Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.03.2020 року у справі №755/10850/18

Постанова

Іменем України

15 березня 2021 року

м. Київ

справа № 755/10850/18

провадження № 61-3441св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, третя особа - державний нотаріус Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Шапченко Марія Іванівна, розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 вересня 2019 року у складі судді Арапіної Н. Є. та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2020 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Савченка С. І., Верланова С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору дарування недійсним та застосування наслідків його недійсності.

Позовна заява мотивована тим, що 17 березня 2011 року між нею та відповідачем укладено договір дарування квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Шапченко М. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2-805. Відповідно до цього договору позивач передала безоплатно у власність ОСОБА_2 вищезазначену квартиру. Однак, укладаючи оспорюваний договір дарування, ОСОБА_1 діяла під впливом помилки відносно правової природи угоди, прав та обов'язків сторін, оскільки ніколи не збиралася відчужувати та передавати квартиру у власність, у якій проживає та іншого житла не має; зважаючи на негативний стан здоров'я і похилий вік вважала, що укладає договір довічного утримання. При цьому після підписання спірного договору, вона фактично квартиру не залишила, від особистих речей її не звільняла та продовжувала там проживати. У зв'язку із вищезазначеним та з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд: визнати договір дарування квартири від 17 березня 2011 року, посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Шапченко М. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2-805, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недійсним з 17 березня 2011 року; застосувати наслідки недійсності правочину, шляхом приведення сторін у первинний стан; скасувати запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно № 239/32758 в книзі: д.77-3, а саме на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, прийняте на підставі договору дарування квартири від 17 березня 2011 року, посвідченого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою та зареєстрованого в реєстрі за № 2-805.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 25 вересня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено; визнано договір дарування квартири АДРЕСА_2, від 17 березня 2011 року, який укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Шапченко М. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2-805, недійсним з 17 березня 2011 року; зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1; скасовано запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно № 239/32758 в книзі: д.77-3, а саме на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, прийнятий на підставі договору дарування квартири від 17 березня 2011 року, посвідченого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою та зареєстрованого в реєстрі за № 2-805; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2020 року апеляційну скарг ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду м.

Києва від 25 вересня 2019 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що позивачем доведено належними та допустимими доказами наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки укладаючи оспорюваний договір дарування, вона діяла під впливом помилки відносно правової природи угоди, прав та обов'язків сторін, оскільки ніколи не мала наміру відчужувати та передавати квартиру у власність, у якій проживає та іншого житла не має, іншим особам; також зважаючи на похилий вік та негативний стан здоров'я вважала, що укладає договір довічного утримання. Судами крім цього було враховано, що після підписання спірного договору, ОСОБА_1 фактично квартиру не залишала, оскільки від особистих речей її не звільняла та надалі там проживала. Визнавши недійсним відповідний правочин, суди вважали правомірним застосування реституції. Також судами було відхилено заяву відповідача про застосування позовної давності, оскільки нею не спростовано твердження позивача, що про порушення своїх прав ОСОБА_1 дізналася у 2017 році. Суди також врахували, що при розгляді справи відповідачем не було подано до суду належних доказів на спростування заявлених позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2020 року, не погодившись із рішенням Дніпровського районного суду м.

Києва від 25 вересня 2019 року та постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2020 року, ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і ухвалити нове рішення про відмову у задоволення позову.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 30 березня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2020 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України (далі - ВСУ): від 14 листопада 2012 року № 6-133цс12, від 16 березня 2016 року № 93цс16, від 13 квітня 2016 року № 6-2953цс15 (щодо суті позовних вимог); від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс16, від 28 вересня 2016 року № 6-832цс15, від 14 вересня 2016 року № 6-2165цс15, від 29 жовтня 2014 року № 6-152цс14, від 21 грудня 2016 року № 6-1503цс16, від 08 червня 2016 року в справі № 6-3029цс16, від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16 (щодо застосування позовної давності); у постановах Верховного Суду (далі - ВС): від 01 серпня 2018 року № 445/1011/17, від 12 вересня 2018 року № 335/8252/14-ц, від 24 жовтня 2018 року № 641/1102/17, від 06 березня 2019 року № 697/654/16-ц, від 13 лютого 2020 року № 756/6516/16-ц (щодо суті позовних вимог), а також у постановах ВС: від 07 листопада 2018 року № 0907/27453/2011, від 21 серпня 2018 року № 288/1361/15-ц (щодо застосування позовної давності). (пункт 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Також заявник вважає, що відсутні підстави для визнання спірного договору недійсним, оскільки позивач не надала суду будь-яких належних і допустимих доказів, що вона помилялася щодо природи правочину і між сторонами був укладений інший договір (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України).

Доводи інших учасників справи

14 травня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, надіслав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні. Відзив на касаційну скаргу від третьої особи до суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

17 березня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений державним нотаріусом Шістнадцятої Київської державної нотаріальної контори Шапченко М. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2-805.

Відповідно до цього договору ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 вищезазначену квартиру.

Фактичної передачі спірної квартири після укладення вищезазначеного договору від позивача до відповідача не відбулося, оскільки ОСОБА_1 продовжувала проживати у ній; відповідна квартира є єдиним житлом позивача.

Під час укладення оспорюваного договору волевиявлення ОСОБА_1 не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договорами дарування. Вона діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого відповідач буде здійснювати догляд за нею, тобто помилялася щодо правової природи цього правочину. Позивач як особа похилого віку (на дату укладення спірного договору їй було 78 років), яка за станом здоров'я потребує догляду та матеріальної допомоги, погоджувалася на передачу нерухомого майна у власність відповідача лише за умови довічного утримання, яке їй обіцяла відповідачка й укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем.

На підтвердження своїх доводів позивач надала епікриз (виписку) з історії хвороби № 14292 (а. с. 11), виписку з історії хвороби № 2154/780 (а. с. 12), виписку із медичної карти амбулаторного (стаціонарного) хворого від 27 липня 2018 року (а. с. 98), яким підтверджується її негативний стан здоров'я та необхідність стороннього догляду, а також довідку № 2 житлово-будівельного кооперативу "Райдуга" від 02 січня 2019 року, відповідно до якої ОСОБА_1 з 1968 року і на день видачі довідки, постійно та одноосібно мешкає та користується спірною квартирою; своєчасно сплачує вартість наданих житлово-комунальних послуг (а. с. 99).

Вказані обставини підтверджені поясненнями свідків. Зокрема, свідок ОСОБА_4 зазначила, що позивач має вади із зором; проживає у спірній квартирі одноособово, оплачує житлово-комунальні послуги, сама себе обслуговує. Свідок ОСОБА_5 пояснила, що відповідач є донькою рідної сестри позивача та свідка. ОСОБА_1 має вади зору та потребувала стороннього догляду, а відповідач запропонувала доглядати її та протягом року привозила продукти харчування, зробила косметичний ремонт окремого приміщення у спірній квартирі. Пізніше позивач почала скаржитись на відповідача, яка не доглядає її та не робить необхідного ремонту в квартирі. Свідок повела позивача до нотаріуса, у якого вони дізналися про оформлення договору дарування спірної квартири. Про укладення договору дарування, а не довічного утримання позивачу стало відомо у 2017 році.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Відповідно до касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини 1 статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Частиною 1 статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням Частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини 3 статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

У статті 216 ЦК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Отже, наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.

До подібних правових висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року № 6-372цс16.

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про обґрунтованість позову про визнання недійсним договору дарування квартири, оскільки вважав, що позивач, укладаючи оспорюваний договір діяла під впливом помилки відносно правової природи угоди, прав та обов'язків сторін, оскільки ніколи не збиралася відчужувати та передавати квартиру у власність, у якій проживає та іншого житла не має; після підписання спірного договору, від особистих речей квартиру не звільняла та залишилася проживати у ній. Позивач погоджувалася на передачу нерухомого майна у власність відповідача лише за умови довічного утримання, яке їй обіцяла відповідачка та укладаючи спірний договір, помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між нею і відповідачем.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та вважає, що оскаржувані судові рішення не підлягають скасуванню з огляду на таке.

Наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише в разі встановлення цих обставин норми частини 1 статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року № 638/2304/17 наявний висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Ухвалюючи рішення у справі, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про обґрунтованість позову про визнання недійсним договору дарування квартири, оскільки вважали, що позивач, будучи особою похилого віку (на дату укладення правочину їй було 78 років), за станом здоров'я дійсно потребувала стороннього догляду, тому, укладаючи оспорюваний договір, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між сторонами.

Крім того, у матеріалах справи відсутні докази, які свідчать про наявність у позивача іншого нерухомого майна, а показаннями сторін та свідків підтверджується її місце проживання у спірному майні після укладення спірного правочину. Тобто, вказане свідчить про відсутність фактичної передачі обдарованому дарунку за оспорюваним договором дарування після його укладення.

Отже, суди попередніх інстанцій правильно визнали доведеними посилання ОСОБА_1 на те, що, будучи особою похилого віку, вона за станом здоров'я потребувала стороннього догляду, тому, укладаючи оспорюваний договір, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між сторонами.

Колегія суддів бере до уваги також висновки викладені у постановах ВСУ: від 11 листопада 2015 року № 6-1124цс15, від 02 грудня 2015 року № 6-2087цс15, від 03 лютого 2016 грудня № 6-1364цс15, від 20 квітня 2016 року № 6-372цс16; у постановах ВС: від 03 травня 2018 року № 755/21068/14-ц, від 10 січня 2019 року № 489/4535/16-ц, від 22 січня 2020 року № 360/939/17, від 01 жовтня 2020 року № 585/2413/19, оскільки правовідносини у вказаних справах є подібними до цієї справи.

Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку щодо необхідності задоволення заявлених позовних вимог ОСОБА_1, враховуючи встановлені фактичні обставини справи на підставі наданих сторонами доказів.

Відповідно до частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Згідно із частиною 6 статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

При розгляді справи в суді першої інстанції та будучи повідомленою належним чином про розгляд справи, відповідач не скористалася правом на подання відзиву на позов. Будь-яких належних та допустимих доказів на спростування зазначених позивачем обставин відповідачем до суду не надано; її представником подано лише клопотання про застосування позовної давності (а. с. 163). В суді апеляційної інстанції відповідач, зокрема, вказувала на ту обставину, що перші два роки після укладення спірного правочину, вона доглядала за позивачем.

Судами першої та апеляційної інстанцій правильно відхилено доводи відповідача щодо заявлених позовних вимог, оскільки нею не надано будь-яких належних та допустимих доказів на спростування позовних вимог позивачапри розгляді справи.

Суд також вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги щодо необхідності застосування до спірних правовідносин наслідків пропуску позивачами строку загальної позовної давності, оскільки згідно статті 81 ЦПК України та статтей 261, 267 ЦК України відповідачем не доведено належними та допустимими доказами наявності обставин для цього та відповідно не спростовано твердження позивача, що вона дізналася про порушення їх прав в 2017 році.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів в оскаржуваних судових рішеннях суперечать практиці ВСУ та ВС, яка викладена в наведених ним у касаційній скарзі відповідних постановах є необґрунтованими, оскільки у наведених заявником рішеннях судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях установлено різні фактичні обставини у справах на підставі наданих доказів.

Інші аргументи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставамидля скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі інші доводи щодо необґрунтованості заявлених позовних вимог були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

При цьому, колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Разом із цим, Верховним Судом не встановлено порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, які є підставою для беззаперечного скасування оскаржуваних судових рішень.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 25 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук