Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.01.2022 року у справі №461/4116/18
Ухвала КЦС ВП від 19.03.2020 року у справі №461/4116/18

Постанова

Іменем України

26 січня 2022 року

м. Київ

справа № 461/4116/18

провадження № 61-4761св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради,

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

розглянув в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М.

М.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним іпотечного договору.

Позов мотивований тим, що 13 березня 2013 року між Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, функції та повноваження якого на цей час виконує Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради (далі - Управління комунальної власності) (продавець), та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1) (покупець) укладено договір купівлі-продажу об'єкта малої приватизації на аукціоні № 2984.

Згідно з пунктом 1.1 вказаного договору позивач зобов'язався передати у власність ФОП ОСОБА_1 нежитлові приміщення першого поверху та підвалу загальною площею 136,2 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 (об'єкт приватизації), а ФОП ОСОБА_1 зобов'язалась прийняти зазначені нежитлові приміщення, сплатити визначену ціну та здійснити реєстрацію права власності на об'єкт продажу в державних органах реєстрації прав. При укладанні зазначеного договору покупець також взяла на себе інші зобов'язання. Зокрема, відповідно до пункту 5.5 договору купівлі-продажу однією з умов продажу об'єкта приватизації визначено його подальше використання як аптеки з обов'язковим збереженням цінних мистецьких елементів інтер'єру: автентичних меблів та вітражів, які невід'ємною частиною інтер'єру аптеки.

30 листопада 2017 року працівники Управління комунальної власності (представники продавця) провели перевірку об'єкта приватизації, який відповідно до умов договору передано у власність ФОП ОСОБА_1, на предмет виконання зобов'язань за вказаним договором. За результатами проведення перевірки працівники Управління комунальної власності встановили, що власником приміщень, які є об'єктом приватизації, з 02 листопада 2017 року є ОСОБА_2. Підставою виникнення права власності є іпотечний договір від 14 вересня 2017 року. Цей іпотечний договір укладено (об'єкт приватизації заставлено та в подальшому відчужено) без погодження із позивачем.

Управління комунальної власності просило:

визнати недійсним іпотечний договір від 14 вересня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в частині передачі в іпотеку нежитлових приміщень, які становлять об'єкт приватизації за договором купівлі-продажу об'єкту малої приватизації на аукціоні від 13 березня 2015 року № 2984.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду міста Львова в складі судді Волоско І. Р. від 29 листопада 2018 року в задоволенні позову Управління комунальної власності відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

аналіз норм Закону України "Про приватизацію державного майна" та умов договору купівлі-продажу дає підстави стверджувати, що нежитлові приміщення першого поверху та підвалу загальною площею 136,2 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 є об'єктом малої приватизації. З огляду на норму частини 2 статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" та, враховуючи, що за договором купівлі-продажу ОСОБА_1 придбано приміщення, а не підприємство, відповідно у покупця не могло виникнути зобов'язань щодо збереження основних видів діяльності підприємства;

за договором купівлі-продажу ОСОБА_1 придбано об'єкт малої приватизації, який не відноситься до об'єктів групи Г, передбаченої частиною 2 статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна", тому до такого договору не можуть включатися виключні умови та зобов'язання покупця щодо їх виконання, у разі невиконання яких договір купівлі-продажу підлягає розірванню;

відповідно до статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" строк виконання зобов'язань, визначених у договорі купівлі-продажу, не повинен перевищувати п'яти років. Цією нормою визначено лише обмеження щодо встановлення максимального строку, проте зазначене положення не встановлює строк виконання зобов'язань щодо кожного окремого договору, зокрема і договору купівлі-продажу.

У договорі купівлі-продажу об'єкта малої приватизації на аукціоні від 13 березня 2015 року № 2984 не визначено строків, протягом яких відповідач ОСОБА_1 повинна виконувати взяті на себе зобов'язання за зазначеним договором;

ОСОБА_1 умов договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації на аукціоні від 13 березня 2015 року № 2984 не порушила. Нею збережено автентичність приміщення, що підтверджується актом проведення перевірки приміщення № 892-НП/17, складеним Управлінням комунальної власності 30 листопада 2017 року. Цим документом підтверджується, що ОСОБА_1 приміщення, набуте за договором від 13 березня 2015 року № 2984, використовує відповідно до умов зазначеного договору. Також актом підтверджується, що у приміщенні проводяться ремонтні роботи, зазначено про зміни фактичного технічного стану приміщення, чим пояснюються розбіжності в технічній документації на приміщення, а саме: у технічному паспорті, складеному 25 квітня 2014 року станом на 22 листопада 2013 року та в технічному паспорті, складеному станом на 08 квітня 2016 року;

предметом іпотечного договору від 14 вересня 2017 року є нежитлові приміщення першого поверху (5-1,5-2,5-3,5-4,5-5,5-6,5-7) за адресою: АДРЕСА_1, загальна площа яких становить 264,9 кв. м, які зареєстровані за ОСОБА_1 рішенням державного реєстратора Львівського обласного управління юстиції про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 06 травня 2015 року, індексний номер
21125820. Отже, цей об'єкт має єдиний реєстровий номер і є одним цілісним приміщенням, тобто іншим ніж об'єкт договору купівлі продажу, який укладений 13 березня 2015 року між Управлінням комунальної власності та ОСОБА_1;

позивач просив визнати недійсним іпотечний договір від 14 вересня 2017 року в частині передачі в іпотеку нежитлових приміщень, які становили об'єкт приватизації за договором купівлі-продажу об'єкта малої приватизації від 13 березня 2015 року. Проте суду не надано доказів в частині яких саме приміщень позивач просить визнати договір недійсним, коли об'єкт зазнав ремонту, приєднання, переобладнання, що підтверджується оглянутою в судовому засіданні інвентаризаційною справою будинку на АДРЕСА_1;

договір іпотеки не слід ототожнювати з договором купівлі-продажу, оскільки такий договір спрямований на гарантування виконання зобов'язання боржником, а не на перехід права власності від власника майна до кредитора; за договором іпотеки майно залишається у власності іпотекодавця. Таким чином, договір іпотеки за своєю правовою природою не є правочином, пов'язаним із відчуженням чи будь-якою іншою формою переходу права власності на майно та передбачає лише забезпечення виконання зобов'язання;

особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Управлінням комунальної власності не є стороною іпотечного договору від 14 вересня 2017 року. Оспорюваний договір іпотеки містить усі умови, визначені статтею 18 Закону України "Про іпотеку". Зазначені позивачем підстави визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки (відсутність згоди Управління комунальної власності на відчуження майна та недотримання при його укладенні зобов'язань щодо збереження цінних мистецьких елементів інтер'єру) не передбачені статтею 18 Законом України "Про іпотеку" і не є правовими підставами для визнання недійсним правочину, які визначені статтями 203, 215 ЦК України. Отже, оспорюваний іпотечний договір укладено з дотриманням всіх вимог щодо процедури та форми, тому підстав для визнання його недійсним немає.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу Управління комунальної власності задоволено.

Рішення Галицького районного суду міста Львова від 29 листопада 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов Управління комунальної власності задоволено.

Визнано недійсним іпотечний договір від 14 вересня 2017, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального договору Рачинською І. Я. за реєстровим номером 10512, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в частині передачі в іпотеку нежитлових приміщень першого поверху та підвалу загальною площею 136,2 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, які складали об'єкт приватизації за договором купівлі-продажу об'єкта малої приватизації на аукціоні від 13 березня 2015 року № 2984.

Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь Управління комунальної власності по 881,00 грн судового збору за розгляд справи судом першої інстанції та по 1321,50
грн за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

до спірних правовідносин застосовуються норми Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", в редакціях чинних на час спірних правовідносин. Сторони не оспорювали та не спростували факт відсутності в укладеному договорі іпотеки умов, за якими у випадку набуття права власності за договором іпотеки до нового власника переходять невиконані зобов'язання, що були передбачені договором купівлі-продажу об'єкта приватизації. Крім того, сторони не заперечували того факту, що об'єкт, який переданий в іпотеку, в його частині, що набута за договором купівлі-продажу, не використовується як аптека та у приміщеннях відсутні цінні мистецькі елементи інтер'єру: автентичні меблі та вітражі, які є невід'ємною частиною інтер'єру аптеки;

передача предмета договору купівлі-продажу в іпотеку та відповідно подальше його відчуження за договором іпотеки від 14 вересня 2017 року відбулось без обов'язкового погодження таких дій із органом приватизації, а при відчуженні об'єкта відповідач всупереч статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" та статті 23 "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" не поклав на нового власника зобов'язань, встановлених договором купівлі-продажу від 13 березня 2015 року № 2984, що мало наслідком невиконання (порушення) умов зазначеного договору купівлі-продажу;

відповідно до витягу з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, власником нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 264,9 кв. м (індекси "5-1" - "5-7"), є ОСОБА_2 на підставі іпотечного договору від 14 вересня 2017, іпотека за яким 02 листопада 2017 року була припинена. Тобто, ОСОБА_2 набула у власність нежитлові приміщення за вказаною адресою, що були предметом договору купівлі-продажу, проте на неї не були покладені зобов'язання за договором купівлі-продажу від 13 березня 2015 року, як це передбачено у пункті 5.3 зазначеного договору;

відповідачі не дотримали вимог закону та умов договору купівлі-продажу. Це свідчить про недійсність спірного договору іпотеки в частині передачі приміщень, отриманих за договором купівлі-продажу, оскільки такий договір суперечить вимогам закону через не покладення обов'язків, передбачених законом, на нового власника об'єкта нерухомого майна у випадку набуття такого майна у власність за договором іпотеки, а також у зв'язку із виходом іпотекодавцем за межі своїх повноважень в частині передачі об'єкта у власність всупереч вимогами закону.

Аргументи учасників справи

У березні 2020 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та з урахуванням уточненої касаційної скарги просить скасувати постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

відсутній висновок, викладений у постанові Верховного Суду у подібних правовідносинах, у якому було б зазначено про те, що у випадку коли предметом іпотеки є приміщення відмінне від приміщення об'єкта приватизації, то такий договір іпотеки можна визнавати в судовому порядку недійсним за рішенням суду, як такий, що суперечить статті 27 Закону України "Про приватизацію державного майна", з таких підстав: договір іпотеки не погоджений з органом приватизації комунального майна; договір іпотеки не містить для іпотекодержателя приватизаційні зобов'язання і з причин, недотримання сторонами іпотеки приватизаційних зобов'язань на об'єкті іпотеки (приміщенні), яке не було об'єктом приватизації;

позивач помилково зазначає про наявність підстав для визнання договору іпотеки недійсним, оскільки, на його думку, мало місце порушення приватизаційних зобов'язань. Проте належним та допустимим доказом таких посилань позивача мало б бути рішення суду, яким особу було визнано винуватою у порушенні приватизаційних зобов'язань та у зв'язку з цим притягнуто до юридичної відповідальності. Таким чином, на переконання особи, яка подала касаційну скаргу, суд апеляційної інстанції не дослідив матеріали справи та документальне обґрунтування позовних вимог в цій частині, дійшов помилкового висновку про недотримання сторонами у справі приватизаційних зобов'язань. При цьому ОСОБА_2 наголошує, що залишились нез'ясованими обставини щодо того чи повинні були дотримуватись приватизаційних зобов'язань сторони договору іпотеки, коли предмет іпотеки є іншим, ніж предмет приватизації;

суд апеляційної інстанції безпідставно вважав, що при використанні нежитлових приміщень, які є предметом іпотеки, відповідачі не дотримались приватизаційних зобов'язань щодо збереження протягом визначеного періоду основних видів діяльності приватизованого об'єкта (аптеки), посилаючись на акт про порушення, в якому зазначено, що нежитлове приміщення використовувалось відповідачем без дотримання зобов'язань. Законодавець визначив, що у випадку недотримання зобов'язань щодо збереження основних видів діяльності приватизованого об'єкта винна особа несе відповідальність у вигляді штрафу, а не позбавлення права власності на майно, що, у свою чергу, виключає можливість визнання судом з цих підстав договору іпотеки недійсним;

апеляційний суд встановив, що у приміщенні, яке є предметом іпотеки, на час перевірки проводився ремонт, а отже факт того, що приміщення взагалі використовувались, і що вони використовувались без дотримання зобов'язань щодо збереження протягом визначеного періоду основних видів діяльності приватизованого об'єкта, є недоведеним;

ОСОБА_2 вважає безпідставними висновки апеляційного суду щодо необхідності погодження позивачем договору іпотеки, який укладено між відповідачами. Нормами Закону України "Про іпотеку" визначено, що сторонами договору іпотеки є лише іпотекодавець та іпотекодержатель, тобто позивач не може бути його стороною, оскільки не є власником майна;

згідно з пунктом 1.2 оспорюваного договору іпотеки його предметом є нежитлове приміщення площею 264,9 кв. м. Отже, предмет іпотеки оспорюваного правочину є іншим, ніж об'єкт, про який зазначає Управління комунальної власності (нежитлове приміщенням площею 136,2 кв. м. ), що не міг бути переданий в іпотеку без його згоди. Таким чином, передача в іпотеку об'єкта - нежитлового приміщення площею 264,9 кв. м не потребує згоди позивача, оскільки предмет за оспорюваним договором не є нежитловим приміщенням площею 136,2 кв. м. ;

ОСОБА_2 наголошує, що рішенням Франківського районного суду міста Львова від 28 жовтня 2016 року у справі № 465/1817/16-ц визнано право власності на нежитлові приміщення площею 264,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1. Вказане судове рішення набрало законної сили, на підставі нього проведено державно реєстрацію права власності. Таким чином, ОСОБА_1 на законних підставах набула і була власником нежитлового приміщення площею 264,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1, і саме ці приміщення передано в іпотеку. Отже доводи позивача про те, що такі приміщення не могли бути передано в іпотеку без його згоди є безпідставними, оскільки предмет іпотеки нежитлові приміщення площею 264,9 кв. м. особою набуто за рішенням суду, яке набрало законної сили;

відповідно до норм Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" отримання згоди покупцем від органу приватизації передбачено у разі відчуження об'єкта приватизації, проте у цій справі зобов'язання стосується покупця, а стороною оспорюваного договору іпотеки є іпотекодержатель, якому було передано майно відмінне від об'єкта приватизації.

Крім того, укладення договору іпотеки не потребує погодження позивача, оскільки іпотека не є відчуження майна, а власник майна не вчиняв будь - яких дій спрямованих на відчуження нерухомого майна. Іпотечні правовідносини не спрямовані на відчуження майна, основна мета таких правовідносин - забезпечення належного виконання основного зобов'язання. Перехід права власності відбувся шляхом звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника. Крім того, відповідно до норм податкового законодавства спірний договір іпотеки не є договором відчуження, оскільки при його укладенні та при реєстрації на підставі такого договору речового права на нерухоме майно до бюджету не сплачуються податки в розмірі та строки, які передбачені при відчуженні майна, що виключає обов'язковість погодження його умов із позивачем;

згідно з умовами договору купівлі - продажу об'єкта малої приватизації його укладено за результатами проведеного аукціону з реалізації об'єкта малої приватизації комунальної власності міста Львова, а тому посилання позивача і висновки суду апеляційної інстанції про те, що договір іпотеки слід визнати недійсним, оскільки він не містить зобов'язань щодо дотримання його стороною основних видів діяльності приватизованого об'єкта, є помилковими. Зобов'язання щодо збереження основних видів діяльності відносяться лише до умов конкурсу. При цьому ОСОБА_1 придбала нежитлові приміщення першого поверху та підвалу, а не підприємство, відповідно у покупця не могло виникнути зобов'язань щодо збереження основних видів діяльності підприємства. Покладення на ОСОБА_1 обов'язку щодо подальшого використання об'єкта нерухомого майна, як аптеки з обов'язковим збереженням цінних мистецьких елементів інтер'єру: автентичних меблів та вітражів, які є невід'ємною частиною інтер'єру аптеки, суперечить нормам статей 17,18 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а тому відповідні обов'язки не могли бути покладені і на ОСОБА_2;

визначені судом апеляційної інстанції підстави для визнання недійсним оспорюваного договору іпотеки не передбачені статтею 18 Закону України "Про іпотеку" і не є правовими підставами для визнання недійсним правочину, які передбачені статтями 203, 215 ЦК України.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина 8 статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 24 квітня 2020 року вказано, що підставою касаційного оскарження рішення апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме указує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини 2 статті 389 ЦПК України). Також заявник зазначає про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд встановив обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини 2 статті 389 ЦПК України). Таким чином, касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 3, 4 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Фактичні обставини

Суди встановили, що відповідно до ухвали Львівської ради від 19 червня 2014 року № 3462, протоколу засідання комісії для забезпечення приватизації шляхом продажу на аукціоні об'єкта малої приватизації комунальної власності міста Львова від 11 лютого 2015 року № 1 та протоколу аукціону реалізації об'єкта малої приватизації комунальної власності міста Львова від 06 березня 2015 року № 02 між позивачем Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу об'єкта малої приватизації від 13 березня 2015 року № 2984, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дяків В. О. за реєстровим № 196.

Згідно умов договору ОСОБА_1 набула права власності на об'єкт продажу, а саме: нежитлові приміщення першого поверху та підвалу, загальною площею 136,2 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.

Факт приймання-передачі об'єкта продажу підтверджується актом приймання-передачі від 10 квітня 2015 року.

Відповідно до даних технічного паспорта на приміщення (від 25 квітня 2014 року), загальна площа приміщень (індекси "5-1 "- "5-6") першого поверху становила 82,1 кв. м, а підвалу (індекси "V" - "VIII") - 54,1 кв. м, разом 136,20 кв. м.

У пункті 6.2 договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації від 13 березня 2015 року № 2984 сторони погодили контроль продавця за виконанням умов договору.

Крім цього, у пункті 5 зазначеного договору купівлі-продажу сторони погодили, що покупець зобов'язується визначати подальше використання об'єкту згідно з нормами чинного законодавства; здійснити проведення ремонтно-відновлювальних робіт у придбаних приміщеннях упродовж першого року з моменту укладення договору; використовувати придбаний об'єкт "як аптеку з обов'язковим збереженням цінних мистецьких елементів інтер'єру: автентичних меблів та вітражів, які є невід'ємною частиною інтер'єру аптеки"; відчужувати об'єкт з дотриманням умов, на яких він був придбаний; у випадку зміни власника об'єкту покласти усі зобов'язання, що виникли за договором, на нового власника.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 28 жовтня 2016 року у справі № 465/1817/16-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про зобов'язання до виконання умов договору та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_3 про припинення права на частку в спільному майні, у задоволенні позову ОСОБА_3 про зобов'язання до виконання умов договору відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Припинено право власності ОСОБА_4 на комору в підвалі площею 20,5 кв. м в будинку АДРЕСА_1. Припинено право власності ОСОБА_5 на комору

в підвалі площею 16,6 кв. м в будинку АДРЕСА_1. Припинено право власності ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на комору в підвалі площею 12,1 кв. м в будинку АДРЕСА_1.

Припинено право власності ОСОБА_3 на комору в підвалі площею 4,0 кв. м та майнові права на підвальні приміщення площею 75,5 кв. м в будинку

АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлові приміщення площею 264,9 кв. м, позначені на поверховому плані першого поверху під індексами 5-1 площею 67,3 кв. м, 5-2 площею 17,3 кв. м, 5-3 площею 16,7 кв. м, на поверховому плані підвалу під індексами 5-4 площею 61,1 кв. м, 5-5 площею 29,8 кв. м, 5-6 площею 20,6 кв. м, 5-7 площею 52,1 кв. м в будинку АДРЕСА_1.

З метою додаткового залучення коштів для проведення ремонту нежитлових приміщень першого поверху та підвалу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 14 вересня 2017 року уклали договір позики на суму 10 000 000,00 грн, згідно з яким ОСОБА_2 передала, а ОСОБА_1 прийняла зазначену суму коштів та зобов'язалася повернути її в строк до 25 вересня 2017 року.

Для забезпечення виконання зобов'язання, що виникло на підставі договору позики сторони уклали іпотечний договір від 14 вересня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального договору Рачинською І. Я. за реєстровим № 10512, який є предметом спору.

Предмет іпотеки становили нежитлові приміщення першого поверху (5-1,5-2,5-3,5-4,5-5,5-6,5-7), що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1. Загальна площа нежитлових приміщень становить 264,9 кв. м. Зазначені нежитлові приміщення належать ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу об'єкта малої приватизації на аукціоні № 2984, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дяків В. О. 13 березня 2015 року та зареєстрованого за № 196, акта приймання-передачі № 2984, складеного 10 квітня 2015 року між Управлінням комунальної власності та ОСОБА_1, а також на підставі рішення Франківського районного суду міста Львова від 28 жовтня 2016 року у справі № 465/1817/16-ц, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, виданою приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Рачинською І. Я. 14 вересня 2017 року. Тобто частина приміщень, а саме нежитлові приміщення першого поверху та підвалу, загальною площею 136,2 кв. м., була набута за вище зазначеним договором купівлі-продажу, Згідно з даними з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на нежитлові приміщення першого поверху

(5-1,5-2,5-3,5-4,5-5,5-6,5-7), загальною площею 264,9 кв. м на АДРЕСА_1, зареєстровано за ОСОБА_2, підстава виникнення - іпотечний договір від 14 вересня 2017 року № 10512.

За результатами проведеної позивачем перевірки складено акт від 30 листопада 2017 року № 892-НП/17, яким встановлено, що ремонтно-відновлювальні роботи

у приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 не завершено; не виявлено у придбаному об'єкті "цінних мистецьких елементів інтер'єру", які визначались як "невід'ємна частина інтер'єру аптеки"; предмет договору не використовується за призначенням як аптека; підвальні приміщення, які виступали предметом договору об'єднанні з іншими не ідентифікованими підвальними приміщеннями.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 17 жовтня 2018 року розірвано договір купівлі-продажу об'єкту малої приватизації на аукціоні від 13 березня 2015 року № 2984, укладений між Управлінням комунальної власності та ФОП ОСОБА_1.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15 ЦК України, частина 1 статті 16 ЦК України).

Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина 1 та 2 статті 5 ЦПК України).

Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 569/16702/19 (провадження № 61-1826св21) зазначено, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті "нівелювання" правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття прав взагалі).

Згідно частин 1 , 2 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (у редакції, чинній на момент набрання законної сили рішенням Франківського районного суду м. Львова від 28 жовтня 2016 року у справі № 465/1817/16-ц) судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 82 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2022 року у справі № 760/15616/18 (провадження № 61-13159св21) зазначено: "преюдиція - це обов'язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи. Преюдиційні обставини є обов'язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно".

Суд при здійсненні судочинстваможе використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина 3 статті 6 Закону України "Про доступ до судових рішень").

У справі, що переглядається:

управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради звернулося із позовом, в якому просило визнати недійсним іпотечний договір від 14 вересня 2017 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в частині передачі в іпотеку нежитлових приміщень, які становлять об'єкт приватизації за договором купівлі-продажу об'єкту малої приватизації на аукціоні від 13 березня 2015 року № 2984;

суди встановили, що відповідно до витягу з інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, єдиного реєстру заборони відчуження об'єктів нерухомого майна щодо об'єкта нерухомого майна, станом на 05 березня 2018 року власником нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 264,9 кв. м (індекси "5-1" - "5-7") зазначено ОСОБА_2, на підставі іпотечного договору від 14 вересня 2017 року, іпотека за яким 02 листопада 2017 року була припинена;

рішенням Франківського районного суду м. Львова від 28 жовтня 2016 року у справі № 465/1817/16-ц у задоволенні позову ОСОБА_3 про зобов'язання до виконання умов договору відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_1 про припинення права на частку в спільному майні задоволено. Припинено право власності ОСОБА_4 на комору в підвалі площею 20,5 кв. м в будинку АДРЕСА_1. Припинено право власності ОСОБА_5 на комору в підвалі площею 16,6 кв. м в будинку АДРЕСА_1. Припинено право власності ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на комору в підвалі площею 12,1 кв. м в будинку АДРЕСА_1. Припинено право власності ОСОБА_3 на комору в підвалі площею 4,0 кв. м та майнові права на підвальні приміщення площею 75,5 кв. м в будинку АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлові приміщення площею 264,9 кв. м, позначені на поверховому плані першого поверху під індексами 5-1 площею 67,3 кв. м, 5-2 площею 17,3 кв. м, 5-3 площею 16,7 кв. м, на поверховому плані підвалу під індексами 5-4 площею 61,1 кв. м, 5-5 площею 29,8 кв. м, 5-6 площею 20,6 кв. м, 5-7 площею 52,1 кв. м в будинку АДРЕСА_1;

рішення Франківського районного суду м. Львова від 28 жовтня 2016 року у справі № 465/1817/16-ц набрало законної сили.

За встановлених обставин, задоволення вимоги про визнання недійсним іпотечного договору в частині передачі в іпотеку нежитлових приміщень, які становлять об'єкт приватизації за договором купівлі-продажу об'єкту малої приватизації на аукціоні від 13 березня 2015 року № 2984, не забезпечить поновлення, на думку позивача, порушених прав чи інтересів.

Суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову, проте помилився щодо мотивів такої відмови. Тому оскаржену постанову необхідно скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені частина 4 статті 82 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина 3 статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2022 року у справі № 760/15616/18 (провадження № 61-13159св21), дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Оскільки Верховний Суд постанову апеляційного суду скасовує та змінює рішення суду першої інстанції у мотивувальній частині, то підлягає зміні розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанцій, а тому витрати за подання позову та апеляційної скарги покладаються на позивача. При цьому, витрати за подання касаційної скарги у повному обсязі слід стягнути з Управління комунальної власності на користь ОСОБА_2.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року скасувати.

Рішення Галицького районного суду міста Львова від 29 листопада 2018 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Стягнути з Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради на користь ОСОБА_2 4 204,00 грн за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук