Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.06.2019 року у справі №201/2166/18

Постанова

Іменем України

17 червня 2020 року

м. Київ

справа № 201/2166/18

провадження № 61-10236 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

представник позивача - адвокат Черненков Олег Віталійович;

відповідач - ОСОБА_2 ;

представник відповідача - адвокат Прокопенко Андрій Вячеславович;

третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба Олена Анатоліївна;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2018 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Куценко Т. Р., Демченко Е. Л., Макарова М. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба О. А., про визнання договору дарування частини домоволодіння недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що 15 липня 2011 року вона переоформила на свою доньку - ОСОБА_2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 на підставі договору дарування, вважаючи його договором довічного утримання.

Вказувала, що між ними була домовленість про те, що донька буде її доглядати, надавати допомогу у придбанні ліків, харчування, сплачувати комунальні платежі за спірне домоволодіння.

Зазначала, що хоч і переоформила частину домоволодіння на відповідача, але фактично його не передала, оскільки ця частина домоволодіння є її єдиним місцем проживанням. Помилка вплинула на її волевиявлення, бо вона не знала про те, що можна було укласти договір довічного утримання.

Вказувала, що ОСОБА_2 перестала надавати їй матеріальну допомогу, а тому за її позовом 15 січня 2018 року було ухвалено рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 на її користь аліментів. З цього часу відповідачка припинила з нею стосунки, перестала виконувати умови, що були підставою для укладення договору дарування.

Ураховуючи викладене, посилаючись на вимоги статей 203, 215, 229 ЦК України, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним договір дарування частини домоволодіння АДРЕСА_1 , укладений між нею та ОСОБА_2 15 липня 2011 року, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Якубою О. А., реєстровий № 3115, без застосування наслідків недійсності правочину.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні оспорюваного договору дарування помилки, а саме, неправильного сприйняття позивачем ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, зокрема, що на момент укладення спірного правочину вона потребувала сторонньої допомоги. Та обставина, що ОСОБА_1 після укладення спірного договору продовжує проживати у будинку, не свідчить про недійсність оспорюваного договору, оскільки відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна у даному випадку не пов`язано з відсутністю волі дарувальника чи помилки щодо природи спірного правочину.

Оскільки судом першої інстанції відмовлено у задоволенні позовних вимог за їх недоведеністю та безпідставністю, питання щодо застосування пропуску строку звернення до суду із даним позовом, про який заявлено відповідачем, судом не вирішувалося.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 27 листопада 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції і вказав, що суд першої інстанції правильно визначився із правовідносинами, що склалися між сторонами, та законом, що їх регулює. Суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що позивачем не доведено факт того, що вона не усвідомлювала природи укладеного правочину та його наслідків, помилялася щодо предмету укладеного договору та його умов і це вплинуло на її волевиявлення, а також не надано доказів того, що на час укладання договору дарування сторони мали будь-які домовленості про взаємну вигоду, покладання на обдарованого обов`язку утримувати дарувальника.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2019 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 201/2166/18 Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03 жовтня 2019 року справу передано судді-доповідачеві Осіяну О. М.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неправильно застосували положення статті 229 ЦК України, не врахували того, що на момент укладення спірних правочинів позивач була у похилому віці, за станом здоров`я потребувала стороннього догляду та погодилась на передачу нерухомого майна у власність донці за умови її довічного утримання, тобто, помилилась у правовій природі укладеного нею правочину.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У поданому відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_2 посилається на те, що під час укладення оспорюваного договору дарування позивач розуміла значення своїх дій, оскільки була ознайомлена із змістом договору, суть договору дарування роз`яснювалась їй нотаріусом. При укладенні договору дарування 15 липня 2011 року позивачу було відомо, що цей договір не є договором довічного утримання, що підтверджується текстом самого договору дарування. Позивач протягом 7 років від дня укладення договору дарування не зверталася до суду із позовом про визнання його недійсним. Окрім того, позивачем пропущено встановлений статтею 728 ЦК строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій є мотивованими, законними й ґрунтуються на належних та допустимих доказах, судами попередніх інстанцій вірно застосовано норми матеріального та процесуального права щодо спірних правовідносин.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що15 липня 2011 року ОСОБА_1 подарувала своїй доньці ОСОБА_2 належні їй на праві власності 17/36 частин домоволодіння АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А., реєстровий № 3115 (а. с. 9).

За змістом оспорюваного договору, сторони укладали його, будучи повністю дієздатними, діяли добровільно, перебуваючи при здоровому розумі і ясній пам`яті, однаково розуміли значення своїх дій, умов та правових наслідків правочину, попередньо ознайомлені з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину), володіючи українською мовою в достатньому обсязі для повного розуміння тексту договору. Позивачу нотаріусом роз`яснено зміст правочину і його правові наслідки. Сторони своїми підписами підтвердили, що договір не носить характеру фіктивного або удаваного, вони обізнані про вимоги законодавства.

Після укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 технічний паспорт на будинок та ключі.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 з 20 червня 2008 року зареєстрована за адресою спірного домоволодіння (а. с. 20), але фактично мешкає у квартирі АДРЕСА_2 зі своїм чоловіком. Як зазначала відповідач, з будинку виїхала через чисельні конфлікти із співмешканцем позивача ОСОБА_3 , що й стало причиною дарування частини будинку.

До липня 2017 року ОСОБА_2 допомагала матері матеріально, давала кошти на сплату комунальних платежів. Але коли позивачу знадобилася коштовна операція, яку донька не змогла оплатити, ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на непрацездатну матір, посилаючись на те, що вона подарувала доньці домоволодіння, а та відмовляється надавати їй допомогу. Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 15 січня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково (а. с. 10-11).

Звертаючись до суду у лютому 2018 року з позовом про визнання договору дарування недійсним, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона помилялася щодо природи укладеного договору, вважаючи його не договором дарування, а договором довічного утримання та маючи намір переоформити частину будинку на доньку за умови, що остання буде її доглядати, надавати допомогу у купівлі ліків, харчування, сплачувати комунальні платежі.

Також судами встановлено, що 27 квітня 2011 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , тобто, за три місяці до укладення оспорюваного договору дарування, укладено договір купівлі-продажу 59/300 частин домоволодіння АДРЕСА_1 . Договір посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Якубою О. А., реєстровий № 1687 (а. с. 41).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_5 підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з вимогами частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Згідно зі статями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми статей 203 та 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постановах: від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс 16; від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, із чим погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про недоведеність позивачем обставин, які б свідчили про те, що оспорюваний нею правочин було укладено внаслідок помилки, що має істотне значення, та визначено підставою для визнання недійсним укладеного правочину.

Але із такими висновками судів погодитись не можна, оскільки фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, судами у повному обсязі належним чином не досліджено.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБА_1 , звертаючись із позовом до суду зазначала про потребу матеріального утримання через непрацездатність, стан здоров`я, похилий вік і невелику пенсію. На момент укладання договору дарування позивачу виповнилося 63 роки, вона є особою із інвалідністю ІІ групи загального захворювання з 2001 року, тобто, за 10 років до укладання оспорюваного договору.

Крім того, як на момент укладення оспорюваного правочину, так і на час звернення до суду із позовом ОСОБА_1 продовжувала проживати у цьому будинку, своє місце реєстрації не змінювала, спірний будинок є її єдиним місцем проживання.

Судами не встановлено, чи відбулась фактична передача частини будинку відповідачу, а також не досліджені обставини щодо фактичного утримання об'єкту дарування, витрат на його обслуговування.

Суди не обґрунтували своїх висновків про те, яким чином наявність у власності відповідача 59/300 частин спірного домоволодіння на підставі іншого правочину від 27 квітня 2011 року, впливає на умови спірного договору дарування та свідчить про його правомірність.

За таких обставин, висновки судів про те, що позивач не мала тяжких захворювань, які б свідчили про неусвідомлення нею своїх дій, що вона мала намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину, що оспорюваний нею правочин не було укладено внаслідок помилки, є передчасними.

Вирішуючи спір, суди на вимоги закону достатньої уваги не звернули, не в повній мірі встановили фактичні обставини справи та не надали належної правової оцінки доводам позивача і доказам, наданим на підтвердження позовних вимог.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною третьою статті 411 ЦПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

З урахуванням вищенаведеного, судові не можуть бути визнані законними і обґрунтованими, оскільки суди не в повній мірі встановили фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, та не перевірили доводи сторін і надані на їх підтвердження докази.

Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо.

Враховуючи те, що допущені процесуальні недоліки можуть бути усунуті на стадії апеляційного перегляду, Верховний Суд, керуючись завданням цивільного судочинства та одним із основних принципів цивільного судочинства - розумністю строків розгляду справи судом, дійшов висновку, що скасуванню відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підлягає оскаржуване судове рішення апеляційного суду з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо.

Керуючись статтями 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович