Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.06.2020 року у справі №№263/7338/17

Постанова

Іменем України

08 липня 2020 року

м. Київ

справа № 263/7338/17

провадження № 61-41770св18

Верховний суд у складі колегії суддів Третьої Судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - виконавчий комітет Маріупольської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6,

треті особи: комунальне комерційне підприємство Маріупольської міської ради "Керуюча компанія "Західна", Відділ у справах дітей Центральної районної адміністрації Маріупольської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу виконавчого комітету Маріупольської міської ради на постанову Апеляційного суду Донецької області від 05 липня 2018 року у складі колегії суддів: Баркова В. М., Лопатіної М. Ю., Мальцевої Є. Є.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року виконавчий комітет Маріупольської міської ради звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх: ОСОБА_3,

ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі службового ордеру № НОМЕР_1 від 01 вересня 2003 року, виданого виконавчим комітетом Маріупольської міської ради ОСОБА_1 на сім'ю із трьох осіб, яка складалася із дружини ОСОБА_2 та сина ОСОБА_5, надана квартира АДРЕСА_1 як службове житло.

Ордер видано ЖКП "Житло "Центр" на підставі рішення Виконкому Маріупольської міської ради № 333 від 20 серпня 2003 року "Про затвердження списків із надання житлової площі у будинках повторного заселення".

Станом на 12 січня 2017 року у спірній квартирі зареєстровано 6 осіб: ОСОБА_1 - квартиронаймач, ОСОБА_2 - дружина,

ОСОБА_5 - син, ОСОБА_3 - донька, ОСОБА_4 - донька, ОСОБА_6 - брат дружини.

Відповідно до акта обстеження житлового приміщення від 27 лютого

2017 року, у спірній квартирі ніхто не проживає приблизно з січня 2016 року. У квартирі відключено газ, воду та електроенергію. Крім того, станом на лютий 2017 року існує заборгованість за послуги з оплати комунальних послуг: за послуги з обслуговування будинку та прибудинкової території -

6 253,88 грн; КП "Комунальник" - 1 526,94 грн; КП "МПУ ВКХ" - 90,98 грн;

ККП "Маріупольтепломережа" - 12 029,39 грн.

У зв'язку з тим, що відповідачі не проживають у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, не працюють на підприємстві "Житло "Центр", яке надавало службове житло, не сплачують комунальні послуги та не забезпечують належне утримання квартири, виконавчий комітет Маріупольської міської ради просив визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням - службовою квартирою

АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 жовтня 2018 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_1, ОСОБА_2, неповнолітніх ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житлом - квартирою

АДРЕСА_1.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, на підставі положення статей 71, 72, 124 ЖК України, виходив із того, що оскільки відповідачі не проживають у спірній квартирі понад шість місяців без поважних причин, не працюють на підприємстві "Житло "Центр", яке надавало службове житло, не сплачують комунальні послуги та не забезпечують належне утримання квартири, яке б відповідало санітарним нормам, а тому є такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області

від 28 лютого 2018 року відмовлено у задоволені заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку.

Постановою Апеляційного суду Донецької області від 05 липня 2018 року заочне рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позову Виконавчого комітету Маріупольської міської ради відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачем пропущено трирічний строк звернення до суду із позовом та не надано доказів поважності причин пропуску такого строку, а тому відповідно до положень статті 267 ЦК України позовні вимоги задоволенню не підлягають.

При цьому суд вважав, що той факт, що ОСОБА_1 (відповідач по справі) не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2018 року виконавчий комітет Маріупольської міської ради звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить суд скасувати постанову Апеляційного суду Донецької області від 05 липня 2018 року та залишити в силі заочне рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя Донецької області від 10 жовтня 2018 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції.

У вересні 2018 року справу № 263/7338/17 передано до Верховного Суду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року вказану справу призначено судді-доповідачеві Сімоненко В. М.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції помилково не застосував до спірних правовідносин положення статті 71 ЖК України, якими передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення лише протягом шести місяців.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у зв'язку з пропуском строку позовної давності, апеляційний суд не врахував правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня

2018 року у справі № 653/1096/16, відповідно до якого негаторний позов може бути пред'явлений упродовж усього часу відповідного порушення права, зокрема позов власника про виселення з службового житлового приміщення.

Апеляційний суд не звернув належної правової уваги на той факт, що ОСОБА_1 припинив трудові правовідносини із ЖКП "Житло "Центр", не проживає із сім'єю у спірній квартирі понад шість місяців, має борги зі сплати комунальних послуг, недбало ставиться до службової квартири, що є підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування майном.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції, 01 вересня 2003 року ОСОБА_1 та його сім'ї: дружині ОСОБА_2 та сину ОСОБА_5, надано квартиру АДРЕСА_1 як службове житло, на підставі ордеру № НОМЕР_1, виданого виконавчим комітетом Маріупольської міської ради.

Ордер видано ЖКП "Житло "Центр", на підставі рішення виконкому Маріупольської міської ради від 20 серпня 2003 року № 333 "Про затвердження списків із надання житлової площі у будинках повторного заселення".

Із копії особового рахунку від 12 січня 2017 року № 1810 та довідки відділу реєстрації місця проживання фізичних осіб Департаменту адміністративних послуг від 05 жовтня 2017 року № 29.3/135131 встановлено, що у спірній квартирі зареєстровано 6 осіб: ОСОБА_1 - квартиронаймач, ОСОБА_2 - дружина, ОСОБА_5 - син, ОСОБА_3 - донька, ОСОБА_4 - донька, ОСОБА_6 - брат дружини.

Відповідно до листа ЖКП "Житло "Центр" від 23 лютого 2017 року № 395, ОСОБА_1 працював на підприємстві з 23 жовтня 2012 року

до 16 листопада 2012 року, ОСОБА_2 на підприємстві не працювала.

Підприємство із позовом про виселення сім'ї ОСОБА_1 не зверталося.

Актом обстеження житлового приміщення від 27 лютого 2017 року встановлено, що у спірній квартирі ніхто не проживає приблизно з січня

2016 року. У квартирі відключено газ, воду та електроенергію. Крім того, станом на лютий 2017 року у відповідачів існує заборгованість за послуги з оплати комунальних послуг: за послуги з обслуговування будинку та прибудинкової території - 6 253,88 грн; КП "Комунальник" - 1 526,94 грн;

КП "МПУ ВКХ" - 90,98 грн; ККП "Маріупольтепломережа" - 12 029,39 грн.

Згідно із довідкою Департаменту міського майна Маріупольської міської ради від 28 вересня 2017 року № 36-56511-36.1, квартира

АДРЕСА_1 виділена ЖКП "Житло "Центр" та включена до числа службової житлової площі підприємства відповідно до п. 3 рішення виконавчого комітету Маріупольської міської ради від 20 серпня 2003 року № 332 "Про розподіл квартир первинного та повторного заселення". Рішення про переведення із службової в ордерну вищевказаної квартири не приймалося.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд зробив висновок, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак оскаржуване судове рішення в повній мірі не відповідає зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо строку позовної давності

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і оста точність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня

1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня

2013 року).

Згідно зі статтею 256 Цивільного Кодексу України (далі- ЦК України) позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України), оскільки, в такому разі йдеться про "триваюче правопорушення".

Отже, власник може пред'явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав.

Негаторний позов - позов власника до третіх осіб про усунення перешкод, пов'язаних із здійсненням прав щодо користування та розпорядження майном.

Обов'язковою умовою негаторного позову є існування порушення прав власника на час пред'явлення такого позову.

Оскільки, на думку позивача, відповідач порушує його права як власника квартири АДРЕСА_1, не проживаючи в ній без поважних причин тривалий час, поданий позов є негаторним, а тому позовна давність до нього не застосовується.

Згідно з правовим висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 06 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення.

З огляду на зазначене, суд апеляційної інстанції помилково відмовив у задоволенні позовних вимог у цій справі у зв'язку з пропуском позивачем трирічного строку позовної давності.

Щодо суті позовних вимог

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду.

Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості.

І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Відмова в задоволенні позову у зв'язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.

До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 рокуу справі № 372/1036/15-ц (провадження № 14-252цс18).

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно частини 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За частиною 1 статті 318 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положенням частини 1 статті 321 ЦК України, право власності є непорушним.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом зазначених норм права власник, за наявності для того законних підстав, має право вимагати усунення порушень свого права на житлове приміщення будь яким шляхом, зокрема як шляхом виселення осіб, що проживають у цьому приміщення так і шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування цим приміщенням, якщо такі особи не проживають, а також шляхом зняття їх з реєстрації у цьому приміщенні.

Відповідно до частини 4 статті 9 Житлового Кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.

Відповідно до статті 72 ЖК УРСР, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК УРСР).

Верховний Суд виходить із того, що вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про неможливість одночасно застосування двох норм житлового законодавства, що регулюють різні житлові правовідносини, а саме: статті 124 ЖК УРСР, яка передбачає підстави для виселення зі службових житлових приміщень без надання іншого жилого приміщення та статей 71, 72 ЖК УРСР, які передбачають порядок визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Разом із тим, суд першої інстанції послався на статтю 124 ЖК УРСР у контексті того, що відповідач не перебуває у трудових правовідносинах із підприємством, при цьому вмотивовано застосувавши до спірних правовідносин статтю 71 ЖК УРСР.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду зазначає, що втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення у справі "Савіни проти України" від 18 грудня 2008 року).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" від 13 травня 2008 року пункт 50, "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 грудня 2010 року).

Необхідно зазначити, що статтею 71 ЖК УРСР, визначено умови відповідно до яких особу, може бути визнано такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Аналіз статті 71 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутністю поважних причин для такого не проживання.

Відтак, на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні, а на відповідача довести, що така відсутність обумовлена поважними причинами.

ОСОБА_1 в своїй апеляційній скарзі наголошував, що він та його сім'я проживали в цьому жилому приміщенні, проте в зимовий період дане житло не використовувалось, з поважних причин, оскільки незадовільний стан житла (поганий стан вікон та відсутність опалення) позбавляло їх можливість проживати у квартирі.

Крім того, до матеріалів апеляційної скарги додано акт обстеження квартири АДРЕСА_1, який був складений співробітниками ОСББ "Сонячний", якій підтверджує факт часткового проживання в даній квартирі, який, з огляду на ухвалення судом першої інстанції заочного рішення, залишився поза увагою апеляційного суду.

Судом першої інстанції було також встановлено, що у квартирі ніхто не проживає з січня 2016 року, там відключено газ, воду та електроенергію, є заборгованість за комунальні послуги станом на лютий 2017 року.

Суд апеляційної інстанції не з'ясував поважність причини відсутності у квартирі наймачів, не дослідив докази щодо причин відсутності та не надав оцінки поважності причин не проживання в квартирі, не з'ясував, чи пов'язана відсутність відповідачів за місцем їх реєстрації із конкретними життєвими обставинами, або з відмовою відповідачів від свого права на проживання у спірній квартирі.

Таким чином, судом не досліджено поважність причин відсутності наймачів у квартирі понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів, не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відтак, суду апеляційної інстанції слід встановити факт відсутності відповідачів у спірному приміщенні та причини такої відсутності, надати аналіз наявним у справі доказам на які посилаються сторони щодо таких фактів, а тому судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатом розгляду касаційної скарги

У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

Згідно з пунктами 1, 3 частини 3 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд

є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме не дослідження судами наявних у справі доказів, та суд необґрунтовано відхилив клопотання про дослідження доказів щодо встановлення обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи судами не встановлені, судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими та в силу положень статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу виконавчого комітету Маріупольської міської радизадовольнити частково.

Постанову Апеляційного суду Донецької області від 05 липня 2018 року скасувати.

Передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. М. Сімоненко

Судді А. І. Грушицький

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

С. П. Штелик