Історія справи

Постанова

Іменем України

18 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 554/11337/21

провадження № 61-5870св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - приватне акціонерне товариство «Полтава-авто»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 22 березня 2022 року в складі судді Чуванової А. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 02 червня 2022 року в складі колегії суддів Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Чумак О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до приватного акціонерного товариства «Полтава-авто» (далі - ПАТ «Полтава-авто») про поновлення на роботі.

Позовна заява мотивована тим, що за наказом ПАТ «Полтава-авто» № 169-к від 24 вересня 2021 року позивач прийнятий на роботу із 27 вересня 2021 охоронником адміністративно-господарського відділу ТОВ «Полтава-авто». Однак, за наказом відповідача № 142-к від 01 листопада 2021 року позивача звільнено із займаної посади за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). ОСОБА_1 своє звільнення з роботи вважає незаконним, оскільки воно відбулося без його волевиявлення внаслідок психологічного примусу роботодавця, який раніше вчиняв подібні дії. Позивач після подання заяви про звільнення подав заяву про її анулювання. За наведених підстав позивач просив захистити права та поновити його на посаді охоронника адміністративно-господарського відділу ПАТ «Полтава-авто» із дати звільнення - 01 листопада 2021 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 22 березня 2022 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 02 червня 2022 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Відмовляючи у поновленні позивача на роботі, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив із того, що заява працівника про звільнення за згодою сторін підписана позивачем власноручно, містить дату, підставу та строк припинення договору, не містить застережень та погоджена роботодавцем. Таким чином на момент подачі заяви сторони досягли домовленості про підстави припинення трудового договору. Доводи ОСОБА_1 про подальше анулювання ним заяви про звільнення та твердження останнього, що заява про звільнення написана під тиском з боку роботодавця, суди визнали необґрунтованими і такими, що не свідчать про незаконність звільнення позивача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

27 червня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 22 березня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 02 червня 2022 року.

У касаційній скарзі він просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 22 березня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 02 червня 2022 року і направити справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 04 липня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 22 березня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 02 червня 2022 року, та витребував справу з суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 22 березня 2022 року та постанови Полтавського апеляційного суду від 02 червня 2022 року ОСОБА_1 вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 813/4037/16. Крім того, позивач зазначає, що суди порушили норми процесуального права, а саме не дослідили зібрані у справі докази.

Позиції інших учасників

У липні та серпні 2022 року ПАТ «Полтава-авто» надіслало до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У зв`язку із цим просило суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

За наказом відповідача № 169-к від 24 вересня 2021 року ОСОБА_1 прийнятий із 27 вересня 2021 року на роботу охоронником адміністративно-господарського відділу ПАТ «Полтава-Авто», за основним місцем роботи, з випробувальним терміном на 1 місяць.

28 жовтня 2021 року за підписом ОСОБА_1 до ПАТ «Полтава-Авто» надійшла заява про звільнення з роботи із 01 листопада 2021 року за угодою сторін, яка погоджена відповідачем.

Наказом ПАТ «Полтава-Авто» від 01 листопада 2021 року № 142/к звільнено ОСОБА_1 , охоронника адміністративно-господарського відділу, за угодою сторін на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, із виплатою компенсації за невикористану щорічну відпустку за 2 дні.

ОСОБА_1 ознайомлений з наказом про звільнення та отримав його копію 01 листопада 2021 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника - статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу - статтями 40, 41, 43, 431 і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) - статтею 45 цього Кодексу.

Однією з підстав припинення трудового договору, зокрема, є угода сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України).

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП (угода сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Анулювання такої домовленості може відбутися лише тоді, коли власник або уповноважений ним орган і працівник дійшли взаємної згоди.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, але пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП можуть бути укладені як в письмовій такі в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП і раніше домовлена дата звільнення.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це роботодавця і працівника. Для роботодавця не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.

Така правова позиція викладена Верховним Судом у постановах: від 27 березня 2019 року в справі № 524/3490/17-ц (провадження № 61-31015св18), від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19), у постанові від 29 червня 2022 року в справі № 748/1266/21 (провадження № 61-4278св22).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Встановивши, що звільнення ОСОБА_1 відбулося за угодою сторін та на підставі відповідної заяви позивача про звільнення, а анулювання такої домовленості не мало місця, тому суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильних висновків що звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з дотриманням вимог пункту 1 статті 36 КЗпП України.

Суди правильно визнали безпідставними доводи позивача, що написання заяви про звільнення було здійснено під психологічним примусом (тиском) роботодавця, оскільки належним та достатніх доказів на підтвердження цих обставин позивачем не надано, зокрема, звернення до правоохоронних органів з цього приводу. При цьому, за змістом наказу про звільнення позивача від 01 листопада 2021 року, останній ознайомився з наказом та отримав його копію 01 листопада 2021 року, жодних зауважень чи незгоди з наказом не зазначив (у тому числі не відмовився отримати копію наказу через незгоду із ним).

Суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, правильно відмовив у допиті свідка ОСОБА_2 , оскільки останній був звільнений як працівник відповідача з 24 вересня 2021 року, тому йому не могли бути відомі дійсні обставини трудових відносин між відповідачем як роботодавцем та позивачем як працівником, який був працевлаштований з 27 вересня 2021 року.

Суди обґрунтовано не взяли до уваги надані позивачем заяви від 28 жовтня 2021 року та від 31 жовтня 2021 року про анулювання заяви про звільнення, оскільки вони не містили доказів отримання таких відповідачем станом на дату прийняття наказу про звільнення позивача (01 листопада 2021 року). Заява позивача від 31 жовтня 2021 року за визнанням відповідача отримана останнім 05 листопада 2021 року. При ознайомленні із наказом про звільнення та отримання його копії 01 листопада 2021 року, позивач також не вказав на подання (надсилання) заяв про відкликання заяви про звільнення (не висловив заперечення проти звільнення). Суди правильно врахували, що анулювання домовленості про припинення трудового договору може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 813/4037/16, оскільки висновок у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 813/4037/16 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів та направляючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив із того, зокрема, що мотиви, на які послалися суди, не можливо визнати переконливими без дослідження інших обставин справи та дати оцінку доводам позивача щодо відсутності домовленості з відповідачем про звільнення за угодою сторін. При новому розгляді справи, судам необхідно встановити факт здійснення чи відсутність здійснення на позивача тиску при написанні заяви про звільнення за угодою сторін від 19 вересням 2016 року; вказані факти мають бути підтверджені належними доказами.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є фактичні обставини спірних правовідносин.

Верховний Суд відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили всі обставини у справі, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Таким чином, доводи касаційної скарги, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України» (CASE «PONOMARYOV v. UKRAINE»), рішення від 03 квітня 2008 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за їх межі судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Судами першої та апеляційної інстанцій інстанцій повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 22 березня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 02 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук