Історія справи

Постанова КЦС ВП від 11.10.2022 року у справі №465/4903/18
Ухвала КЦС ВП від 04.05.2021 року у справі №465/4903/18

Постанова

Іменем України

11 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 465/4903/18

провадження № 61-6317св21

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач - публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 02 березня 2021 року в складі колегії суддів: Левика Я. А., Савуляка Р. В., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») про визнання недійсним кредитного договору, застосування наслідків недійсності правочину - реституції.

Позовна заява мотивована тим, що 16 червня 2006 року між сторонами було укладено договір про надання споживчого кредиту № 1101191600, за яким акціонерний комерційний інноваційний банк «УкрСиббанк», яким змінив найменування на ПАТ «УкрСиббанк» надав їй кредит у сумі 98 000 доларів США (в гривневому еквіваленті - 494 900 грн) зі сплатою 11,8% річних. До кредитного договору було укладено дві додаткові угоди № 1 та № 2 від 13 квітня 2009 року. Для забезпечення виконання зобов`язання позивачем по договору кредиту були укладені договори поруки від 16 червня 2006 року № 18365 (поручитель - м ОСОБА_2 ) та договір іпотеки квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач вважає, що договір споживчого кредиту № 1101191600 від 16 червня 2006 року укладений з порушенням Закону України «Про захист прав споживачів» (тут і далі - в редакції, чинній на момент укладення договору) та Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, внаслідок чого є недійсним. Зокрема, ОСОБА_1 всупереч частини другої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту банк не повідомив у письмовій формі про кредитні умови, а саме: наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; тип відсоткової ставки; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування. На думку позивача було порушене її право передбачене статтею 15 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме, споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору. Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація про продукцію повинна містити: дані про ціну (тариф), умови та правила придбання продукції. З наведених підстав позивач вважає, що спірний договір про надання споживчого кредиту № 1101191600 укладено відповідачем з використанням «нечесної підприємницької практики», тому цей правочин є недійсним згідно статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів».

У статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Враховуючи наведене, позивач при визнанні недійсним спірного правочину просила застосувати реституцію, шляхом стягнення з кожної із сторін отримані кошти за спірним правочином.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 23 квітня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним кредитний договір № 1101191600 від 16 червня 2006 року, укладений між ОСОБА_1 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк».

Застосовано наслідки недійсності правочину щодо вищезазначеного кредитного договору від 16 червня 2006 року № 1101191600, у вигляді реституції, за якою: стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «УкрСиббанк», грошові кошти в сумі 98 000 доларів США; стягнено з ПАТ «УкрСиббанк» на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 130 202,96 доларів США; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції вважав встановленим наявність в діях відповідача факту обману та недобросовісної підприємницької практики. Умисел в діях відповідача мав місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги, перед укладенням договору споживчого кредиту № 1101191600 від 16 червня 2006 року позивача не було повідомлено про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; орієнтовну скупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення). Це призвело до укладення позивачем кредитного договору за невигідною для нього, та водночас, за найбільш прибутковою для банку схемою. Відповідач не повідомив позивача про орієнтовну сукупну вартість страхових послуг. На думку суду, за таких умов, формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, що не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги та її економічний результат для позивача. Мотивом введення споживача в оману є отримання максимально можливого прибутку, в тому числі й прихованого. З урахуванням вищевказаного, аналізуючи зібрані по справі докази в їх сукупності та співставленні, суд вважав позовні вимоги повністю доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Постановою Львівського апеляційного суду від 02 березня 2021 року апеляційну скаргу АТ «УкрСиббанк» задоволено.

Скасовано рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 квітня 2019 року та ухвалено у справі нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання договору споживчого кредиту недійсним та застосування наслідків його недійсності.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що підписавши спірний правочин, а також додатки до нього (додаткові угоди), позивач тим самим підтвердив, що ознайомлена у письмовій формі з умовами надання кредиту, в тому числі вартістю кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками, інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання кредиту, вapтocтi, видів та предметів cyпyтнix послуг, а також іншої інформації, надання якої вимагає чинне законодавство України, тобто виразила свою безумовну згоду з усіма його істотними умовами, що стосуються умов надання та повернення кредиту. Таким чином, наведені вище факти повністю спростовують твердження позивача про ненадання їй банком повної інформації щодо умов кредитування і тим самим - введення її, як споживача, в оману щодо істотних умов кредитного договору, а тому правових підстав для визнання дій відповідача протиправними немає. Апеляційний суд також зазначив, що в розумінні статей 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» ненадання банком повної інформації про сукупну вартість кредиту, на що посилається позивачка не є правовою підставою для визнання кредитної угоди недійсною, оскільки умови кредитного договору містять інформацію щодо розміру процентної ставки, сукупних послуг позичальника, порядок погашення кредиту та періодичність платежів. Таким чином, апеляційний суд визнав позовні вимоги необґрунтованими та відмовив у їх задоволенні повністю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

13 квітня 2021 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 02 березня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 02 березня 2021 року та залишити в силі рішення Франківського районного суду м. Львова від 23 квітня 2019 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 17 червня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 02 березня 2021 року та витребував справу з суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Апеляційний суд незаконно та безпідставно скасував правильне рішення районного суду. Зокрема, суд першої інстанції правильно встановив наявність в діях відповідача факту обману та недобросовісної підприємницької практики. Умисел в діях відповідача мав місце в замовчуванні та перекрученні реальної ціни пропонованої фінансової послуги, перед укладенням спірного правочину. Позивача не було повідомлено про наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; орієнтовну скупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту. Це призвело до укладення позивачем кредитного договору за невигідною для нього, та водночас, за найбільш прибутковою для банку схемою. Відповідач не повідомив позивача про орієнтовну сукупну вартість страхових послуг. За таких умов, формування волі позичальника щодо укладення спірного правочину відбувалось під впливом інформації, що не відповідала дійсності, та створювала помилкове уявлення про ціну фінансової послуги та її економічний результат для позивача. Мотивом введення споживача в оману є отримання максимально можливого прибутку, в тому числі й прихованого. Зазначені обставини вказують на незаконність та недійсність спірного правочину. Разом із цим, суд першої інстанції правильно визнав недійсним оспорюваний договір за застосував у зв`язку із цим реституцію.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

Відзив на касаційну скаргу у визначений судом строк до суду не надходив.

Фактичні обставини, встановлені судами

16 червня 2006 року між ОСОБА_1 та відділенням № 415 акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» в особі начальника цього відділення Бегена О. П. укладено договір про надання споживчого кредиту № 1101191600. За цим договором банк надав позивачу (позичальнику) кредит у сумі 98 000 доларів США (що в гривневому еквіваленті становило 494 900 грн) зі сплатою 11,8% річних та кінцевим строком повернення коштів - до 16 червня 2027 року.

Для забезпечення виконання зобов`язання по цьому кредитному договору, 16 червня 2006 року між позивачем, відповідачем та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 18365, за яким останній виступив поручителем. Також між позивачем як іпотекодавцем та відповідачем як іпотекодержателем 16 червня 2006 року було укладено договір іпотеки квартири, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кушнерик Н. П. та зареєстрований у реєстрі за № 2221. За цим договором позивач передала банку в іпотеку квартиру АДРЕСА_2 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтями 525 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині першій статті 627 ЦК України вказано, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (частина третя статті 215 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною.

Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Обравши способом захисту своїх прав визнання кредитного договору недійсним з підстав, передбачених статтями 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» позивач зобов`язаний довести правові та фактичні підстави своїх позовних вимог.

Підписавши кредитний договір, ОСОБА_1 погодилась з метою його використання та встановленими умовами, отриманням кредиту, а саме в доларах США, а не в національній валюті України, в подальшому погашала кредитну заборгованість протягом тривалого часу, та не зверталась до банку з приводу роз`яснень положень договору чи надання іншої інформації з приводу виконання зобов`язань, не заявляла жодних претензій з приводу того, що їй незрозумілі умови кредитного договору.

Під час укладення оспорюваного договору сторони в порядку статті 638 ЦК України узгодили всі істотні умови даного правочину та погодилися з ними.

Відповідно до пунктів 8.2, 9.13 кредитного договору позивач ОСОБА_1 підписанням даного договору підтвердила свою здатність виконувати умови договору; погодився, що кредитний договір не суперечить будь-яким договірним обмеженням, що є обов`язковими для позичальника, що він володіє всіма необхідними документами, необхідними для оформлення цього договору, повністю розуміє умови договору, свої права та обов`язки та погоджується з ними, всі умови даного договору йому цілком зрозумілі, і він вважає їх справедливими по відношенню до нього, перед підписанням договору позичальником отримано інформаційний лист відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, підписавши спірний правочин, договори поруки та іпотеки, позивач тим самим підтвердила, що ознайомлена у письмовій формі з умовами надання кредиту, в тому числі вартістю кредиту, його особливостями, перевагами та недоліками, інформацією про сукупну вартість кредиту з урахуванням реальної процентної ставки та значення абсолютного подорожчання кредиту, вapтocтi, видів та предметів cyпyтнix послуг, а також іншої інформації, надання якої вимагає чинне законодавство України, тобто виразила свою безумовну згоду з усіма його істотними умовами, що стосуються умов надання та повернення кредиту.

Таким чином, наведені вище факти повністю спростовують твердження позивача про ненадання їй банком повної інформації щодо умов кредитування і тим самим - введення її, як споживача, в оману щодо істотних умов кредитного договору, а тому правових підстав для визнання дій відповідача протиправними немає.

Доводи позивача з посиланням на статті 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо ненадання банком повної інформації про сукупну вартість кредиту, на що посилається позивач, у даному випадку не є правовою підставою для визнання кредитного договору недійсним, оскільки умови кредитного договору містять інформацію щодо розміру процентної ставки, сукупних послуг позичальника, порядку погашення кредиту та періодичності платежів.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Тож, можна зробити висновок, що суд не втручається у процесуальну діяльність учасників процесу (реалізацію наданих їм процесуальних прав та виконання покладених на них процесуальних обов`язків), крім випадків, передбачених ЦПК України.

У процесуальному законодавстві передбачено обов`язок доказування, який слід розуміти як закріплену міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах. Цей склад фактів визначається нормою права, що регулює спірні правовідносини.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Апеляційний суд повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та надав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав їх необґрунтованості.

Щодо відхилення доводів касаційної скаргиОСОБА_1 .

Зі змісту підстави оскарження судового рішення у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20.

Доводи касаційної скарги про необхідність визнання недійсним кредитного договору в цілому, безпідставні, оскільки під час розгляду справи апеляційним судом не здобуто доказів на спростування презумпції правомірності правочину у цілому, зокрема, не спростовано, що при укладенні договору про надання споживчого кредиту ОСОБА_1 діяла свідомо та вільно, враховуючи власні інтереси, добровільно погодилась з його умовами, визначивши характер правочину і всі його істотні умови. На виконання умов спірного договору вона без заперечень отримала кредитні кошти, тривалий час виконувала свої зобов`язання з повернення цих коштів.

Посилання на несправедливість окремих умов договору не тягне за собою визнання недійсним такого договору в цілому.

У разі ненадання інформації, передбаченої статтею 11 Закону України «Про захист прав споживачів» суб`єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 цього Закону.

Статтями 15, 23 Закону України «Про захист прав споживачів» не передбачено такої підстави для визнання кредитного договору недійсним, як надання/ненадання суб`єктом господарювання інформації споживачеві послуг про орієнтовну сукупну вартість кредиту, вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту, тощо. У таких випадках споживач може наділятися правом на розірвання договору, правом на відшкодування завданих йому збитків.

У разі встановлення, що позичальнику не була надана повна та достовірна інформація про умови кредитування і сукупну вартість кредиту та визнання недійсними окремих умов про встановлення несправедливих платежів та комісій: за дії, які банк вчиняє на власну користь, які не є послугою в розумінні Закону України «Про захист прав споживачів»; при відсутності достатніх даних для визнання решти умов та договору в цілому несправедливими, відсутності обгрунтованих даних щодо нечесної підприємницької практики чи введення позивача в оману, відсутні правові підстави для визнання кредитного договору недійсним у цілому.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 січня 2020 року в справі 726/2129/16-ц.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином, доводи позивача, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України»). Оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції повно встановив обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначив норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 02 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук