Постанова

Іменем України

26 червня 2019 року

м. Київ

справа № 761/21037/16-ц

провадження № 61-973св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк»,

третя особа - Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 березня 2018 року в складі судді: Волошина В. О., та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року в складі колегії суддів: Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

В червні 2016 року позивачка ОСОБА_4 звернулася до з позовом до товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» (далі - ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія»), публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк», банк), третя особа: Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, про визнання частково недійсним договору факторингу.

Позовна заява обґрунтована тим, що 10 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ПАТ «УкрСиббанк» було укладено договір про надання споживчого кредиту №11392822000, відповідно до якого банк надав позивачу кредит в сумі 49 370 доларів США, зі сплатою 13,5% річних за користування кредитними коштами. Для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 10 вересня 2008 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_6 було укладено договір поруки №228195.

Позивачу стало відомо, що 20 квітня 2015 року було укладено договір факторингу №18 між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «ФК «Довіра та гарантія», відповідно до якого до останнього переходять права вимоги і за згаданим кредитним договором. Позивач вважала, що даний договір факторингу укладено з порушенням норм законодавства, а саме положення статті 1078 ЦК України, оскільки предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога), а тому вимоги клієнта до боржника, пов`язані з отриманням від боржника будь-яких робіт, послуг або інших благ в натуральній формі, не можуть бути предметом договору факторингу. Саме тому ПАТ «УкрСиббанк» не мало законних підстав для відступлення права грошової вимоги за споживчим кредитним договором ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Довіра та гарантія». При укладені договору факторингу у справі не замінюючи кредитора у зобов`язанні в передбаченому законом порядку, фактично було здійснено заміну стягувача на стадії виконання судового рішення.

ОСОБА_1 просила:

визнати недійсним договір факторингу № 18 від 20 квітня 2015 року, укладений між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» в частині передачі споживчого кредиту № 11392822000, підписаного ОСОБА_1 і ПАТ «УкрСиббанк» від 10 вересня 2008 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 28 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року, позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовані тим, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Чинне, на час укладення оспорюваного правочину законодавство, не встановлювало жодних обмежень стосовно складу осіб, по відношенню до яких може здійснюватись відступлення права вимоги. Оспорюваний договір факторингу укладено з дотриманням вимог діючого законодавства і права позивача порушені не були, підстави для визнання його недійсним в частині передачі прав вимоги по кредитному договору від 10 вересня 2008 року № 11392822000 відсутні. Позивач не є стороною оспорюваного договору, та належних і допустимих доказів порушення її прав при укладенні вказаного договору не надано. У судовому засіданні не знайшли свого підтвердження підстави визнання недійсним оспорюваного правочину, передбачені статті 228 ЦК України.

Аргументи учасників справи

У січня 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, що підписана представником ОСОБА_2 , в якій просила скасувати оскаржені рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому, посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що згідно підпункту «а» пункту 2 статті 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг визначено, що «договір факторингу» означає договір, укладений між однією стороною (позичальником) та іншою стороною (фактором), відповідно до якого, зокрема, постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями ( боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Для особистого, сімейного або домашнього використання товари можуть придбавати лише фізичні особи. Тому відповідно до пункту 2 статті 1 Конвенції про міжнародний факторинг, ПАТ «Укрсиббанк», який надав фінансову послугу для придбання квартири, не мав законних підстав для відступлення права грошової вимоги за споживчим кредитним договором ОСОБА_1 , фактору - ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія». На момент укладення оспорюваного договору пункт 1 розпорядження № 231 від 03 квітня 2009 року Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг» був чинним і підлягав застосуванню фінансовими установами під час здійснення факторингових операцій. У зв`язку з цим, укладання фінансовою установою (фактором) договору факторингу, яким передбачено набуття фактором права вимоги до боржника - фізичної особи є порушенням зазначеного розпорядження. У фактора права на придбання права відступної вимоги до фізичної особи не суб`єкта господарювання немає. Кошти за кредитним договором було надано позичальнику, який є фізичною особою, з метою задоволення власних споживчих потреб, не пов`язаних зі здійсненням підприємницької діяльності. Відповідно до пункту 3 розділу 1 Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв`язку генеральних ліцензій на здійснення валютних - операцій, затвердженого Постановою Правління Національного Банку України від 09 серпня 2002 року № 297 небанківська фінансова установа, національний оператор поштового зв`язку надають фінансові послуги, передбачені статтею 4 Закону про фінансові послуги, якщо вони є валютними операціями згідно з пунктом 2 статті 5 Декрету, після отримання генеральної ліцензії. Згідно повідомлення Національного банку України № 24-0004/29448 від 06 квітня 2016 року ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» не мають такої ліцензії: Національний Банк України не надавав ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» генеральної та індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій. Вимоги клієнта до боржника, пов`язані з отриманням від боржника будь-яких робіт, послуг або інших благ в натуральній формі, не можуть бути предметом відступлення за договором факторингу. Оспорюваний договір факторингу суперечить положенням статті 1078 ЦК України та відповідно до статті 228 ЦК України він є нікчемним, оскільки порушує публічний порядок.

У березні 2019 року ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін. Відзив мотивований безпідставністю та необґрунтованістю доводів касаційної скарги. Вказує, що фінансова установа має право надавати фінансові послуги після внесення її до реєстру та отримання свідоцтва. Після отримання свідоцтва та додатка до нього фінансова компанія має право надавати виключно ті фінансові послуги, які зазначені в додатку до свідоцтва та надання яких не потребує отримання відповідного дозволу/ліцензій. Згідно із свідоцтвом серії ФК №435 від 19 листопада 2013 року, виданим Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України, ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» є фінансовою установою. Відповідно до додатку до свідоцтва серії ФК №435 від 19 листопада 2013 року ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» має право здійснювати без отримання ліцензій та/або дозволів відповідно до законодавства: фінансовий лізинг, надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів, надання поручительств, надання гарантій, надання позик, факторинг. Сфера застосування Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг спрямована на сприяння міжнародному факторингу та підтримання справедливої рівноваги інтересів між різними сторонами, які беруть участь у факторингових операціях та які розташовуються на території різних держав. Укладання оспорюваного договору факторингу жодним чином не порушує норми чинного на момент укладання законодавства щодо кола суб`єктів стосовно яких може здійснюватися відступлення права грошової вимоги.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 10 вересня 2008 року між позивачкою ОСОБА_1 (на час укладення договору ОСОБА_1 та відповідачем Акціонерний комерційний інноваційний банк «УкрСиббанк» (на даний час ПАТ «Укрсиббанк») було укладено кредитний договір про надання споживчого кредиту з Правилами №11392822000, відповідно до якого банк надав позивачці кредитні кошти в сумі 49370,00 доларів США, зі сплатою 13,5 % річних за користування кредитними коштами з кінцевим строком погашення не пізніше 08 грудня 2028 року.

10 вересня 2008 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_6 було укладено договір поруки № 228195 для забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором.

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівців від 20 жовтня 2010 року в цивільній справі № 2-202/10, позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про стягнення заборгованості задоволено та відмовлено в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , ОСОБА_6 до ПАТ «УкрСиббанк», третя особа без самостійних вимог НБУ про захист прав споживачів та визнання недійсними кредитного договору, розірвання договору поруки та іпотеки.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 23 грудня 2010 року рішення Садгірського районного суду м. Чернівців від 20 жовтня 2010 року змінено лише в частині розміру неустойки, стягнутої з ОСОБА_1 , ОСОБА_6 в сумі 500 грн, в іншій частині рішення суду залишено без змін.

20 квітня 2015 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» укладено договір факторингу, згідно якого ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» набуло право вимоги за кредитним договором, укладеним між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_1 , де ОСОБА_6 є поручителем згідно договору поруки № 228195 від 10 вересня 2008 року .

Ухвалою Апеляційного суду Чернівецької області від 28 жовтня 2015 року в справі № 726/2020/10, яка набрала законної сили апеляційну скаргу ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» задоволено; ухвалу Садгірського районного суду м. Чернівці від 19 серпня 2015 року скасовано; заяву ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» про заміну сторони виконавчого провадження - задоволено. Замінено сторону виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа Садгірського районного суду м. Чернівці № 2-202/10, а саме: сторону стягувача - ПАТ «УкрСиббанк» на правонаступника - ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія».

Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України).

Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У пунктах 61 - 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/17 (провадження № 11-1172апп18) вказано, що «скаржник обґрунтовує неправомірність відступлення права вимоги за його іпотечним договором з ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» на підставі договору факторингу посиланням на положення підпункту «а» пункту 2 статті 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг, стверджуючи, що кредит, на забезпечення якого був укладений вказаний договір, отримувався на придбання нерухомого майна для особистого та сімейного використання. Відповідно до підпункту «а» пункту 2 статті 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг постачальник відступає або може відступати фактору право грошової вимоги, яке випливає з договорів купівлі-продажу товарів, укладених між постачальником та його покупцями (боржниками), крім договорів купівлі-продажу товарів, придбаних в першу чергу для їхнього особистого, сімейного або домашнього використання. Вказана Конвенція ратифікована Законом України від 11 січня 2006 року 3302-IV «Про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний факторинг», однак не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки відповідно до пункту 1 статті 2 цієї Конвенції вона застосовується щоразу, коли грошові вимоги, відступлені згідно з договором факторингу, випливають з договору купівлі-продажу товарів між постачальником та боржником, які здійснюють господарську діяльність на території різних держав. Разом з тим договори факторингу від 24 травня 2017 року між ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ПАТ «Кристалбанк» та від 25 травня 2017 року між ПАТ «Кристалбанк» та ТОВ «ФК «Форінт» укладені між юридичними особами в межах здійснення господарської діяльності лише на території України».

У постанові Верховного Суду вскладі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2019 року в справі № 757/44011/15-ц (провадження № 61-16980св18) зроблено висновок по застосуванню норм глави 73 ЦК України та вказано, що «за договором факторингу може відступатися право грошової вимоги до будь-якого боржника. Тобто, додаткових вимог щодо правового статусу боржника не закріплюється, а тому ним може бути будь-який учасник цивільних відносин».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 462/2980/17 (провадження № 61-11405св18) зроблено висновок, що «ні ЦК України, ні Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» не встановлюють жодних обмежень стосовно складу осіб, щодо яких може здійснюватися відступлення права вимоги. Апеляційний суд помилково вважав, що до спірних правовідносин може бути застосовано норми підзаконного акту - розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231, згідно з яким до фінансової послуги факторингу було віднесено набуття права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне у майбутньому, до боржників, суб`єктів господарювання, за договором, на якому базується таке відступлення. Положення зазначеного підзаконного акту суперечить положенням статті 1079 ЦК України, який є основним актом цивільного законодавства України, та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», які в силу вимог статті 4 ЦК України мають вищу юридичну силу над підзаконними актами».

Відповідно до частин першої та другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Тлумачення частини першої статті 228 ЦК України свідчить, що при вчиненні правочину, що порушує публічний порядок, відбувається, перш за все, порушення вимог актів, що закріплюють окремі елементи публічного порядку, такі як, зокрема, Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення. Термін «публічний порядок» необхідно розуміти як оціночний критерій, елементи якого закріплені в публічно-правових нормативних актах держави, що визначають основи державного ладу, політичної системи та економічної безпеки держави. Тому правовий захист не надається жодним правам чи інтересам, які могли б виникнути з дії, що порушує публічний порядок.

У постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 6-1528цс15 зроблено висновок, що: «статтею 228 ЦК України визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, вважаються серйозними порушеннями законодавства, мають антисоціальний характер і посягають на істотні громадські та державні (публічні) інтереси, та встановлено перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок. Відповідно до цієї статті, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину. При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку. З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави. Отже, положеннями статті 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо».

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановивши, що ОСОБА_1 не довела підстав для визнання частково недійсним оспорюваного договору, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» генеральної та індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій з таких підстав.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року в справі № 204/7396/15-ц (провадження № 61-16496св18) вказано, що «висновок апеляційного суду про визнання недійсним договору факторингу в частині передачі прав вимоги до ОСОБА_1 є помилковим, оскільки відсутність у ТОВ «ФК «Вектор плюс» ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог, заявлених у позові, адже вказана ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, проте право вимоги за кредитним договором, яке перейшло до ТОВ «ФК «Вектор плюс» за договором факторингу, не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 листопада 2019 року в справі № 336/6704/13-ц (провадження № 61-27946св18) зазначено, що «відповідно до частин першої, другої статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Аналіз статті 1, частин першої, другої, четвертої статті 5 Декрету № 15-93 дає підстави вважати, що право вимоги за кредитним договором, яке перейшло до ТОВ «Кей-Колект» за договором факторингу, не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року в справі № 755/12702/16-ц (провадження № 61- 28925св18) вказано, що «відсутність у юридичної особи ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог щодо визнання договору факторингу частково недійсним, адже ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, проте право вимоги за кредитним договором, яке переходить до юридичної особи за договором факторингу не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії».

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 березня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков