Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.11.2023 року у справі №332/5198/21
Постанова КЦС ВП від 22.11.2023 року у справі №332/5198/21
Постанова КЦС ВП від 22.11.2023 року у справі №332/5198/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 332/5198/21

провадження № 61-10483св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Білоконь О. В., Олійник А. С., Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на постанову Запорізького апеляційного суду від 20 червня 2023 року у складі колегії суддів: Крилової О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») про поновлення на роботі.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що працює старшим оператором станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станції Запоріжжя-Ліве регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця». У грудні 2021 року вона зіткнулася з грубим порушенням її конституційного права на роботу з боку відповідача, що полягало в тому, що відповідач незаконно вимагав від неї медичну інформацію щодо вакцинації від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS?CoV-2. А 09 грудня 2021 року відповідач вручив ОСОБА_1 наказ № 68/ОС про відсторонення її від роботи з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS?CoV. Наказ мотивований тим, що у позивачки відсутні документи на підтвердження наявності щеплення проти COVID-19, а тому відповідач відсторонює позивачку від роботи.

Позивачка вказувала, що дії відповідача порушують її право на роботу, закріплене Конституцією України, та просила суд, визнати наказ про її відсторонення від роботи незаконним та скасувати його, стягнути з відповідача на її користь середньомісячну заробітну плату, судовий збір та витрати на правничу допомогу.

Рішенням Заводського районного суду м. Запоріжжя від 17 серпня 2022 року позовні вимоги залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що судом встановлено та не спростовано матеріалами справи, що на ОСОБА_1 поширюється дія Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, а будь-яких доказів на підтвердження того, що у неї є протипоказання до проведення вказаного профілактичного щеплення, позивачка суду не надала.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 20 червня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 17 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано наказ від 09 грудня 2021 року № 68/ОС про відсторонення ОСОБА_1 від роботи таким, що не відповідає закону. Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 36 545,24 грн. Стягнено з АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 компенсацію витрат зі сплати судового збору у розмірі 3 995,00 грн та 10 000,00 грн витрат на правничу допомогу. В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що відсторонення позивачки від роботи здійснене з порушенням вимог законодавства, відповідач порушив законне право позивачки на працю та її оплату, а вжиті заходи не мали об`єктивних підстав, оскільки робота позивачки не була пов`язана ані з обслуговуванням населення, ані з виробництвом продукції, яка буде споживатися. Також суд апеляційної інстанції врахував, що наказ про відсторонення позивачки від роботи скасовано та позивачка поновлена на роботі, а отже вимоги про скасування наказу та поновлення на роботі задоволенню не підлягають.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

АТ «Українська залізниця» у липні 2023 року засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Запорізького апеляційного суду від 20 червня 2023 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає:

1) неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 22 березня 2023 року у справі № 472/5/22, від 22 березня у справі № 130/3531/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 206/26/22, від 12 квітня 2023 року у справі № 130/3573/21, від 12 квітня 2023 року у справі № 716/76/22, від 26 квітня 2023 року у справі № 203/268/22 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України);

2) порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд:

- помилково не взяв до уваги те, що на ОСОБА_1 поширюється дія Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ України) від 04 жовтня 2021 року № 2153;

- не врахував, що згідно з Інструкцією з охорони праці № 14 оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів від 23 березня 2018 року № 146, працівники, в тому числі і позивачка, приходять у приміщення зали нарад адміністративної будівлі для отримання виробничого завдання на зміну від особи, відповідальної за проведення інструктажу перед вступом на чергування де одночасно знаходиться 40-50 осіб;

- проігнорував те, що відповідно до посадової інструкції оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів робота позивачки пов`язана з безпосереднім контактом із іншими працівниками підприємства;

- не звернув увагу на те, що організувати для позивача надомну/дистанційну роботу відповідач не мав можливості, оскільки робота позивачки безпосередньо пов`язана зі стаціонарними механізмами, які не можуть переміщуватися у просторі та повинні знаходитися у чітко визначеному місці;

- безпідставно зазначив, що розрахунок втраченого заробітку, наведений в уточненій заяві, не спростований відповідачем.

У серпні 2023 року ОСОБА_2 , який представляє інтереси ОСОБА_1 , подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу АТ «Українська залізниця», в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки вона є законною. Крім того, відзив містить клопотання про стягнення судових витрат на правову допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи Верховним Судом, у розмірі 5 000,00 грн.

У серпні 2023 року АТ «Українська залізниця» подало заперечення на відзив ОСОБА_1 , в якому просило відзив вважати неподаним та повернути позивачці, оскільки відзив відповідачу не направлявся, а вимоги заявлені до АТ «Українська залізниця» про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 судових витрат на професійну правничу допомогу у зв`язком з переглядом справи Верховним Судом. А в разі прийняття судом до розгляду відзиву, АТ «Українська залізниця» просить врахувати, що надані представником позивачки докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості жодним чином не доводять, що такі витрати були фактичними та неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 14 липня 2023 року касаційну скаргу АТ «Українська залізниця» передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі № 332/5198/21 з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та підпунктом «а» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України; витребувано із Заводського районного суду м. Запоріжжя матеріали справи № 332/5198/21; надано учасникам справи строк для подання відзиву.

У серпні 2023 року матеріали справи № 332/5198/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 з 17 січня 1990 року перебуває у трудових відносинах з відповідачем.

Позивачка працює старшим оператором станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станції Запоріжжя-Ліве регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».

Актами від 19 листопада та 08 грудня 2021 року та листом-ознайомленням від 29 листопада 2021 року ОСОБА_1 попереджено про майбутнє відсторонення від роботи у разі відсутності щеплення проти COVID-19.

Відповідно до наказу від 09 грудня 2021 року № 68/ОС, виданого структурним підрозділом «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станція Запоріжжя-Ліве регіональною філією «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», позивачку відсторонено від роботи.

З цим наказом ОСОБА_1 ознайомлено 09 грудня 2021 року, про що свідчить зроблений нею запис та поставлений підпис на вказаному наказі. Разом з цим 09 грудня 2021 року позивачка подала заяву (заперечення), в якій виклала свою позицію щодо незгоди з винесеним наказом про відсторонення її від роботи.

Правове обґрунтування

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»

Частиною шостою статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (див.: пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається

у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу

і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані

у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів

і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу

є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє

частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше

частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ України), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ України, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83

«Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема АТ «Українська залізниця».

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України № 1236 новим пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46

КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5

Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України

від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ України від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ України від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004?XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України

з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявлених за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (див.: пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи потрібно виходити насамперед із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див.: пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Чи переслідувало втручання у право позивача на повагу до його приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Наказом МОЗ України від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211), Кабінет Міністрів України

у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня

до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року

№ 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. У подальшому,

з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції, постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423, від 25 квітня 2023 року № 383 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 червня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ України видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID?19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ України від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною.

Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див.: пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені

у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за необхідне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі

№ 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності Велика Палата Верховного Суду сформулювала

у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);,

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивачки, Верховний Суд враховує, що у справі, яка переглядається, встановлено, що позивачка працює старшим оператором станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станції Запоріжжя-Ліве регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» та належить до працівників, які підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Оцінюючи виконувані позивачкою трудові функції Верховний Суд враховує посадові обов`язки позивачки, визначені Посадовою інструкцією старшого оператора станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станції Запоріжжя-Ліве Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» (далі - Посадова інструкція).

Пунктом 2.1 Посадової інструкції передбачено, що позивачка забезпечує керівництво та веде контроль за роботою всіх операторів станційного технологічного центру з обліку вагонного парку.

Пунктом 2.2 Посадової інструкції передбачено, що позивачка веде облік поїздів, які прибувають та відправляються.

Пунктом 2.4 Посадової інструкції передбачено, що позивачка веде облік подавання та прибирання власних та орендованих вагонів на під`їзні та із під`їзних колій; виявляє та усуває розбіжності.

Пунктом 2.16 Посадової інструкції передбачено, що позивачка дбає про особисту безпеку і здоров`я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території станції.

За змістом Посадової інструкції робота позивачки пов`язана з безпосереднім контактом із іншими працівниками підприємства.

Тобто, за змістом Посадової інструкції робота позивачки пов`язана з безпосереднім контактом із іншими працівниками підприємства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції, вирішуючи спір про визнання наказу про відсторонення позивачки від роботи незаконним та скасування його, стягнення середньомісячної заробітної плати,вважав, що відсторонення є законним, оскільки на ОСОБА_1 поширюється дія Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153, а будь-яких доказів на підтвердження того, що у позивачки є протипоказання до проведення вказаного профілактичного щеплення, суду не надано, тож відповідач був зобов`язаний, відповідно до діючого законодавства, відсторонити ОСОБА_1 від роботи.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то заробітна плата працівнику в цей період не виплачується, а отже, вимоги про виплату заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи не підлягають задоволенню.

Водночас апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, дійшов протилежного висновку про визнання відсторонення незаконним, оскільки відповідач порушив законне право позивачки на працю та її оплату, а вжиті заходи не мали об`єктивних підстав, оскільки робота позивачки не була пов`язана ані з обслуговуванням населення, ані з виробництвом продукції, яка буде ним споживатися.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками апеляційного суду, оскільки відповідач, застосувавши такий тимчасовий захід, як відсторонення від виконання обов`язків працівників, які не мають профілактичного щеплення, виконував свій обов`язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров`я оточуючих. Право позивачки на працю було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивачка не надала документа на підтвердження наявності у неї щеплення проти COVID-19 або будь-яких доказів на підтвердження того, що у неї є протипоказання до проведення вказаного профілактичного щеплення. Втручання у вигляді обов`язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має законну мету, є пропорційним для досягнення такої мети та є цілком необхідним у демократичному суспільстві.

Аналізуючи вимоги законодавства та враховуючи, що позивачка як старший оператор станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів структурного підрозділу «Запорізька дирекція залізничних перевезень» станції Запоріжжя-Ліве регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» забезпечує керівництво та веде контроль за роботою всіх операторів станційного технологічного центру оброблення поїзної інформації та перевізних документів, веде облік подавання та прибирання власних та орендованих вагонів на під`їзні та із під`їзних колій, тобто взаємодіє з іншими працівниками підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню, а характер виконуваних позивачкою робіт виключає можливість встановлення позивачці дистанційної/ надомної роботи, тому АТ «Українська залізниця» правомірно було змушено ухвалити рішення про відсторонення позивачки від роботи.

Верховний Суд погоджується із висновками суду першої інстанції, що відсторонення позивачки відбулося правомірно, обґрунтовано та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачкою роботи передбачає службову необхідність у контактуванні з іншими працівниками підприємства, що підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд дійшов висновку, що таке індивідуальне обмеження,

а саме: тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

З огляду на те, що за позивачкою на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновляється одразу після усунення позивачкою причин, що зумовили її відсторонення від роботи та після її допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивачки на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Оцінка доводів касаційної скарги щодо неврахування висновків Верховного Суду

У справах № 472/5/22, № 130/3531/21, № 206/26/22, № 130/3573/21, № 716/76/22, № 203/268/22 Верховний Суд висловився щодо правомірності тимчасового відсторонення невакцинованого працівника від роботи, оскільки обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19, тому роботодавець правомірно був змушений ухвалити рішення про відсторонення працівника від роботи.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження в частині неврахування висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, знайшли своє підтвердження.

З огляду на викладене правильним є висновок суду першої інстанції про те, що відсторонення позивачки відбулося з дотриманням вимог чинного законодавства.

Вимога про стягнення середньомісячної заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи є похідною від вимоги про визнання наказу про відсторонення від роботи незаконним.

Наведене свідчить про те, що апеляційним судом безпідставно скасовано рішення суду першої інстанції, яке відповідає закону.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо у передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд на підставі статті 413 ЦПК України дійшов висновку про задоволення касаційної скарги та скасування рішення апеляційного суду із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Розподіл судових витрат

Відповідно до статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи правовий результат вирішення спору, судовий збір за розгляд Верховним Судом касаційної скарги АТ «Українська залізниця» підлягає відшкодуванню позивачем на користь відповідача у частині вирішення позовних вимог про визнання наказу про відсторонення незаконними у розмірі 1 816,00 грн.

Водночас, з огляду на звільнення позивача від сплати судового збору за розгляд позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час відсторонення від роботи в усіх судових інстанціях на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», судовий збір у розмірі 1 816,00 грн, сплачений АТ «Українська залізниця» за подання касаційної скарги в цій частині, підлягає компенсації відповідачу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Крім того, з урахуванням правового результату вирішення спору клопотання ОСОБА_2 , який представляє інтереси ОСОБА_1 , про стягнення судових витрат на правову допомогу, понесених у зв`язку з розглядом справи Верховним Судом, задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 141 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 20 червня 2023 року скасувати, рішення Заводського районного суду м. Запоріжжя від 17 серпня 2022 року залишити в силі.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» 1 816,00 грн на відшкодування судових витрат,понесених у суді касаційної інстанції, у частині вирішення позовних вимог про визнання наказу про відсторонення незаконним.

Компенсувати Акціонерному товариству «Українська залізниця» у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, сплачений судовий збір за розгляд касаційної скарги у частині вирішення позовних вимог про виплату заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи у розмірі 1 816,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:О. В. Білоконь І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний