Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.04.2019 року у справі №641/8823/17

Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 641/8823/17

провадження № 61-6538св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач),

суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач (відповідач за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) - ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2,

відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Вахрушева Ольга Олександрівна, Служба у справах дітей Слобідського району м. Харкова Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради,

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_5,

відповідач за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Харківського апеляційного суду від 14 березня 2019 року у складі колегії суддів: Кругової С. С., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що у 2007 році вона за власні кошти здійснила капітальний ремонт кімнати, в якій вона проживає з донькою, а у подальшому в період 2007-2017 років також здійснювала ремонт квартири, зокрема встановила сантехніку, опалювальні труби тощо у зв'язку з чим вартість спільного майна істотно збільшилась.

У жовтні 2017 року її колишній чоловік відповідач, за власним бажанням, без її згоди та отриманого дозволу органу опіки та піклування, тобто всупереч інтересам неповнолітньої дитини продав квартиру, яку позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя і таким чином залишив без житла доньку.

Позивач просила суд визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 17 жовтня 2017 року посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Вахрушевою О. О. недійсним та визнати право на Ѕ частку квартири.

У лютому 2018 року третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору ОСОБА_5 звернувся до суду з позовною заявою, в якій просив усунути перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення.

Позов мотивований тим, що спірна квартира належить йому на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу і право власності зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 30 серпня 2018 року у позові ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі.

Позовну заяву ОСОБА_5 задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_5 у користуванні нерухомим майном, а саме квартирою АДРЕСА_2, шляхом виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_2.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 судовий збір у розмірі 704,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що порушень прав дитини в результаті укладення договору купівлі-продажу судом не встановлено, позивачем не надано належних та допустимих доказів проведення нею певних ремонтних робіт у спірній квартирі, яка була особистою власністю ОСОБА_3 після приватизації.

Задовольняючи позов третьої особи, суд виходив з того, що діями позивача порушене право ОСОБА_5 на користування та розпорядження своєю власністю.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 14 березня 2019 року рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та усунення перешкод шляхом виселення скасовано і ухвалено нове.

Позов ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2, задоволено.

Визнано договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 17 жовтня 2017 року посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Вахрушевою О. О. недійсним.

Рішення Комінтернівського районного суду міста Харкова від 30 серпня 2018 року в частині відмови у визнанні права власності за ОСОБА_1, яка діє в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2, залишено без змін.

У задоволенні позову про усунення перешкод шляхом виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що є підстави для визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки його укладення відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, що призвело до обмеження існуючого права неповнолітньої на той час ОСОБА_2 на користування житлом. У результаті продажу квартири порушено право дитини на користування квартирою, оскільки новий власник звернувся з позовом про виселення.

Новий власник, який придбав житло, не може користуватися своєю власністю, оскільки колишні члени сім'ї колишнього власника, який втратив право власності на житло, відмовляються виселятися з нього. Разом з тим у такому випадку необхідно захистити права колишніх членів сім'ї колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК Української РСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.

Спірне житлове приміщення придбане на підставі договору купівлі-продажу від 04 січня 2018 року, тоді як справа з 28 грудня 2017 року заходилась на розгляді в суді. При укладенні договору купівлі продажу мали бути з'ясовані зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов'язані з придбанням спірної нерухомості.

Однак придбавши квартиру 04 січня 2018 року, вже 08 лютого 2018 року ОСОБА_5 звернувся до суду з зустрічним позовом про усунення перешкод шляхом виселення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року, ОСОБА_5 просить, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження, витребувано справу з суду першої інстанції.

У травні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження в складі п'яти суддів за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_3 у договорі купівлі-продажу підтвердив, що у квартирі на момент посвідчення договору малолітніх дітей, які зареєстровані або мають право користування квартирою немає, та не повідомив покупця ОСОБА_4 та нотаріуса про наявність неповнолітньої дитини, що свідчить про його недобросовісність; висновок суду про порушення прав дитини на користування квартирою у зв'язку зі зверненням нового власника з позовом про виселення є помилковим, оскільки новий власник квартири (у період з 17 жовтня 2017 року до 04 січня 2018 року) ОСОБА_4 не звертався з позовом про виселення, а з таким позовом звернувся ОСОБА_5 у березні 2018 року, коли ОСОБА_2 вже була повнолітня. Суд апеляційної інстанції помилково застосував статтю 109 ЖК Української РСР, статтю 405 ЦК України і не застосував статтю 391 ЦК України; висновки суду про те, що ОСОБА_5 повинен був перевірити перед придбанням квартири наявність зареєстрованих осіб є безпідставними, оскільки продавцем ОСОБА_4 нотаріусу була надана довідка про те, що в квартирі ніхто не зареєстрований; квартирою мали право користуватися члени сім'ї ОСОБА_4, однак позивачі не є членами його сім'ї та втратили право на користування квартиро після її відчуження ОСОБА_3.

У травні 2019 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_1 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін, оскільки договір купівлі-продажу квартири не був направлений на настання реальних наслідків, фактично передача квартири не відбулася, а вона з донькою проживає у спірній квартирі; продавці та набувачі квартири знали на момент підписання договору про зареєстровану неповнолітню дитину, договір купівлі-продажу квартири без згоди органу опіки та піклування позбавив неповнолітню дитину житла.

У червні 2019 року до суду надійшли заперечення на відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_4 просить касаційну скаргу задовольнити, скасувати судове рішення, оскільки йому не було відомо про реєстрацію неповнолітньої дитини в квартирі, а на момент продажу квартири ОСОБА_5, ОСОБА_2 вже була повнолітня.

Заяви та клопотання

02 вересня 2020 року до суду надійшла заява ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про розгляд справи за участю позивачів.

У частині 1 статті 402 ЦПК України передбачено, що в суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Верховний Суд є судом права, а не факту, який, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною 1 статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, які можуть додатково пояснити її учасники, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Крім того, практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі "Ахеn v. Germany", заява № 8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року "Varela Assalino contre le Portugal", заява № 64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які можуть бути висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників.

Зважаючи на відсутність необхідності виклику сторін для надання пояснень, з огляду на обставини справи, підстави для задоволення вказаної заяви.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 03 жовтня 1997 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зареєстрований шлюб, який розірвано 05 вересня 2003 року.

Від шлюбу вони мають доньку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про народження серія НОМЕР_1 видане Комінтернівським відділом реєстрації актів громадського стану м. Харкова, т. 1 а. с. 7).

Позивач ОСОБА_1 разом із донькою на теперішній час проживає у квартирі АДРЕСА_1.

Зазначена квартира належала на праві власності відповідачу ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Центром (відділом) приватизації державного житлового фонду Управління комунального майна та приватизації Головного управління економіки та комунального майна Виконавчого комітету Харківської міської ради 26 листопада 1999 року за реєстраційним № 3-99-204077 та зареєстрованого комунальним підприємством "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" 30 листопада 1999 року. Запис у реєстровій книзі № П-3-23721 (т. 2 а. с. 94).

Із копії довідки з місця проживання про склад сім'ї та прописку від 06 грудня 2016 року № 4375, виданої дільницею № 22 комунального підприємства "Жилкомсервіс" (т. 1 а. с. 8), вбачається, що неповнолітня ОСОБА_2 зареєстрована у спірній квартирі, втім інформація про реєстрацію місця її проживання не була внесена до Реєстру територіальної громади міста Харкова, а отже і дані про неї були відсутні у вищезазначеній інформаційній довідці з Реєстру територіальної громади міста Харкова номер 0003544-2017 від 29 вересня 2017 року.

17 жовтня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Вахрушевою О. О. за реєстровим № 1188, відповідно до якого ОСОБА_3 продав ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 (т. 2 а. с. 4-5).

04 січня 2018 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Вахрушевою О. О. за реєстровим № 3, відповідно до якого ОСОБА_4 продав ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 123-124).

29 вересня 2018 року ОСОБА_7 в центрі надання адміністративних послуг Немишлянського району м. Харкова була отримана інформаційна довідка з Реєстру територіальної громади міста Харкова номер 0003544-2017, сформована відділом реєстрації місця проживання у Немишлянському районі міста Харкова Управління ведення Реєстру територіальної громади Департаменту реєстрації Харківської міської ради. Відповідно до зазначеної Інформаційної довідки, за адресою: АДРЕСА_3 зареєстровані дві особи, а саме: ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3. Зазначена Інформаційна довідка ОСОБА_3 надана нотаріусу Вахрушевій О. О. для посвідчення договору купівлі-продажу та відповідно зберігається у нотаріальній справі, копія якої була витребувана судом (т. 2 а. с. 23).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу II "Перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини 3 статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із частиною 7 статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Пунктами 1,2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України "Про охорону дитинства", статті 177 СК України дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов'язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов'язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно з положеннями частин 4 та 5 статті 177 СК України орган опіки та піклування проводить перевірку заяви про вчинення правочину щодо нерухомого майна дитини та надає відповідний дозвіл, якщо в результаті вчинення правочину буде гарантоване збереження права дитини на житло.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За змістом частини 6 статті 203, частини 1 статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Відповідно до частин 1 -5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частин 1 -5 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 та 2 статті 215 ЦК України.

За таких обставин вчинення батьком малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним, якщо його вчинення батьком без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред'явлений позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Встановивши, що ОСОБА_2, яка на момент укладення договору купівлі-продажу була неповнолітньою, не мала і не має права власності на спірну квартиру, однак вона набула права користування житлом як член сім'ї власника відповідно до статті 405 ЦК України, статті 18 Закону України "Про охорону дитинства", та зберігає це право і проживає у спірній квартирі, а тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору купівлі-продажу, оскільки його укладення відбулося без попереднього дозволу органу опіки та піклування, та призвело до обмеження існуючого права неповнолітньої на той час ОСОБА_2 на користування житлом. У зв'язку із зазначеним, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відсутність порушення прав покупця квартири за договором від 17 жовтня 2017 року - ОСОБА_5 та відмову у позові про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення.

Помилкове посилання суду апеляційної інстанції на положення статті 109 ЖК Української РСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення, не вплинули на правильність висновків суду, оскільки задоволено позов про визнання недійсним першого правочину, а тому безпідставними є доводи про вирішення справи не у відповідність до висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.

Таким чином, у результаті первинного продажу квартири у грудні 2017 року порушено право дитини на користування квартирою, яка до теперішнього часу в ній проживає, оскільки новий власник за договором купівлі-продажу від 04 січня 2018 року звернувся з позовом про виселення.

Суд апеляційної інстанції виконав вимоги міжнародного та національного законодавства щодо якнайкращого забезпечення інтересів дитини за наслідками розгляду спору.

Аналогічний висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 753/8931/16-ц (провадження № 61-8144св18).

Доводи скарги про те, що ОСОБА_3 у договорі купівлі-продажу підтвердив, що у квартирі на момент посвідчення договору малолітніх дітей, які зареєстровані або мають право користування квартирою немає, та не повідомив покупця ОСОБА_4 та нотаріуса про наявність неповнолітньої дитини, що свідчить про його недобросовісність; висновок суду про порушення прав дитини на користування квартирою у зв'язку зі звернення нового власника з позовом про виселення є помилковим, оскільки новий власник квартири (у період з 17 жовтня 2017 року до 04 січня 2018 року) ОСОБА_4 не звертався з позовом про виселення, а з таким позовом звернувся ОСОБА_5 у березні 2018 року, коли ОСОБА_2 вже була повнолітня, висновків суду не спростовують та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно зі статтею 400 ЦПК України.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів здійснена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків судів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, з мотивів, викладених у цій постанові.

Керуючись статтями 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 14 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий С. Ю. Мартєв Судді: А. А. Калараш І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. А.

Стрільчук