Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 13.03.2018 року у справі №2-252/11

Постанова

Іменем України

21 листопада 2018 року

м. Київ

справа № 2-252/11

провадження № 61-10389св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Підгородненська міська рада Дніпропетровського району Дніпропетровської області,

третя особа - Дніпропетровська районна державна нотаріальна контора,

особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2011 року у складі судді Алтуніна О. В. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Підгородненської міської ради Дніпропетровського району Дніпропетровської області (далі - Підгородненська міська рада), третя особа - Дніпропетровська районна державна нотаріальна контора, про визнання права власності. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько -ОСОБА_3, після смерті якого відкрилася спадщина, що складається з належного спадкодавцю домоволодіння по АДРЕСА_1. Він є спадкоємцем першої черги після смерті батька, інші спадкоємці - ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовилися від прийняття спадщини на його користь. З метою отримання витягу про реєстрацію права власності на домоволодіння на ім'я спадкодавця та подальшого оформлення права на спадщину він звернувся до Комунального підприємства Дніпропетровського району «Бюро технічної інвентаризації», однак у видачі такого витягу йому було відмовлено через перешкоджання у проведенні огляду домоволодіння колишніми його наймачами. Зазначена обставина унеможливила оформлення спадкових прав у державній нотаріальній конторі. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право власності на вищевказане домоволодіння.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2011 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 загальною площею 49,6 кв. м, житловою площею 28,3 кв. м з господарськими будівлями та спорудами, а саме: будинок «А-1», прибудову «а», веранду «а-1», ганок, літню кухню «Б», погріб «пг», сарай «В», колодязь «к», огорожу № 2, ворота № 3, огорожу № 5, замощення «І» в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1. В решті позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у позивача наявні спадкові права на спірне домоволодіння, однак він позбавлений можливості оформити їх у встановленому законом порядку. Суд відмовив у задоволенні вимог про визнання права власності на самочинно збудовані ОСОБА_3 за його життя господарські будівлі та споруди у зв'язку з відсутністю даних про звернення позивача до відповідних органів місцевого самоврядування для вирішення питання про прийняття їх в експлуатацію.

У серпні 2017 року особа, яка не брала участі у справі, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просила скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2011 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 про порушення судом норм процесуального права у зв'язку з незалученням її до участі у справі є слушними, однак ці порушення не призвели до неправильного вирішення справи. Аргументи заявника про те, що оскаржуване судове рішення порушує її права як спадкоємця першої черги, є неспроможними, оскільки у встановлений законом строк вона не зверталася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, не проживала та не була зареєстрована разом із спадкодавцем на день відкриття спадщини, що підтверджується постановою Дніпровської районної державної нотаріальної контори від 21 грудня 2017 року про відмову у вчиненні нотаріальної дії - видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька ОСОБА_3

У січні 2018 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2011 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд за встановленою підсудністю.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що право на спадкування за законом після померлого ОСОБА_3 мали вона, її брат ОСОБА_1, сестра ОСОБА_4, бабуся ОСОБА_5 На час смерті ОСОБА_3 вона проживала у спірному домоволодінні, до нотаріальної контори про прийняття спадщини не зверталася, оскільки вважала себе такою, що прийняла спадщину. ОСОБА_1 приховав від суду дані про те, що вона є спадкоємцем першої черги. ОСОБА_5 не відмовлялася від прийняття спадщини на користь позивача. Оцінюючи її дії щодо прийняття спадщини, суд апеляційної інстанції вийшов за межі предмета спору, оскільки дане питання підлягає вирішенню в окремому судовому процесі, та проігнорував статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), якою встановлено право кожного на справедливий судовий розгляд справи.

Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 05 червня 2018 року - справу призначено до судового розгляду.

У квітні 2018 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи заявника про приховання ним від суду факту наявності ще одного спадкоємця першої черги, а також той факт, що ОСОБА_5 не відмовлялася від прийняття спадщини на його користь, не відповідають дійсності та спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 14 серпня 1997 року НОМЕР_1, виданим відділом реєстрації актів громадського стану виконкому Підгородненської міської ради народних депутатів Дніпропетровського району Дніпропетровської області.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, яка складається з домоволодіння по АДРЕСА_1, що належало спадкодавцю на підставі договору дарування від 12 квітня 1991 року, посвідченого державним нотаріусом Дніпропетровської районної державної нотаріальної контори за реєстровим № 1-843.

Право на спадкування за законом після померлого ОСОБА_3 мали його мати ОСОБА_5 (померла ІНФОРМАЦІЯ_2) та його діти ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_4

17 січня 1998 року, тобто у встановлений законом строк, ОСОБА_1 прийняв спадщину шляхом подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини.

Цього ж дня ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали нотаріусу спільну заяву про відмову від прийняття спадщини на користь ОСОБА_1

Згідно з матеріалами спадкової справи особи, які мали право на обов'язкову частку у спадщині після смерті ОСОБА_3, відсутні.

Постановою Дніпровської районної державної нотаріальної контори від 21 грудня 2017 року ОСОБА_2 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті батька - ОСОБА_3

З рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2007 року, залишеного без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 25 жовтня 2007 року, у справі № 2-157/07 за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання угоди дійсною та визнання права власності на будинок, яким у задоволенні позову відмовлено, та листа Комунального підприємства Дніпропетровського району «Бюро технічної інвентаризації» від 11 лютого 2011 року № 129/01-10 встановлено, що ОСОБА_1 позбавлений можливості отримати витяг з реєстру прав власності на спірне домоволодіння, оскільки обстежити його працівникам Комунального підприємства Дніпропетровського району «Бюро технічної інвентаризації» перешкоджає ОСОБА_6, яка в ньому фактично проживає та не визнає прав спадкодавця і ОСОБА_1 на це нерухоме майно.

Згідно з частиною першою статті 61 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Оскільки спадщина після смерті ОСОБА_3 відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1, тобто під час дії Цивільного кодексу УРСР від 18 липня 1963 року(далі ? ЦК УРСР), то положення саме цього Кодексу підлягають застосуванню при вирішенні питання про спадкування майна померлого.

Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкування здійснюється за законом і за заповітом. Спадкування за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

Згідно зі статями 525, 526 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Місцем відкриття спадщини визнається останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме - місцезнаходження майна або його основної частини.

При спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті (частина перша статті 529 ЦК УРСР).

Статтею 548 ЦК УРСРпередбачено, що для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Згідно з положеннями статті 549 ЦК УРСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.

Частково задовольняючи позов, місцевий суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що у ОСОБА_1 наявні спадкові права на домоволодіння АДРЕСА_1, однак він позбавлений можливості їх оформити у встановленому законом порядку.

Відповідно до статті 212 ЦПК України 2004 року суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання у касаційній скарзі ОСОБА_2 на те, що вона прийняла спадщину після померлого ОСОБА_3, оскільки на час його смерті проживала у спірному домоволодінні, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 57 ЦПК України 2004 року доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно з частиною другою статті 59 ЦПК України 2004 року обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, чинної на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов'язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанцій про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім'я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. Ці документи приймаються державним нотаріусом з урахуванням у кожному випадку всіх конкретних обставин і при відсутності заперечень з боку інших спадкоємців.

З паспорта ОСОБА_2 та довідки про реєстрацію місця проживання від 28 квітня 2017 року, виданої Підгородненською міською радою, вбачається, що вона з 10 грудня 1991 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 Будинковою книгою на спірне домоволодіння також не підтверджується факт її проживання із спадкодавцем. При цьому будь-яких доказів того, що ОСОБА_2 фактично вступила в управління або володіння спадковим майном вона суду не подала.

Встановивши, що в порушення вимог статей 10, 60 ЦПК України 2004 року ОСОБА_2 не надала суду належних і допустимих доказів на підтвердження прийняття нею спадщини після смерті ОСОБА_3, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що відсутні підстави вважати, що рішенням місцевого суду порушено її права як спадкоємця.

Посилання ОСОБА_2 на приховання позивачем від суду того, що вона є спадкоємцем першої черги, є безпідставними, оскільки при зверненні до суду з цим позовом ОСОБА_1 подав копію рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 20 червня 2007 року, дослідженого судом першої інстанції, яким встановлено, що ОСОБА_2 є спадкоємцем після померлого ОСОБА_3, однак заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини не подавала.

Аргументи скарги про те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі предмета спору, також не заслуговують на увагу. Переглядаючи рішення місцевого суду, апеляційний суд з'ясував коло осіб, які прийняли спадщину, та дійшов правильного висновку про те, що заявником не доведено факт прийняття нею спадщини у встановленому законом порядку.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом проігноровано статтю 6 Конвенції, є неспроможними, оскільки цим судом забезпечено право ОСОБА_2 на апеляційний перегляд справи за її апеляційною скаргою

Положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

ОСОБА_2 не спростовано правомірність набуття позивачем права власності на спірне домоволодіння в порядку спадкування, що встановлено рішенням суду у цій справі від 22 березня 2011 року, а скасування цього рішення за скаргою, поданою більш ніж через шість років після набрання ним законної сили, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та принципу правової визначеності.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року, № 63566/00Л).

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним судом не встановлено.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону, принципам верховенства права, справедливості, добросовісності та розумності й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 березня 2011 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов О. В. Ступак Г. І. Усик