Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 08.08.2019 року у справі №323/2384/15

Постанова

Іменем України

21 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 323/2384/15

провадження № 61-31286св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Запорізької області від 12 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Кримської О. М., Дашковської А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2015 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» (далі - ТОВ «Кредитні ініціативи») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованостіза кредитним договором, посилаючись на те, що 30 листопада 2005 року між Закритим акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ЗАТ «АКПІБ»), яке змінило назву на Публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (далі - ПАТ «АКПІБ»), та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 2760-05кф, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 25 000 грн під 20 % річних з кінцевим терміном повернення до 15 листопада 2015 року. В забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором 30 листопада 2005 року між ЗАТ «АКПІБ» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 137605п, за яким поручитель зобов`язалася перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів і неустойки. 17 грудня 2012 року між ПАТ «АКПІБ» та ТОВ «Кредитні ініціативи»було укладено договір відступлення прав вимоги, за яким право вимоги за вищевказаними договорами відступлені ТОВ «Кредитні ініціативи». У зв`язку з неналежним виконанням позичальником своїх зобов`язань за кредитним договором станом на 31 травня 2015 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 15 149,07 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 8 885,36 грн,за процентами - 3 224,30 грн, за пенею - 3 039,41 грн. Враховуючи викладене, ТОВ «Кредитні ініціативи» просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість та понесені судові витрати.

Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 10 лютого 2016 року у складі судді Мінаєва М. М. в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що у вересні 2010 року ОСОБА_1 повністю сплатив тіло кредиту, після чого він розпочав здійснювати погашення процентів за кредитним договором. Оскільки під час розгляду справи не знайшов свого підтвердження факт невиконання позичальником кредитних зобов`язань, то відсутні підстави для задоволення позову.

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 12 квітня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Кредитні ініціативи» задоволено. Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 10 лютого 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на користь ТОВ «Кредитні ініціативи» заборгованість за кредитним договором від 30 листопада 2005 року № 2760-05кф у розмірі 15 149,07 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 8 885,36 грн, заборгованість за процентами - 3 224,30 грн, заборгованість за пенею - 3 039,41 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позичальником не надано доказів належного виконання ним своїх зобов`язань за кредитним договором станом на час укладення між ПАТ «АКПІБ» та ТОВ «Кредитні ініціативи» договору відступлення прав вимоги. ОСОБА_1 не спростував розрахунок заборгованості, а лише надав квитанції про сплату ним грошових коштів на погашення кредиту в сумі 36 000 грн.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У грудні 2017 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Апеляційного суду Запорізької області від 12 квітня 2017 року та закрити провадження в справі.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що вона разом з ОСОБА_1 сплачували щомісячні платежі в більшому розмірі, ніж це було передбачено графіком, у зв`язку з чим станом на 26 квітня 2012 року вони повністю погасили кредит. На підтвердження вказаної обставини позичальником були долучені до матеріалів справи відповідні квитанції, яким апеляційний суд не дав будь-якої оцінки. Крім того, ухвалюючи рішення в цій справі, місцевий суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 здійснив останній платіж в рахунок погашення боргу 26 квітня 2012 року, а ТОВ «Кредитні ініціативи»звернулося до суду з позовом в серпні 2015 року, тобто за межами трирічної позовної давності.

У січні 2018 року ТОВ «Кредитні ініціативи» подало заперечення на касаційну скаргу, в якому просило відмовити в її задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не спростовано розрахунок заборгованостіта не надано доказів належного виконання ним своїх зобов`язань за кредитним договором. В судах попередніх інстанцій відповідачі не подавали заяву про застосування позовної давності.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 грудня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Оріхівського районного суду Запорізької області.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

30 травня 2018 року справу № 323/2384/15 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 08 серпня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу Українивід 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції у повній мірі не відповідає.

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Судами встановлено, що 30 листопада 2005 року між ЗАТ «АКПІБ», яке змінило назву на ПАТ «АКПІБ», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 2760-05кф, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 25 000 грн під 20 % річних з кінцевим терміном повернення до 15 листопада 2015 року.

Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

В забезпечення виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором 30 листопада 2005 року між ЗАТ «АКПІБ» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 137605п, за яким поручитель зобов`язалася перед банком нести солідарну відповідальність за виконання позичальником у повному обсязі зобов`язань за кредитним договором щодо сплати кредиту, процентів і неустойки.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути змінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

17 грудня 2012 року між ПАТ «АКПІБ» та ТОВ «Кредитні ініціативи» було укладено договір відступлення прав вимоги, за яким право вимоги за вищевказаними кредитним договором та договором поруки відступлені ТОВ «Кредитні ініціативи».

Витягом з реєстру позичальників (додаток № 1 до договору про відступлення прав вимоги) підтверджується, що станом на 17 грудня 2012 року основна непогашена строкова сума кредиту за договором № 2760-05кф становила 7 500,28 грн, основна непогашена прострочена сума кредиту - 1 385,08 грн, сума несплачених строкових процентів - 82,54 грн, сума нарахованих, але не сплачених прострочених процентів, -1 048,77 грн.

Згідно з наданим ТОВ «Кредитні ініціативи» розрахунком заборгованість ОСОБА_1 за кредитним договором станом на 31 травня 2015 року склала 15 149,07 грн, з яких: заборгованість за кредитом - 8 885,36 грн, за процентами - 3 224,30 грн, за пенею - 3 039,41 грн.

Заперечуючи проти позову, відповідач ОСОБА_1 посилався на те, що він достроково виконав свої зобов`язання за кредитним договором, на підтвердження чого надав відповідні квитанції про сплату кредиту.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з доведеності вимог банку, у зв`язку з чим дійшов висновку про наявність підстав для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором.

Однак такий висновок ґрунтується на неправильному застосуванні судом норм матеріального права та порушенні норм процесуального права.

Статтею 57 ЦПК України 2004 року передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно зі статтею 58 ЦПК України 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

За змістом статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина четверта статті 60 ЦПК України 2004 року).

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

За змістом статті 5 ЦПК України 2004 року суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Однак в порушення вимог статей 212-214 303-304 ЦПК України 2004 рокуапеляційний суд не врахував наведених вище обставин та вимог процесуального законодавства, не дослідив належним чином розрахунок заборгованості у взаємозв`язку з наданими позичальником квитанціями про сплату кредиту та не перевірив доводів відповідача про невідповідність розрахунку умовам договору, зокрема щодо використання ним права на дострокове погашення кредиту.

Згідно з частиною четвертою статті 559 ЦК України в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

Отже, порука - це строкове зобов`язання, і незалежно від того, встановлено договором чи законом строк її дії, його сплив припиняє суб`єктивне право кредитора.

Аналіз вищенаведеної частини четвертої статті 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки не є строком захисту порушеного права, а є строком існування суб`єктивного права кредитора й суб`єктивного обов`язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Це означає, що зі збігом вказаного строку (який є преклюзивним) жодних дій щодо реалізації свого права за договором поруки, в тому числі застосування судових заходів захисту свого права (шляхом пред`явлення позову), кредитор вчиняти не може.

Отже, вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов`язання за договором повинно бути пред`явлено в судовому порядку в межах строку дії поруки, тобто протягом шести місяців з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов`язання (у разі якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Таким чином, закінчення строку, встановленого договором поруки, так само як сплив шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання припиняє поруку за умови, що кредитор протягом строку дії поруки не звернувся з позовом до поручителя.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватися і до поручителя.

У разі неналежного виконання боржником зобов`язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред`явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Тобто кредитодавець має протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов`язання пред`явити вимоги до поручителя.

У разі пред`явлення банком вимог до поручителя більш ніж через шість місяців після настання строку виконання відповідної частини основного зобов`язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних періодичних зобов`язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Вищевказане узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-3087цс16, з яким погодилася Велика Палата Верховного Суду, не знайшовши підстав для відступу від нього, у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 408/8040/12 (провадження № 14-145цс18).

Однак апеляційний суд взагалі не з`ясував питання про обсяг відповідальності поручителя щодо періодичних платежів.

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не спростував висновків суду першої інстанції про суперечливість наданого банком розрахунку, тобто не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову в повному обсязі.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні у достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Запорізької області від 12 квітня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов