Херсонської області від 23 січня 2020 року у складі судді Крапівіної О. П. у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення мотивовано тим, що позивачем не було доведено, яким чином відповідач може перешкоджати в укладенні договору купівлі-продажу спірного будинку та обмежити її право на укладення договору оренди з іншими особами.

Також судом було зазначено, що відсутні підстави вважати, що вселення та проживання відповідача у будинку було здійснено з порушенням статті 161 ЖК УРСР.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Херсонського апеляційного суду від 29 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 січня 2020 року скасовано та ухвалено нове.

Позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у здійсненні нею права користування та розпорядження житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1, зобов'язано ОСОБА_2 звільнити житловий будинок АДРЕСА_1 разом з належним йому майном.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що зі змісту договору оренди від 06 квітня 2013 року, який укладено між ОСОБА_1 та ОСОБА_3, вбачається, що останні при його укладенні не обумовили право інших осіб, зокрема ОСОБА_2, на проживання у спірному будинку, а тому підстави для проживання останнього у ньому відсутні, оскільки його проживання створює перешкоди власнику у користуванні та розпорядженні своїм майном.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У серпні 2020 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_2.

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2020 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12 (пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Узагальнені доводи касаційної скарги зводяться до того, що він вселився у спірне житло як син ОСОБА_3 за згодою позивача і безперешкодно користувався житлом разом із своєю цивільною дружиною - ОСОБА_5 та їхньою спільною дочкою.

Крім того, зазначає, що 16 серпня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було укладено договір оренди спірного житла і його сім'я продовжувала у ньому проживати.

Вказаний договір не містить обмежень щодо вселення та проживання в найманому житлі члена сім'ї наймача.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У листопаді 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 від ОСОБА_1, у якому вказано, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Житловий будинок АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину виданого 30 квітня 2013 року Генічеською державною нотаріальною конторою.

06 квітня 2013 року ОСОБА_1 уклала договір оренди вказаного житла з ОСОБА_3 - матір'ю відповідача.

Договір оренди будинку з подальшим його викупом було укладено строком на 32 місяці. Договором визначена вартість оренди житла та загальна вартість житла, яка становила 90 000 грн. Договором також передбачено можливість реконструкції будинку та порядок сплати грошових сум за його викуп.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК України).

Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 вказувала, що ОСОБА_2 без погодження із нею був вселений у будинок, який належить їй на праві приватної власності, орендарем ОСОБА_3 та продовжує проживати. Проживання ОСОБА_2 у спірному будинку унеможливлює її право на користування та розпорядження належним їй нерухомим майном.

За змістом статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі частинами 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Згідно статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до частини 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (частина 1 статті 391 ЦК України).

Судами встановлено, що 06 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір оренди житлового будинку, за умовами якого житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 51.3 кв. м, жилою площею
27.6 кв. м., вартістю 90 000грн (пункт 1 договору) передається орендарю, ОСОБА_3, в оренду для проживання (абзац 1 пункту 2 договору), строком на 32 місяці з моменту прийняття об'єкту, що орендується (абзац 1 пункту 3 договору), із сплатою орендної плати на момент укладення цього договору в цілому за весь термін оренди у розмірі 16000 грн. (абзац 1 пункту 4 договору).

З наведеного слідує, що ОСОБА_1, як власник житлового будинку, уклала з ОСОБА_3 (орендарем) договір оренди житлового будинку.

Найм (оренда) житла регулюється Главою 59 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 810 ЦК України за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Частиною 1 статті 816 ЦК України передбачено, що у договорі найму житла мають бути вказані особи, які проживатимуть разом із наймачем. Ці особи набувають рівних з наймачем прав та обов'язків щодо користування житлом.

Частиною 1 статті 817 ЦК України наймачеві надано право, за згодою наймодавця, вселити у житло інших осіб для постійного проживання у ньому.

За правилами частини 1 статті 161 ЖК України наймач вправі вселити в займане ним жиле приміщення у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб за письмовою згодою власника будинку (квартири) і всіх членів сім'ї, які проживають з наймачем.

Отже, з наведеного вбачається, що особи, які не були вказані у договорі найму як особи, які проживатимуть разом із наймачем, мають право вселитися в орендоване приміщення за згодою наймодавця.

Разом із тим, умовами договору оренди житлового будинку від 06 квітня 2013 року, сторонами якого є ОСОБА_1 (орендодавець) та ОСОБА_3 (орендар), не було обумовлено право інших осіб проживати у спірному будинку, у тому числі і ОСОБА_2.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позовні вимоги, дійшов обґрунтованого висновку, що проживання ОСОБА_2 у спірному будинку не було обумовлено умовами договору оренди, а тому такий проживає у ньому без належних правових підстав, що створює перешкоди власнику у користуванні та розпорядженні своїм майном.

Доводи касаційної скарги заявника про те, що він вселився у спірний будинок за згодою власника, не можуть бути прийняті судом, оскільки останнім під час розгляду справи не було надано доказів такої згоди, а звернення ОСОБА_1 до суду із вказаним позовом свідчить про відсутність погодження такого проживання.

Крім того, у даному випадку доведення факту наявності згоди власника будинку на вселення покладається саме на відповідача, та не може бути покладений на позивача, який категорично заперечує даний факт, а умови договору оренди не містять будь-яких умов щодо права на проживання інших осіб окрім наймача.

Посилання заявника у касаційній скарзі на неврахування апеляційним судом висновку, який викладено у постанові Верховного Суду України від 11 липня 2012 року у справі № 6-60цс12, не можуть бути прийняті судом, оскільки фактичні обставини вказаної справи та справи, яка переглядається, є різними.

Також не можуть бути прийняті посилання заявника на порушення судами пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка, серед іншого, гарантує людині право на повагу до її житла, оскільки вказана норма застосовується у разі правомірного вселення особи у житлове приміщення, проте у справі, яка переглядається, відповідач користується спірним житловим приміщенням без відповідних правових підстав.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_5 уклали 16 серпня 2017 року договір оренди спірного будинку, який додано заявником до касаційної скарги та який не містить обмежень щодо вселення та проживання в найманому житлі члена сім'ї наймача, а тому він має право у ньому проживати, не можуть бути прийняті судом в силу положень статті 400 ЦПК України.

Крім того, договір оренди від 06 квітня 2013 року припинив свою дію, оскільки ОСОБА_3 протягом строку дії оренди не уклала з ОСОБА_1 договору купівлі продажу будинку, як то передбачено умовами договору, й, відповідно, не набула права власності на нього, а тому проживання у ньому ОСОБА_2 без належних правових підстав перешкоджає власнику у користуванні та розпорядженні своїм майном.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції з дотриманням вимог статей 263, 264, 265, 382 ЦПК України повно, всебічно та об'єктивно з'ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, вірно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, й обґрунтовано задовольнили позов ОСОБА_1.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович