Історія справи

Постанова

Іменем України

15 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 311/2007/19

провадження № 61-12105св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротуна В. М., Русинчука М. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Василівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Акціонерне товариство «КРИСТАЛБАНК»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 січня 2020 року в складі судді Носика М. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 червня 2020 року в складі колегії суддів: Кочеткової І. В., Подліянової Г. С., Кримської О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Василівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області (далі - Василівський РВ ДВС ГТУЮ у Запорізькій області), ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Акціонерне товариство «КРИСТАЛБАНК» (далі - АТ «КРИСТАЛБАНК») та просив скасувати арешт нерухомого майна, належного ОСОБА_2 , накладений постановою державного виконавця ВДВС Василівського районного управління юстиції Лисенко A. I. від 16 квітня 2011 року у виконавчому провадженні № 26033502 за виконавчим листом №2- 4905 від 16 листопада 2010 року, виданим Василівським районним судом Запорізької області, та звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 2320910100:06:026:0107, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), розташовану за вищевказаною адресою.

На обґрунтування позову зазначав, що 08 червня 2007 року ЗАТ КБ «ПриватБанк» уклало з ОСОБА_3 кредитний договір № ZPVАGА00002520, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 222 500 грн. Кредитні зобов`язання ОСОБА_3 забезпечені іпотекою належних ОСОБА_2 житлового будинку АДРЕСА_1 та земельної ділянки за цією ж адресою площею 0,1000 га, кадастровий номер 2320910100:06:026:0107, цільове призначення: для будівництва та обслуговування житлового будинку. Загальна вартість предмета іпотеки 250 000 грн.

16 січня 2015 року він уклав з ПАТ КБ «ПриватБанк» договір уступки прав вимоги (грошової вимоги) на суму 267 342,81 грн до боржника ОСОБА_3 за вищевказаним кредитним договором, а 25 лютого 2015 року - договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки.

19 квітня 2019 року він направив боржникам письмову вимогу про погашення боргу у розмірі 267 342,84 грн та про надання оригіналів правовстановлюючих документів на житловий будинок і земельну ділянку для звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.

Проте він не може набути право власності на іпотечне майно у позасудовому порядку на підставі іпотечного застереження, оскільки вказане майно перебуває під арештом, накладеним державним виконавцем 26 квітня 2011 року у виконавчому провадженні про примусове стягнення з ОСОБА_4 на користь ПАТ «КРИСТАЛБАНК» заборгованості за кредитним договором.

З огляду на наведене, ОСОБА_1 просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 27 січня 2020 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 23 червня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що передача права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Вимога про звільнення майна з-під арешту задоволенню не підлягає, оскільки це унеможливить виконання судового рішення про стягнення з іпотекодавця грошових коштів на користь іншого кредитора - АТ «КРИСТАЛБАНК». Позивач не надав належні та допустимі докази на підтвердження реальної вартості іпотечного майна на час розгляду справи, а визначена у договорі ціна предмету іпотеки є неактуальною на 2020 рік.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 червня 2020 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги зазначав про застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-61цс15, від 07 жовтня 2015 року у справі № 6- 1935цс15, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/4772/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказував на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 760/14438/15-ц, від 23 травня 2018 року в справі № 916/5073/15.

Посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України);

Також оскаржив судові рішення з підстав, передбачених частинами першою та третьою статті 411 ЦПК України (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Іпотека на спірну нерухомість була накладена раніше ухвалення рішення про стягнення з боржника коштів і винесення постанови про арешт майна та оголошення заборони на його відчуження. Частиною четвертою статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено обов`язок державного виконавця повідомити заставодержателя про звернення стягнення за заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно.

Суди не врахували факт визнання боржниками позовних вимог.

Суди безпідставно врахували правову позицію Великої Палати Верховного Суду, висловлену у справах № 760/14438/15-ц та № 916/5073/15, оскільки сторонами договору іпотеки у справі, що переглядається, є фізичні особи. Передбачені договором позасудові способи задоволення вимог іпотекодержателя за наявності арешту можуть бути застосовані лише у разі, якщо іпотекодержателем виступає фінансова установа. З огляду на наведене наявні підстави для відступлення від висновків щодо застосування норм права, викладених у вказаних постановах.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Василівського районного суду Запорізької області.

24 листопада 2020 року справа № 311/2007/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 08 червня 2007 року ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», уклало з ОСОБА_3 кредитний договір № ZPVАGА00002520, за умовами якого останній було надано кредит на суму 222 500 грн з кінцевим строком повернення до 07 червня 2017 року та сплатою 1,17 % на місяць на суму залишку кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 1,5 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту та комісії за розрахунково-касове обслуговування у розмірі 0,2 % від суми наданого кредиту щомісяця.

Того ж дня з метою забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов`язань за кредитним договором банк уклав з ОСОБА_2 договір іпотеки, за умовами якого в іпотеку банку передано житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами та земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 2320910100:06:026:0107, що знаходяться на АДРЕСА_1 .

При укладені договору іпотеки сторони узгодили, що станом на червень 2007 року вартість земельної ділянки становить 27 192,01 грн, вартість житлового будинку з надвірними будівлями і спорудами - 250 000 грн.

16 січня 2015 року ОСОБА_1 уклав з ПАТ КБ «ПриватБанк» договір уступки прав вимоги (грошової вимоги) до боржника ОСОБА_3 за кредитним договором № ZPVАGА00002520 на суму 267 342,84 грн та того ж дня вніс на рахунок ПАТ КБ «ПриватБанк» вказану суму грошових коштів.

25 лютого 2015 року ПАТ КБ «ПриватБанк» уклало з ОСОБА_1 договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 08 червня 2007 року, за умовами якого до останнього перейшли права іпотекодержателя щодо житлового будинку та земельної ділянки на АДРЕСА_1 загальною вартістю 250 000 грн.

Судом також встановлено, що в провадженні Васильківського РВ ДВС ГТУЮ у Запорізькій області з 2010 року перебуває зведене виконавче провадження про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованості за кредитним договором у загальному розмірі 955 427,33 грн, у якому постановою державного виконавця від 26 квітня 2011 року накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_2 , про що внесено відповідний запис до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна.

Ухвалою Василівського районного суду Запорізької області від 17 квітня 2018 року замінено стягувача ПАТ «Раффайзен Банк Аваль» на ПАТ «КРИСТАЛБАНК» у вищевказаному виконавчому провадженні.

19 квітня 2019 року позивач вручив ОСОБА_3 та ОСОБА_2 письмову вимогу про погашення боргу у розмірі 267 342,84 грн та надання оригіналів правовстановлюючих документів на предмет іпотеки для здійснення позасудового стягнення на нього.

10 травня 2019 року боржник ОСОБА_2 письмово повідомив ОСОБА_1 про неможливість позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з накладеним арештом на вказане майно постановою державного виконавця від 26 квітня 2011 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вимог про звільнення майна з-під арешту

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частинами шостою та сьомою статті 3 зазначеного Закону у разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише у разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки.

Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації.

Особливості звернення стягнення на заставлене нерухоме майно передбачені також Законом України від 21 квітня 1999 року «Про виконавче провадження».

Статтею 44 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час накладення арешту на майно) встановлена черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою у першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення вартості заставленого майна.

Відповідно до частини першої статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час накладення арешту на майно) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.

Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 52 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час накладення арешту на майно), відповідно до якої стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 52 «Про виконавче провадження» (у редакції, чинній на час накладення арешту на майно) для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю.

Про звернення стягнення на заставлене майно для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, державний виконавець повідомляє заставодержателя не пізніше наступного дня після накладення арешту на майно або якщо йому стало відомо, що арештоване майно боржника перебуває в заставі, та роз`яснює заставодержателю право на звернення до суду з позовом про звільнення заставленого майна з-під арешту.

Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України «Про іпотеку» (частина восьма статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час накладення арешту на майно).

Таким чином, оскільки накладення арешту на майно має наслідком заборону відчуження арештованого майна, то ним порушується право іпотекодержателя в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Зі змісту наведених норм права випливає, що в разі коли належним чином зареєстрована іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, відмінних від іпотекодержателя, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. При цьому відсутні підстави для відмови у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв`язку з відсутністю реального порушення боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання на момент пред`явлення відповідної вимоги; факт порушення основного зобов`язання, яке забезпечене іпотекою, виступає лише умовою реалізації гарантованих іпотекою прав іпотекодержателя і не пов`язується з його існуванням, а отже, й порушенням шляхом арешту та заборони відчуження предмета іпотеки.

Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 10 квітня 2018 року у справі № 910/4772/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 137/2080/18-ц (провадження № 61-13492св19) та у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 338/1118/16,

Колегія суддів враховує, що іпотека була зареєстрована за ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк» ще 08 червня 2007 року. Значно пізніше (16 квітня 2011 року) державний виконавець зареєстрував обтяження на предмет іпотеки. Той факт, що іпотека зареєстрована саме за позивачем лише 25 лютого 2015 року на підставі договору про відступлення права вимоги за договором іпотеки, не змінює факту виникнення у банку права іпотеки на житловий будинок та земельну ділянку 08 червня 2007 року.

Оскільки ОСОБА_1 є іпотекодержателем спірної нерухомості, яка належить на праві власності ОСОБА_2 , проте постановою державного виконавця ВДВС Васильківського РУЮ від 26 квітня 2011 року накладено арешт на житловий будинок та земельну ділянку на АДРЕСА_1 , наявні правові підстави для звільнення з-під арешту майна, яке є предметом іпотеки, оскільки іпотекодержатель має переважне право перед іншими кредиторами на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Щодо вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки

Згідно з частиною першою статті 33 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про іпотеку» (в редакції, яка діяла на час укладення договору іпотеки) сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, способи задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора поділяються на: 1) судовий (на підставі рішення суду); 2) позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя), кожен з яких має власний правовий механізм реалізації.

Для реалізації іпотекодержателем своїх прав на задоволення вимог шляхом позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки і набуття права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

При цьому позивач не позбавлений відповідно до положень статей 38 39 ЦК України можливості звернути стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж набуття права власності на нього.

Частиною другою статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Згідно пункту 24 договору іпотеки від 08 червня 2007 року, звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц, від 29 травня 2018 року у справі № 369/238/15-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц дійшла висновку, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно в договорі. З урахуванням вимог статей 328 335 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Договір іпотеки, укладений між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 , право вимоги за яким набув позивач, містить положення щодо можливості як судового, так і позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки.

Пунктом 28 договору іпотеки передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки визначена як позасудовий спосіб врегулювання.

Враховуючи вищевикладене, оскільки умовами договору іпотеки не передбачено звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем, правильним є висновок судів про відмову в задоволенні вимог ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Висновки судів у цій частині не суперечать правовим висновкам Верховного Суду України та Верховного Суду у зазначених в касаційній скарзі постановах.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року в справі № 760/14438/15-ц, від 23 травня 2018 року в справі № 916/5073/15, оскільки заявник не навів вмотивованих обґрунтувань, які свідчать про наявність підстав для відступу від таких висновків, а Верховний Суд їх не встановив.

Інші доводи касаційної скарги в частині вирішення судами позовних вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на наведене, оскаржувані судові рішення в частині вирішення вимог про звільнення з-під арешту майна підлягають скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про часткове задоволення позову про звільнення з-під арешту майна, яке є предметом іпотеки.

В іншій частині рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 січня 2020 року та постанова Запорізького апеляційного суду від 23 червня 2020 року підлягають залишенню без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 червня 2020 року в частині вирішення вимог про звільнення майна з-під арешту задовольнити частково.

Звільнити з-під арешту житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1000 га, кадастровий номер 2320910100:06:026:0107, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , накладеного постановою державного виконавця відділу державної виконавчої служби Василівського районного управління юстиції Лисенка Артема Ігоровича про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 26 квітня 2011 року у виконавчому провадженні № 26033502.

В іншій частині рішення Василівського районного суду Запорізької області від 27 січня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 23 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська СуддіА. Ю. Зайцев В. М. Коротун М. М. Русинчук М. Ю. Тітов