Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.04.2023 року у справі №286/3965/21
Постанова КЦС ВП від 26.04.2023 року у справі №286/3965/21

Постанова

Іменем України

26 квітня 2023 року

місто Київ

справа № 286/3965/21

провадження № 61-10010св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Житомирського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року, прийняту колегією суддів у складі Микитюк О. Ю., Галацевич О. М., Григорусь Н. Й.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у грудні 2021 року звернулася до суду із позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця», товариство), у якому після уточнення позовних вимог просила визнати протиправним та скасувати наказ виробничого підрозділу Овруцька дистанція колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» від 09 грудня 2021 року № 410 про відсторонення її від роботи та стягнути на її користь заробітну плату за час відсторонення, починаючи з 09 грудня 2021 року до 28 лютого 2022 року, а також компенсацію моральної шкоди у розмірі 10 000, 00 грн.

Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що вона працює на посаді менеджера з персоналу виробничої дільниці 2 Виробничого підрозділу Овруцька дистанція колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця».

Наказом виробничого підрозділу Овруцька дистанція колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» від 09 грудня 2021 року № 410 її було відсторонено від роботи.

Вважала цей наказ незаконним, оскільки він мотивований положеннями Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», натомість зазначеним Законом щеплення від гострої респіраторної хвороби CОVID-19 не встановлено як обов`язкове, а тому відсторонення працівника з посиланням на частину другу статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» є безпідставним.

Стверджувала, що чинними законами не встановлено окремого порядку відсторонення працівників від роботи з підстав нездійснення ними щеплення від CОVID-19, а наказ Міністерства охорони здоров`я України

(далі - МОЗ України) від 04 жовтня 2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - наказ МОЗ України № 2153) та постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня

2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - постанова Кабінету Міністрів України № 1236) є такими, що не відповідають Конституції України, фактично скасовують право працівника на працю, нівелюють право на життя, дискримінують працівника за ознакою вакцинації.

Зазначила, що у зв`язку з незаконним відстороненням їй завдано моральну шкоду психологічним насильством із сторони роботодавця, адже її поставили перед вибором: чи робота, чи вакцинація. Вона сильно хвилювалася, порушився її усталений ритм життя, вона втратила спокій, погіршилися відносини в сім`ї.

Стислий виклад заперечень відповідача

АТ «Українська залізниця» просило відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначило, що позивач станом на 09 грудня 2021 року не надала документа, що свідчив би про проведення їй профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби CОVID-19 однією або декількома дозами вакцини, чи висновку лікаря про наявність протипоказань до проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби CОVID-19, а тому вона була відсторонена від роботи.

Товариство наголошувало на тому, що відсторонення від роботи на умовах та підставах, вставлених законодавством, не є дисциплінарним стягненням, конституційне право позивача на працю не порушене, адже працівник не звільнений та має право повернутися до праці за умови здійснення вакцинації.

Також наголошувало, що позивач не надала доказів заподіяння їй моральної шкоди, а також наявності вини відповідача.

Стислий виклад змісту рішення суду першої інстанції

Рішенням від 10 червня 2022 року Овруцький районний суд Житомирської області частково задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд визнав протиправним та скасував наказ виробничого підрозділу Овруцька дистанція колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» від 09 грудня 2021 року № 410 «Про відсторонення від роботи».

В інший частині вимог позову відмовив. Здійснив розподіл судових витрат.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виснував, що:

- за чинним законодавством України карантин не було введено;

- постанова Кабінету Міністрів України №1236 не ґрунтується на законі;

- наказ МОЗ України № 2153 не містить положень про обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, а цим наказом лише затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням;

- обов`язковість профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 визначено відповідним Переліком, який підписаний генеральним директором Директорату громадського здоров`я та профілактики захворюваності і який не уповноважений визначати окремі професії, виробництва та організації, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб;

- з ухваленням відповідного наказу правове регулювання та визначення тих профілактичних щеплень, які є обов`язковими, не змінилося, а тому відсторонення працівника, посада якого згадана у переліку, затвердженому наказом МОЗ України № 2153, є незаконним, оскільки саме до компетенції МОЗ України входять повноваження визначати Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших інфекційних хвороб, які встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, що і зобов`язує МОЗ України самостійно визначати відповідні хвороби та інфекції;

- профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до Календаря профілактичних щеплень в Україні не включені, а відтак посилання та обґрунтування відповідачем обов`язковості наявності доказів щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, до 05 листопада 2021 року є незаконним;

- в оспорюваному наказі посилання як на підставу його винесення на подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби про відсторонення позивачки від роботи немає, а постанова Кабінету Міністрів України № 1236 не може змінити процедуру відсторонення, визначену у пункті 5 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», оскільки постанова Кабінету Міністрів України є підзаконним нормативним актом, має нижчу юридичну силу і не може змінювати правове регулювання, визначене законом;

- запобігання зараженню вірусом не може розглядатися як легітимна мета за обставинами цієї справи, оскільки обмеження позивача в праві заробити собі на життя та на повагу до її приватного життя полягає у праві вибору не робити те, що не визнано обов`язковим для всіх жителів України за законом;

- відповідач не довів, що обмежувальний захід у виді відсторонення позивача від роботи, до якого він вдався і який мав для позивача негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети - запобіганню зараженню вірусом;

- оскільки право позивача на працю з відповідною оплатою безпідставно порушене шляхом видання незаконного наказу від 09 грудня 2021 року № 410, тому скасування наказу є підставою для допуску позивача до роботи і після закінчення воєнного стану, а також для нарахування заробітної плати за час відсторонення від роботи, розрахунок якої має бути здійснено відповідачем у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, щодо визначення середнього заробітку з моменту відсторонення до дня фактичного допущення до роботи - 01 березня 2022 року;

- позивачу заподіяна моральна шкода, оскільки вона зазнала душевних страждань внаслідок видання наказу, що оскаржується, що відповідно тягне за собою порушення нормальних життєвих зв`язків. Втім суд не встановив вини відповідача у заподіянні моральної шкоди позивачеві з огляду на ряд підзаконних нормативних актів суб`єктів владних повноважень, які стали підставою для видання наказу, що оскаржується, та дійшов висновку про безпідставність вимог в цій частині саме до відповідача.

Стислий виклад змісту рішення суду апеляційної інстанції

Постановою від 19 вересня 2022 року Житомирський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасував рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 10 червня 2022 року в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час відсторонення від роботи, ухвалив у цій частині нове рішення, яким задовольнив цю вимогу позову.

Суд стягнув з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи за період з 09 грудня 2021 року до 28 лютого 2022 року у розмірі 52 660,30 грн, який обчислений без урахування податків та обов`язкових платежів.

Здійснив розподіл судових витрат.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про підставність позовних вимог щодо скасування наказу про відсторонення від роботи.

Суд зазначив, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я зацікавлених осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні превалює принцип важливості суспільних інтересів над особистими, однак лише у тому випадку, коли таке втручання має об`єктивні підстави, тобто було виправданим. Разом з тим, відсторонюючи працівника, керівник повинен діяти в спосіб та в межах повноважень, передбачених законом. Тому в наказі про відсторонення мають бути зазначені підстави та строк такого відсторонення. За відсутності у роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи державної санітарно-епідеміологічної служби, відсторонення ним від роботи працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є неправомірним.

Оскільки суд встановив, що усупереч правилам статті 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд виснував, що має задовольнити позов і в частині стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

АТ «Українська залізниця» 13 жовтня 2022 року із застосуванням засобів електронного зв`язку направило до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Житомирського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року, залишити в силі рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 10 червня 2022 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення те, що:

- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема щодо відсторонення роботодавцем від роботи працівника через його відмову або ухилення від проведення профілактичного щеплення проти коронавірусної хвороби COVID-19;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18

(провадження № 61-13444св19), відповідно до яких відсторонення працівника від роботи є призупиненням виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні не дослідив та належно не оцінив докази, які мають значення для вирішення справи.

Заявник зазначив, що апеляційний суд у своєму рішенні неправильно витлумачив правила статей 7, 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», пункт 41-6 постанови Кабінету Міністрів України № 1236 та безпідставно не застосував правила статті 46 КЗпП України.

Також товариство звертає увагу, що чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

АТ «Українська залізниця» стверджує, що під час прийняття оспореного наказу було дотримано усіх вимог чинного законодавства, а також зазначено у наказі підставу та строк відсторонення працівника.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» до Верховного Суду від ОСОБА_1 не надходив.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 21 жовтня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

Ухвалою від 07 листопада 2022 року Верховний Суд зупинив касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду цивільної справи № 130/3548/21 за позовом ОСОБА_2 до АТ «Укрзалізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати.

Ухвалою від 11 квітня 2023 року Верховний Суд поновив касаційне провадження та призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

За обставинами справи позивачка не погоджується з її відстороненням від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового щеплення або ненаданням медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти

COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, вважаючи, що такі дії суперечать законодавству, яке регулює порядок та підстави відсторонення працівників у разі нездійснення обов`язкової вакцинації.

Суди першої та апеляційної інстанцій частково задовольнили позов ОСОБА_1 , вважаючи наказ про відсторонення незаконним.

Як на підставу касаційної скарги АТ «Українська залізниця» послалося на те, що на момент подання касаційної скарги Верховний Суд не сформулював правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема щодо відсторонення роботодавцем від роботи працівника через його відмову або ухилення від проведення профілактичного щеплення проти коронавірусної хвороби COVID-19.

Тож Верховний Суд у вирішенні цього спору в цілому та поставленого перед ним завдання визначив основною правовою проблемою, яка підлягає розв`язанню, з`ясування тих підстав та умов, за яких працівник має проходити обов`язкове щеплення проти COVID-19 відповідно до закону, а також підстав та порядку для відсторонення працівника від роботи у разі відмови або ухилення від проходження обов`язкової вакцинації.

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Частиною шостою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22)).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлено права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90) (далі - Положення про МОЗ України), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153).

У первинній редакції до цього Переліку увійшли працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом МОЗ України від 01 листопада 2021 року № 2393, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 08 листопада 2021 року за № 1452/37074, затверджено зміни до Переліку № 2153, доповнено цей Перелік новими пунктами 4-6 такого змісту:

«4. Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади;

5. Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів;

6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83».

До Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, віднесено і АТ «Українська залізниця».

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим

пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти

COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженій МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 (з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544) подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21

(провадження № 14-82цс22)).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 ((провадження № 14-82цс22)).

Чи переслідувало втручання у право позивача на повагу до її приватного життя легітимну мету, як це передбачено змістом пункту 2 статті 8 Конвенції

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 Всесвітня організація охорони здоров`я офіційно визнала пандемію

COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.

У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 квітня 2023 року). Наведеними постановами встановлено низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за потрібне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо відповідності закону змісту постанови Кабінету Міністрів України № 1236

Частиною сьомою статті 10 ЦПК України передбачено, що у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

Тобто принцип верховенства права, зокрема полягає у забезпеченні дотримання принципів ієрархічності законодавчих актів, у тому числі й підзаконних нормативних актів.

Відповідно до змісту частини сьомої статті 10 ЦПК України суди, які вирішують спори в порядку цивільної юрисдикції, за наведених умов мають право не застосовувати правовий акт нижчої юридичної сили за наявності акта вищої юридичної сили. Проте підставою для такого правомірного незастосування певного правового акта має бути виключно висновок суду про невідповідність правового акта іншому правовому акту, що має вищу юридичну силу.

Такі висновки суд цивільної юрисдикції вправі зробити під час вирішення конкретної справи, при цьому не скасовуючи такий правовий акт, не визнаючи його протиправним або нечинним.

У справі, що переглядається, суд першої інстанції зробив висновок про невідповідність постанови Кабінету Міністрів України законам України. Не вдаючись в оцінку обґрунтованості висновку суду в цій частині, Верховний Суд керується тим, що право давати таку оцінку відповідає змісту правила, викладеного в частині сьомій статті 10 ЦПК України.

У пункті 1 частини першої статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачено, що до повноважень цього Суду належить вирішення питань про відповідністьКонституції України(конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Отже, вирішення питання про невідповідність правового акта Кабінету Міністрів України віднесено до повноважень Конституційного Суду України.

Щодо вирішення іншого правового питання - надання оцінки повноваженням суб`єкта владних повноважень, зокрема під час ухвалення правового акта Кабінету Міністрів України, потрібно застосовувати правила КАС України.

Так, згідно з пунктами 1, 3 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, у спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; у спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

За приписами статті 27 КАС України оскарження нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України вирішується окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

Розгляд справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України здійснюється за правилами статті 264 КАС України.

Нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду (частина друга статті 265 КАС України).

Отже, надання оцінки законності нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та його повноважень як органу державної влади - суб`єкта владних повноважень відноситься до компетенції окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ. На цей час, до створення Київського міського окружного адміністративного суду, такими повноваженнями наділений Київський окружний адміністративний суд.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 750/13155/21 (провадження № 61-9353св22).

З урахуванням таких висновків щодо відповідності закону постанови Кабінету Міністрів України № 1236, Верховний Суд виснував, що підстав вважати, що постанова Кабінету Міністрів України № 1236 не відповідає закону, немає.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22). Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя у спірних правовідносинах

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивача, Верховний Суд врахував, що у справі, яка переглядається, суди встановили такі фактичні обставини справи.

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 працює на посаді менеджера з персоналу Овруцької дистанції колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця».

Наказом від 09 грудня 2021 року № 410 ОСОБА_1 було відсторонено від роботи через ненадання підтверджуючого документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 з 09 грудня 2021 року до моменту усунення нею причин відсторонення. Ухвалено на час відсторонення нарахування заробітної плати (середнього заробітку) не здійснювати.

Відповідно до листа-ознайомлення Овруцької дистанції колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» (17-цех) та акта про відмову (ухилення) від підпису про ознайомлення з листом-ознайомленням від 25 листопада 2021 року ОСОБА_1 була повідомлена товариством під розписку про те, що будучи працівником об`єкта державної власності, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави, вона підлягає обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID-19. Водночас їй було запропоновано надати безпосередньому керівнику в строк не пізніше 08 грудня 2021 року документ, який підтверджує проходження вакцинації від COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я. Поряд з цим позивача було проінформовано, що її відмова або ухилення від обов`язкового проведення профілактичного щеплення проти COVID-19 може бути підставою для відсторонення її від роботи з 09 грудня 2021 року. Підтвердити ознайомлення із згаданим листом своїм підписом позивач відмовилася.

Згідно з актами від 09 грудня 2021 року ОСОБА_1 не надала документа, який підтверджує вакцинацію від COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я, та їй було доведено інформацію про правові наслідки відмови або ухилення від обов`язкового проведення профілактичного щеплення проти COVID-19 і відсторонення від роботи без збереження заробітної плати на підставі статті 46 КЗпП України та частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» з 09 грудня 2021 року, а також про ознайомлення з наказом та відмову її від підпису.

Відповідно до наказу від 28 лютого 2022 року № 99 по виробничому підрозділу Овруцька дистанція колії регіональної філії «Південно-Західна залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» «Про допуск до роботи» ОСОБА_1 було допущено до роботи з 01 березня 2022 року. Підставою для видання наказу став наказ МОЗ України від 25 лютого 2022 року № 380.

В оцінці правомірності відсторонення позивача від роботи за встановлених фактичних обставин справи Верховний Суд врахував, що держава зобов`язана здійснити ефективні заходи - зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику - з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними.

Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя.

Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування.

Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи, що завданнями працівника за посадою ОСОБА_1 як менеджера з персоналу є робота з іншими працівниками, що зумовлює службову необхідність у контактуванні з іншими співробітниками цього підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяє його подальшому поширенню, а іншу форму організації роботи (зокрема, дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не може (протилежного позивач під час розгляду справи не довела), тому АТ «Українська залізниця» правомірно було змушене ухвалити рішення про відсторонення позивача від роботи.

З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), Верховний Суд не встановив порушення права позивача на працю, передбаченого у статті 43 Конституції України.

У постанові від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20 Верховний Суд наголосив на необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначив, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню так, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач. Отже, на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Застосовуючи стандарт переваги більш вагомих доказів, суд апеляційної інстанції зробив обґрунтовані та цілком очевидні висновки, що принцип пропорційності втручання у право позивача на повагу до її приватного життя не було порушено в результаті відсторонення її від роботи у зв`язку з непроходженням обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19 на час до моменту, коли буде усунуто причини такого відсторонення. За обставинами справи, що переглядається, загроза створення небезпеки оточуючим діями позивача (її бездіяльністю) переважає над метою обмеження втручання у право на повагу до її приватного життя.

У цій справі позивач не довела, а суди не встановили обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у її приватне життя.

Поведінка позивачки свідчить, що вона відмовилася надавати роботодавцеві докази проходження обов`язкового щеплення або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, а тому за обставин ненадання таких відомостей роботодавцеві обґрунтованим є ухвалення ним рішення саме про відсторонення працівника від роботи.

Позивач не довела, що здійснила обов`язкове щеплення або отримала медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти

COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, що могло б підтверджувати протиправність дій роботодавця.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Підсумовуючи, Верховний Суд зробив висновок, що обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечних інфекційних хвороб, тому право позивача на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач не вакцинувалася проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим з огляду на займану нею посаду, та не надала медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), Верховний Суд погоджується, що відсторонення позивача відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність вакцинації у позивача проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, а саме тимчасове відсторонення від роботи невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги підтвердилися, спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позову і дають підстави виснувати, що суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Верховний Суд врахував, що на момент перегляду справи у касаційному порядку суд касаційної інстанції вже сформулював правові висновки щодо застосування статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині застосування відсторонення працівника від роботи у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22)). Цим правовим висновкам рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду не відповідають, а тому Верховний Суд встановив підстави для виходу за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, що відповідає правилу частини третьої статті 400 ЦПК України.

Верховний Суд врахував, що незважаючи на прохальну частину касаційної скарги про скасування постанови апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, заявник (аналізуючи доводи та підстави касаційної скарги) фактично оскаржив рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, адже правовим результатом вирішення спору судами є часткове задоволення позову ОСОБА_1 , визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення позивача від роботи та стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи. Мотиви судів першої та апеляційної інстанції щодо застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» у вирішенні питання відсторонення працівників у разі нездійснення щеплення є аналогічними та не відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин.

Також Верховний Суд у визначенні меж касаційного перегляду справи керується тим, що, встановивши підстави для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції, з метою оцінки правомірності залишення в силі рішення суду першої інстанції суд повинен перевірити, чи відповідає таке судове рішення вимогам законності та обґрунтованості, відтак, виключно у разі відповідності рішення суду таким критеріям, воно підлягає залишенню в силі. Тобто скасування постанови апеляційного суду не може мати наслідком автоматичне залишення в силі рішення суду першої інстанції, яке не відповідає критеріям правомірності та обґрунтованості.

Підсумовуючи, враховуючи, що у справі, яка переглядається, як суд апеляційної інстанції, так і суд першої інстанції зробили помилкові висновки, що оспорений наказ про відсторонення є незаконним, не врахувавши легітимну мету відсторонення працівника, а також, що таке відсторонення відповідає умовам та порядку, визначеним чинним законодавством, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову. Вимога про стягнення середнього заробітку за час відсторонення та відшкодування моральної шкоди є похідними від вимоги про скасування наказу про відсторонення, а тому також не підлягають задоволенню судом.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги АТ «Українська залізниця», скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, суд касаційної інстанції здійснює новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи правовий результат вирішення спору, судовий збір за подання позову та апеляційної скарги покладається на позивача.

Судовий збір за розгляд Верховним Судом касаційної скарги АТ «Українська залізниця» підлягає відшкодуванню позивачем на користь відповідача.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити.

Рішення Овруцького районного суду Житомирської області від 10 червня 2022 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 19 вересня 2022 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання протиправним та скасування наказу про відсторонення від роботи, стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи, компенсацію моральної шкоди відмовити.

Стягнути зі ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 816,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко