Історія справи

Постанова КЦС ВП від 12.04.2023 року у справі №750/1211/21
Постанова КЦС ВП від 12.04.2023 року у справі №750/1211/21
Постанова КЦС ВП від 12.04.2023 року у справі №750/1211/21

Постанова

Іменем України

12 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 750/1211/21

провадження № 61-6950св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коверзнева Дмитра Вадимовича на постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 червня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів: Онищенко О. І., Мамонової О. Є., Шитченко Н. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що на підставі виконавчого листа Деснянського районного суду м. Чернігова від 31 липня 2019 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 грошового боргу за договором позики приватним виконавцем Палігіним О. П. відкрито виконавче провадження.

У межах виконавчого провадження відбулася примусова реалізація квартири АДРЕСА_1 та він став переможцем електронних торгів.

06 серпня 2020 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Борисовою Т. А. видано свідоцтво про право власності на квартиру.

Вказував на те, що згідно з довідкою Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради від 25 січня 2021 року та ухвали Деснянського районного суду м. Чернігова від 12 січня 2021 року відповідачка зареєстрована та постійно проживає в квартирі, добровільно виселитися не бажає, користується квартирою, але не сплачує за комунальні послуги, чим порушує право позивача мирно володіти, розпоряджатися та користуватися своїм майном.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив виселити ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 жовтня 2021 року, ухваленим у складі судді Логвіної Т. В., позов ОСОБА_1 задоволено.

Виселено ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач втратила право власності на спірну квартиру, однак проживає у ній, чим порушує право позивача, який є новим власником, мирно володіти, розпоряджатися та користуватися своїм майном.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 29 червня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 18 жовтня 2021 року скасовано.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд, вирішуючи питання про баланс інтересів сторін та пропорційність між виселенням відповідачки та захистом права власності позивача, врахував, що ОСОБА_2 не має іншого житла для проживання ніж спірна квартира, а позивач придбав на електронних торгах спірну квартиру з певними обтяженнями, про які знав і які мав врахувати.

При цьому апеляційний суду зазначив, що нагальної суспільної необхідності для втручання у право ОСОБА_2 на житло шляхом її виселення зі спірного житлового приміщення без надання іншого житла в ході розгляду не встановлено, а тому дійшов висновку що таке виселення відповідачки становитиме непропорційне втручання у її право на житло.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У липні 2022 року представник ОСОБА_1 - адвокат Коверзнев Д. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що він є добросовісним набувачем спірної квартири, придбав вказане нерухоме майно на електронних торгах, а тому подальше використання відповідачем квартири може здійснюватися лише за його згодою і така згода може виражатися у формі договору найму, однак між ним та відповідачем жодні договори не укладались, а тому подальше користування відповідачем квартирою є безпідставним та зумовлює перешкоди йому як новому власнику у реалізації свого права користування.

Підставами касаційного оскарження постанови Чернігівського апеляційного суду від 29 червня 2022 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 196/476/13-ц (провадження № 61-48206св18).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У серпні 2022 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У серпні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 27 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

22 жовтня 2019 року Деснянським районним судом м. Чернігова видано виконавчий лист на виконання рішення суду від 31 липня 2019 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованості за договором позики від 16 лютого 2017 року у сумі 98 000,00 грн, інфляційні втрати в сумі 18 914,00 грн і 3 % річних в сумі 5 292,00 грн, а також заборгованості за договором позики від 14 квітня 2017 року в сумі 40 500,00 грн, інфляційні втрати в сумі 6 520,50 грн, 3 % річних в сумі 1 927,36 грн та 1 711,27 грн на відшкодування сплаченої суми судового збору, а всього 172 865,13 грн.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу Чернігівської області Палігіна О. П. від 24 жовтня 2019 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного виконавчого листа.

У ході виконавчого провадження приватним виконавцем накладено арешт на майно боржниці ОСОБА_2 - трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 та 14 травня 2020 року вказану квартиру передано на електронні торги.

Переможцем електронних торгів став ОСОБА_1 , який 21 липня 2020 року сплатив за придбаний лот 338 200,00 грн.

22 липня 2020 року приватним виконавцем виконавчого округу Чернігівської області Палігіним О. П. складено акт про проведені електронні торги та винесено постанову про зняття арешту з майна.

24 липня 2020 року ОСОБА_2 подала приватному виконавцю заяву, в якій просила залишок коштів, що залишились після продажу її майна, перерахувати на її рахунок.

Згідно з розпорядженням приватного виконавця від 24 липня 2020 року грошові кошти у розмірі 75 533,97 грн були перераховані на банківський рахунок боржниці.

06 серпня 2020 року приватним нотаріусом Чернігівського міського нотаріального округу Борисовою Т. А. видано свідоцтво про право власності ОСОБА_1 на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідно до довідки Управління адміністративних послуг Чернігівської міської ради станом на 24 січня 2021 року у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровано місце проживання: ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалену з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року (далі - Конвенція) визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.

Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК України, у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення. Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

У разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватися судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, зазначила, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У справі, що переглядається, суди встановили, що спірне житлове приміщення позивачем (новим власником) придбане на електронних торгах, при підготовці та проведенні яких позивач мав знати про наявні щодо цього нерухомого майна обтяження, зокрема щодо зареєстрованих та проживаючих у ньому осіб.

Тобто новий власник при добросовісній реалізації своїх прав та обов`язків, мав при придбанні нерухомого майна знати про наявність прав відповідача на користування квартирою, а отже, допускав наявність такого обтяження.

При цьому, за умов неналежного виконання продавцем своїх зобов`язань про повне інформування покупця квартири про її обтяження, новий власник не позбавлений права на звернення до продавця з вимогами про відшкодування шкоди.

Отже, для вирішення питання щодо виселення відповідача зі спірного житлового приміщення необхідно встановити, чи проживає та користується відповідач спірним житлом, чи має він інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачем.

Установивши, що позивач придбав спірну квартиру на електронних торгах 22 липня 2020 року та мав при придбанні нерухомого майна знати про наявність обтяження цього майна, зокрема щодо зареєстрованої та постійно проживаючої у ньому відповідачки, якій спірна квартира належала на підставі договору дарування від 12 лютого 1993 року, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що виселення ОСОБА_2 зі спірного житлового приміщення без надання іншого житла становитиме непропорційне втручання у її право на житло.

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 196/476/13-ц (провадження № 61-48206св18), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаній справі відрізняються від тих, що установлені судами у справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, фактично зводяться до необхідності переоцінки доказів та незгоди з оцінкою доказів, наданою судом, а також пов`язуються з необхідністю встановлення обставин, які, на думку заявника, встановлені судом неповно і неправильно. Переоцінка доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції згідно з вимогами статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Коверзнева Дмитра Вадимовича залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 29 червня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець