Історія справи

Постанова КЦС ВП від 17.05.2023 року у справі №459/2566/21
Постанова КЦС ВП від 17.05.2023 року у справі №459/2566/21
Постанова КЦС ВП від 17.05.2023 року у справі №459/2566/21

Постанова

Іменем України

17 травня 2023 року

м. Київ

справа № 459/2566/21

провадження № 61-7127св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Сердюка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - суддя Сокальського районного суду Львівської області Струс Тетяна Василівна, Держава Україна в особі Державної казначейської служби України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 13 грудня 2021 року у складі судді Дем`яновської Ю. Д. та постанову Львівського апеляційного суду від 05 липня 2022 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Левика Я. А., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до судді Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В., Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування майнової та моральної шкоди.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що додатковим рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 03 липня 2017 року, ухваленим суддею Струс Т. В. у справі № 454/80/15-ц за його позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, стягнуто з нього в дохід держави 243,60 грн судового збору.

Постановою Верховного Суду від 03 квітня 2019 року додаткове рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 липня 2017 року та ухвала Апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2017 року, якою вказане залишено без змін, скасовано.

Позивач вважає, що незаконним рішенням судді Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В. порушено його ділову репутацію, так як усі родичі та знайомі глузують з нього, стверджуючи, що він не знає положень закону та здійснює свою діяльність без дотримання норм чинного законодавства.

Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просив суд стягнути на його користь з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України 1 000 000 грн у відшкодування моральної шкоди та 12,00 грн у відшкодування майнової шкоди (витрати, пов`язані із направленням касаційної скарги на додаткове рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 липня 2017 року).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 13 грудня

2021 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позов у пред`явлено до неналежних відповідачів, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні такого.

Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не судді, які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Звертаючись до суду з позовом, позивач в якості відповідача не зазначив належного відповідача Державу Україна, яка бере участь через відповідний орган, а саме Міністерство юстиції України відповідно до частини четвертої статті 58 ЦПК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Рішення місцевого суду оскаржено в апеляційному порядку ОСОБА_1 .

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 липня 2022 року рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 13 грудня 2021 року скасовано в частині позовних вимог ОСОБА_1 до судді Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а провадження у справі у цій частині закрито.

В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при вирішенні справи місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

З повноважень та завдань Державної казначейської служби України не вбачається, що цей орган несе відповідальність за шкоду, завдану суддями в результаті протиправної бездіяльності. Самостійним відповідачем Державна казначейська служба України за такого роду позовами бути не може.

Разом із тим, суд першої інстанції не врахував, що позовна заява ОСОБА_1 в частині вимог до судді Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В. про відшкодування шкоди, завданої внаслідок постановлення судового рішення, не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2022 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 13 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 липня 2022 року, а справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення у справі ухвалено без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/80/15-ц (пункт 1 частина друга статті 389 ЦПК України).

Також заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (статей 8 22 40 56 60 129-1 151-1 Конституції України, статей 10 26 28 81 82 255 256 ЦПК України).

Крім того, заявник просить Верховний Суд внести до Конституційного Суду України конституційне подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України та конституційне подання щодо конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади», № 6 від 12 червня 2009 року «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів».

Провадження у суді касаційної інстанції

04 серпня 2022 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою, витребувано справу № 459/2566/21 із Сокальського районного суду Львівської області та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У зв`язку з перебуванням судді Черняк Ю. В. у відпустці, пов`язаною з вагітністю та пологами, у касаційному провадженні № 61-7172св22 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

18 січня 2023 року справу розподілено судді-доповідачу Сердюку В. В.

У лютому 2023 року матеріали цивільної справи № 459/2566/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду колегією суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Інші учасники справи на скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Заочним рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 січня 2017 року у справі № 454/80/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 03 березня 2017 року справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 січня 2017 року у справі № 454/80/15-ц повернуто Сокальському районному суду Львівської області для вирішення питання про ухвалення додаткового рішення.

03 липня 2017 року Сокальським районним судом Львівської області у справі № 454/80/15-ц ухвалено додаткове рішення, якими стягнуто з ОСОБА_1 243,60 грн судового збору в дохід держави.

ОСОБА_1 оскаржив додаткове рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 липня 2017 року в апеляційному порядку.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2017 року додаткове рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 липня 2017 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 03 квітня 2019 року скасовано додаткове рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 липня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2017 року.

Зі змісту позовних вимог ОСОБА_1 у справі, яка є предметом перегляду, вбачається, що останній звернувся до суду з позовом до судді Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В., Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про стягнення на його користь майнової та моральної шкоди, спричиненої незаконними діями судді Струс Т. В., що полягають у постановленні суддею незаконного судового рішення, яке в подальшому було скасовано судом касаційної інстанції, що призвело до приниження його честі, гідності та ділової репутації.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Розглядаючи спір по суті, місцевий суд дійшов висновку, що позов у цій справі пред`явлено до неналежних відповідачів, що є самостійною підставою для відмови в його задоволенні.

Суд першої інстанції вказав на те, що належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не судді, які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя, а звертаючись до суду з даним позовом, позивач в якості відповідача не зазначив належного відповідача Державу Україна, яка бере участь у справі через відповідний орган - Міністерство юстиції України.

Скасовуючи рішення місцевого суду та закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок постановлення незаконного судового рішення,до судді Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В., суд апеляційної інстанції вказав про те, що суд першої інстанції не врахував, що позовна заява ОСОБА_1 в цій частині не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

Водночас апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду про те, що з повноважень та завдань Державної казначейської служби України не вбачається, що цей орган несе відповідальність за шкоду, завдану суддями в результаті протиправної бездіяльності. Самостійним відповідачем Державна казначейська служба України за такого роду позовами бути не може.

За шкоду, завдану судом, відповідає держава на підставах та в порядку, встановлених законом (частина одинадцята статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що «згідно із статтями 15 16 ЦК України кожна особа має право на захист в суді свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, зокрема, шляхом відшкодування моральної шкоди. Проте у справі, яка переглядається, між позивачем та судом (суддею) зазначені правовідносини не виникли, тому такі справи не можуть бути підсудні судам загальної юрисдикції. Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві. Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення. Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Аналогічну позицію висловлено у пункті 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини. У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад, надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави. За таких обставин слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя».

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 454/3208/16-ц (провадження № 14-500цс19) зазначено, що «на законодавчому рівні встановлено імунітет суду, і він не може бути відповідачем у цивільній справі. Наявність імунітету, за своєю суттю, є засобом, який гарантує належне функціонування системи правосуддя і дозволяє судам виконувати свою судову функцію незалежно та неупереджено. Європейський суд з прав людини зауважив, що питання імунітету суддів вже зустрічалося при розгляді однієї зі справ, і в ній Суд дійшов висновку, що такий імунітет мав законну мету, оскільки був засобом забезпечення належного здійснення правосуддя. Суд також постановив, що з огляду на обставини тієї справи таке обмеження було пропорційним (Плахтєєв та Плахтєєва проти України (Plakhteyev and Plakhteyeva v. Ukraine), № 20347/03, § 36, від 12 березня 2009 року).

Висновок про недопустимість суду бути відповідачем у цивільній справі дозволяє зробити і тлумачення статей 1174 і 1176 ЦК України. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду, покладається на державу, а не на суд.

Схожий висновок зроблено і Верховним Судом України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 вказано, що «законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю. Належним відповідачем у спорах про відшкодування шкоди, заподіяної судом, може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній до 30 вересня 2016 року; аналогічні приписи закріплені у частинах першій і третій статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції, чинній з 30 вересня 2016 року)».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року в справі № 711/2652/17 (провадження № 14-638цс18) вказано, що «частиною п`ятою статті 1176 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. На спірні правовідносини в частині позовних вимог до судді Придніпровського районного суду м. Черкас ОСОБА_4 не поширюється юрисдикція судів з розгляду заявлених позивачем вимог, оскільки ні суддя як посадова особа, що здійснює правосуддя, ні суд як орган, що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою стороною, котра бере участь у цивільній справі, за винятком випадків, коли суддя виступає як представник цієї установи, а не орган, що здійснює правосуддя. […] Ураховуючи наведене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК України (у редакції, чинній на момент постановлення ухвали), оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства».

Отже, суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем у цивільній справі, за винятком випадків, коли суд (суддя) виступає не як орган (особа), що здійснює правосуддя, а як будь-яка інша установа (особа).

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності. Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, а також встановленням у законі особливостей відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю суду.

Суди встановили, що позивач звернувся до суду з позовними вимогами до судді Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В. про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної у результаті ухваленого суддею додаткового рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 липня 2017 року, яким стягнуто з ОСОБА_1 в дохід держави 243,60 грн судового збору, і яке у подальшому було скасовано судом вищої інстанції.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до судді Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В. про відшкодування майнової та моральної шкоди, оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Висновки апеляційного суду у цій частині узгоджуються із правовими висновками, викладеними Верховним Судом України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16, Верховним Судом у постановах від 10 січня 2018 року у справі № 61-1091св17 (провадження № 61-1091св17), від 26 квітня 2022 року у справі № 454/2468/21 (провадження № 61-20598св21), від 06 червня 2022 року у справі № 454/3130/21 (провадження № 61-898св22) та Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 08 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц (провадження № 14-90цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18) і підстав для відступлення від такої позиції не вбачається.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 489/5045/18 (провадження № 14-191цс19) вказано, що «згідно з частинами першою та третьою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом. Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач має намір притягнути суд-відповідача, Консультативна рада європейських суддів зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів). Крім того, якщо держава повинна була виплатити компенсацію стороні через помилку у відправленні правосуддя, саме у держави, а не у сторони справи має бути право притягнути суддю до цивільної відповідальності шляхом подання судового позову (пункт 37 Висновку № 18 (2015) Консультативної ради європейських суддів). Велика Палата Верховного Суду вважає, що означений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя (пункт 36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц)».

Надаючи оцінку висновкам місцевого суду та погоджуючись із ними, суд апеляційної інстанції вказав, що позивач в якості відповідача не зазначив належного відповідача Державу Україна, яка бере участь у справі через відповідний орган згідно із частиною четвертою статті 58 ЦПК України, а саме Міністерство юстиції України.

Щодо вказаних висновків колегія суддів зазначає таке.

Суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанова Великої Палати Верховного Суду у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18).

ЦПК України саме на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі.

Звертаючись до суду з позовом, заявник повинен чітко зазначити спосіб захисту, якого він вимагає, та яке право він вважає порушеним, невизнаним чи оспорюваним, чітко вказати ким порушені його права та в чому полягає порушення (постанова Верховного Суду від 21 липня 2022 року у справі № 2-1100/2010, провадження № 61-2312св22).

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з цим позовом, одним із відповідачів визначив Державу Україна в особі Державної казначейської служби України, яка має нести, на думку позивача, відповідальність за порушення суддею Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В. положень статей 8 40 55 56 Конституції України.

Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж не залучення до участі у таких категоріях спорів Державної казначейської служби України або її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (постанова Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц, провадження № 14-515цс19).

Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин (частина перша статті 167 ЦК України).

Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (стаття 170 ЦК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника (частина четверта статті 58 ЦПК України).

Отже, у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (див. також постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11, провадження 12-161гс18 (пункт 6.22); від 27 лютого 2019 року у справі № 761/3884/18, провадження № 14-36цс19 (пункт 35); від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц, провадження № 14-316цс19 (пункт 33); від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц, провадження № 14-447цс19 (пункти 25-28).

Одним з основних завдань Казначейства України є реалізація державної політики у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів (пункт 3 Положення про Державну казначейську службу України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, далі - Положення № 215).

Відповідно до покладених завдань Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4 Положення № 215).

Механізм виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників, ухвалених судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право ухвалювати такі рішення, визначено Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 (далі - Порядок № 845).

Згідно із пунктом 35 Порядку № 845 казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов`язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин.

Отже, із повноважень та завдань Державної казначейської служби України не вбачається, що цей орган несе відповідальність за шкоду, завдану суддями в результаті протиправної бездіяльності.

Відповідно до підпункту 4 пункту 3 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02 липня 2014 року № 228 (далі - Положення № 228), одним з основних завдань Мін`юсту є забезпечення самопредставництва Мін`юсту як органу державної влади, який у випадках, передбачених законом, бере участь у справах та діє у судах України від імені та в інтересах держави, зокрема через територіальні органи Мін`юсту; здійснення захисту інтересів України у Європейському суді з прав людини, під час урегулювання спорів і розгляду в закордонних юрисдикційних органах справ за участю іноземних суб`єктів та України.

Пунктом 54-1 Положення № 228 передбачено, що Міністерство юстиції України бере участь у справах, діє в судах України від імені та в інтересах держави у випадках, передбачених законом, зокрема через територіальні органи Мін`юсту.

Таким чином висновки місцевого суду, з якими погодився суд апеляційної інстанції, про те, що Держава Україна в особі Державної казначейської служби України є неналежним відповідачем у цій справі є правильними.

Суд при розгляді справи має виходити зі складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.

У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно специфіки спірних правовідносин), суд повинен відмовляти у задоволенні позову.

За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача та ухвалює рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

ЦПК України саме на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі.

Звертаючись до суду з позовом, заявник повинен чітко зазначити спосіб захисту, якого він вимагає, та яке право він вважає порушеним, невизнаним чи оспорюваним, чітко вказати ким порушені його права та в чому полягає порушення.

Враховуючи, що позивачем не надано доказів, які б вказували на те, що Державною казначейською службою України порушено, не визнано чи оспорено права позивача, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Вирішення спору за відсутності належного відповідача є порушенням норм процесуального права, яке є обов`язковою підставою для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Таким чином, місцевим та апеляційним судами при вирішенні справи правильно застосовано норми матеріального права на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами, виходячи із змісту заявлених позовних вимог.

Доводи заявника про те, що рішення у справі ухвалено без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/80/15-ц, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними, схожими) є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (постанови Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 910/5394/15-г, від 19 червня 2018 року у справі № 922/2383/16, від 12 грудня 2018 року у справі № 2-3007/11, від 16 січня 2019 року у справі № 757/31606/15-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 910/719/19, від 26 травня 2021 року у справі № 910/8358/19).

Подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16, від 25 квітня 2018 року у справі № 910/24257/16).

У справі № 454/80/15-ц (провадження № 61-18181св19) розглядався позов фізичної особи до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 000 000 грн, завданої внаслідок порушення строків розгляду Вищим адміністративним судом України його касаційної скарги на ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 11 жовтня 2010 року (справа № К-34274/10).

За результатами розгляду касаційних скарг у справі № 454/80/15-ц Верховним Судом 03 квітня 2019 року прийнято постанови, якими скасовано ухвалу апеляційного суду Львівської області від 08 вересня 2017 року про повернення апеляційної скарги, у зв`язку з не усуненням недоліків апеляційної скарги щодо сплати судового збору, а справу передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження. Також скасовано додаткове рішення Сокальського районного суду Львівської області від 03 липня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2017 року, якими стягнуто з позивача в дохід держави судовий збір.

У цій справі Верховний Суд дійшов висновку про те, що суди попередніх інстанцій зробили необґрунтовані висновки про необхідність сплати позивачем судового збору за подання позовної заяви про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок неправомірних дій (бездіяльності) суду.

Отже, у цій справі Верховний Суд не здійснював перегляд справи по суті, а лише розглядав процесуальне питання щодо сплати судового збору особою, яка звільнена від його сплати, натомість у справі, яка є предметом перегляду, Верховний Суд переглядає справу по суті заявлених позовних вимог.

За таких обставин колегія суддів не бере до уваги посилання заявника про те, що рішення у справі ухвалено без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 454/80/15-ц.

Крім того, саме по собі посилання на неоднакове застосування норм права у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц; провадження № 14-43цс22).

Щодо оскарження судових рішень з підстав, визначених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України

Якщо підставою для відкриття касаційного провадження скаржник вважає наявність випадку, передбаченого пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, він повинен зазначити норму права, єдину практику застосування якої необхідно сформувати, правовідносини, до яких ця норма повинна застосовуватись, який висновок зробили суди попередніх інстанцій з цього питання та обґрунтувати, в чому полягає його неправильність.

Подана касаційна скарга обмежується фактично незгодою позивача з рішеннями судів попередніх інстанцій та містить формальне посилання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, без мотивованих аргументів неправильного застосування відповідної норми права судами першої та апеляційної інстанцій.

Формування Верховним Судом висновку має стосуватися спірних конкретних правовідносин, ураховуючи положення чинного законодавства та встановлені судами під час розгляду справи обставини.

Скаржником не доведено обґрунтованої необхідності для формування висновку Верховного Суду щодо застосування наведених ним норм матеріального права у спірних правовідносинах.

Твердження позивача щодо доведеності факту порушення його прав та/або охоронюваних законом інтересів були оцінені судами попередніх інстанцій, а наведені у касаційній скарзі доводи фактично стосуються необхідності переоцінки доказів.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

У справі, яка є предметом перегляду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про закриття провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до судді Сокальського районного суду Львівської області Струс Т. В. про відшкодування майнової та моральної шкоди, оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Висновки апеляційного суду у цій частині узгоджуються із правовими висновками, викладеними Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 08 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц (провадження № 14-90цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (провадження № 14-399цс18), Верховним Судом України у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-3139цс16 та Верховним Судом у постановах від 10 січня 2018 року у справі № 61-1091св17 (провадження № 61-1091св17), від 26 квітня 2022 року у справі № 454/2468/21 (провадження № 61-20598св21), від 06 червня 2022 року у справі № 454/3130/21 (провадження № 61-898св22).

Отже, доводи заявника про відсутність висновку щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (статей 255 256 ЦПК України) є безпідставними і підстав для відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах колегія суддів не вбачає.

Положення статей 81 82 ЦПК України регламентують питання щодо обов`язку доказування, подання доказів та підстав звільнення від доказування. Питання щодо доказування неодноразово досліджувалось Верховним Судом, зокрема у постановах від 26 листопада 2019 у справі № 922/643/19, від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17, від 11 грудня 2019 року у справі № 320/4938/17, від 10 жовтня 2019 року у справі № 910/2164/18, від 08 липня 2019 року у справі № 908/156/18, від 19 грудня 2019 року у справі № 916/1041/17, від 04 березня 2021 року у справі № 908/1879/17 тощо.

За таких обставин доводи заявника про відсутність висновку щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (статей 81 82 ЦПК України) є безпідставними, а підстав для відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах колегія суддів не вбачає.

Щодо відсутності висновку Верховного Суду про застосування норми права у подібних правовідносинах (статей 8 22 40 56 60 129-1 151-1 Конституції України) та внесення конституційного подання

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , вказуючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах (статей 8 22 40 56 60 129-1 151-1 Конституції України) та зазначаючи, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, тому він як громадянин України має право звернутися до суду на підставі статті 8 Конституції України без будь-яких обмежень, встановлених Законами України, посилаючись на необхідність тлумачення норм Конституції України щодо наявності у нього права на відшкодування за рахунок держави моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадових осіб органів державної влади (суддею Сокальського районного суду Львівської області), просив Верховний Суд внести до Конституційного Суду України подання щодо тлумачення статті 56 Конституції України та подання щодо конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади», № 6 від 12 червня 2009 року «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів».

Відповідно до частини шостої статті 10 ЦПК України, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

За наслідками розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 колегія суддів доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог. Також не встановлено і наявність підстав для вирішення питання про звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України.

Колегія суддів не вбачає і підстав для внесення Верховним Судом конституційного подання щодо конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади», № 6 від 12 червня 2009 року «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів», оскільки Законом України «Про Конституційний Суд України» визначено, що конституційне подання може бути подано відносно: визнання акта (його окремих положень) неконституційним; офіційного тлумачення Конституції України.

Актами, які можуть бути предметом розгляду щодо відповідності Конституції України, є: закони та інші правові акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти Кабінету Міністрів Україниправові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Постанови Пленуму Верховного Суду України до вказаного переліку не віднесені, а тому не є тими актами, щодо яких можливо звернутися з конституційним поданням.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до незгоди із судовими рішеннями у справі та переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частин першої, другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 367 ЦПК України перевірив законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у місцевому суді, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення питання про вжиття заходів забезпечення позову.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги, на думку колегії суддів, слід відмовити, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402 406 409 410 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про вирішення питання щодо звернення до Конституційного Суду України з поданням щодо тлумачення статті 56 Конституції України та щодо конституційності постанов Пленуму Верховного Суду України № 8 від 13 червня 2007 року «Про незалежність судової влади», № 6 від 12 червня 2009 року «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів».

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 13 грудня 2021 року у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині та постанову Львівського апеляційного суду від 05 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська СуддіВ. М. Ігнатенко С. О. Карпенко Є. В. Петров В. В. Сердюк