Історія справи

Постанова КЦС ВП від 10.01.2024 року у справі №523/9829/20
Постанова КЦС ВП від 10.01.2024 року у справі №523/9829/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2024 року

м. Київ

справа № 523/9829/20

провадження № 61-12574 св 22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс груп»,

представник ОСОБА_2 - адвокат Розенбойм Юрій Олександрович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду

від 06 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Дришлюка А. І.,

Драгомерецького М. М., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укрфінанс груп» (далі - ТОВ «ФК «Укрфінанс») про визнання недійсними договорів відступлення права вимоги.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 14 травня 2007 року між ним

і відкритим акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль») було укладено кредитний договір

№ 014/0054/74/74610, за яким банк надав йому кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у сумі 330 068,00 доларів США на строк

по 14 травня 2025 року, зі сплатою 13,25 % річних.

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором було укладено:

- між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 договір поруки

від 14 травня 2007 року № 014/0054/74/74610/1;

- між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 договір поруки

від 14 травня 2007 року № 014/0054/74/74610/2;

- між ним і ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» іпотечний договір від 14 травня

2007 року, предметом якого є домоволодіння АДРЕСА_1 .

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 28 листопада

2013 року у справі № 1527/2-354/11 задоволено позов публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» (далі - ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»). Стягнуто з нього, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь банка заборгованість на загальну суму 11 704 853,13 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 04 червня 2014 року заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2013 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Стягнуто в солідарному порядку

з нього та ОСОБА_3 на користь банка заборгованість на загальну суму 11 704 853,13 грн. Стягнуто в солідарному порядку з нього та ОСОБА_4

на користь банка заборгованість на загальну суму 11 704 853,13 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

У подальшому банк відступив право вимоги за вказаними вище договорами

ТОВ «ФК «Укрфінанс груп».

12 березня 2020 року між ТОВ «ФК «Укрфінанс груп» (кредитор) та ОСОБА_2 (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги № 12-03/20/3. Відповідно до пункту 2. 1 договору кредитор відступив за плату новому кредитору належні йому права вимоги за кредитним договором від 14 травня 2007 року

№ 014/0054/74/74610.

Пунктом 2.6 договору сторонами погоджено, що у дату відступлення прав вимоги кредитор вважається таким, що відступив та передав, а новий кредитор таким,

що прийняв та набув всіх прав кредитора щодо поручителів за договорами поруки від 14 травня 2007 року № 014/0054/74/74610/1 та від 14 травня 2007 року

№ 014/0054/74/74610/2.

У пункті 2.7 договору вказано, що протягом п`яти календарних днів з дати відступлення права вимоги сторони зобов`язуються укласти в нотаріальній формі договір про відступлення прав за іпотечним договором від 14 травня 2007 року б/н.

Зазначав, що заборгованість за кредитним договором від 14 травня 2007 року

№ 014/0054/74/74610 складає 83 729 717,40 грн, тоді як відповідно до пункту 3.1 договору відступлення права вимоги загальна вартість прав вимоги становить 1 161 000,00 грн, без ПДВ. ОСОБА_2 сплатила на користь фінансової установи значно менші грошові кошти, аніж вартість відступленого права вимоги, тобто набула право на одержання прибутку у формі різниці (82 568 717,40 грн)

між реальною вартістю права вимоги, що відступається, і ціною вимоги,

що передбачена самим договором.

Позивач уважав, що вказаний договір відступлення права вимоги за своєю юридичною природою є договором факторингу. ОСОБА_2 не є фінансовою установою й відповідно до положень Закону України «Про фінансові послуги

та державне регулювання ринків фінансових послуг» не може надавати фінансові послуги, у тому числі, у формі факторингу, а тому договір суперечить вимогам статті 203 ЦК України, й підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 215 ЦК України.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд:

- визнати недійсним договір відступлення права вимоги від 12 березня 2020 року № 12-03/20/3, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінанс груп» і ОСОБА_2 ,

за кредитним договором від 14 травня 2007 року № 014/0054/74/74610, укладеним між ним і ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»;

- визнати недійсним договір відступлення права вимоги від 12 березня 2020 року, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінанс груп» і ОСОБА_2 , за іпотечним договором від 14 травня 2007 року, укладеним між ним і ВАТ «Райффайзен Банк Аваль».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 травня

2021 року у складі судді Аліни С. С. позов ОСОБА_1 залишено

без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано недоведеністю заявлених позовних вимог. При укладенні оспорюваного договору сторони керувалися положеннями статей 512-519 ЦК України, а тому він є договором відступлення права вимоги,

а не договором факторингу, відтак відсутні підстави, передбачені статтями 203 215 ЦК України, для визнання його недійсним.

При цьому ОСОБА_2 не є суб`єктом підприємницької діяльності, як цього вимагає положення статті 1079 ЦК України щодо особи клієнта, що також підтверджує факт укладення між ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 договору відступлення права вимоги, а не договору факторингу.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 травня 2021 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір відступлення прав вимоги № 12-02/20-3, укладений

12 березня 2020 року між ТОВ «ФК «Укрфінанс груп» та ОСОБА_2 , предметом якого є відступлення права вимоги за кредитним договором № 014/0054/74/74610, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 14 травня

2007 року.

Визнано недійсним договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки, укладений 12 березня 2020 року між ТОВ «ФК «Укрфінанс груп» та ОСОБА_2 , предметом якого є відступлення права вимоги за іпотечним договором б/н, укладеним між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 14 травня

2007 року.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов

ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив із того, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. У даній справі з укладенням договору відступлення права вимоги за кредитним договором відбулася заміна кредитодавця, який

є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги. Таке відступлення суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054

ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа. При цьому суд послався на постанови Великої Палати Верховного Суду: від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18),

від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18),

від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20).

Апеляційний суд урахував постанову Великої Палати Верховного Суду

від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21), якою конкретизовано загальний висновок, сформульований у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), зокрема вказано, що відступлення права вимоги

за кредитним і забезпечувальними договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації, та вказав, що сторонами

не надано, а судом не встановлено обставин перебування попередніх кредиторів

в стані ліквідації або позбавлення їх ліцензії на здійснення фінансових операцій.

Таким чином, суд апеляційної інстанції вважав, що договір відступлення права вимоги за кредитним договором суперечить вимогам ЦК України щодо суб`єктного складу договору факторингу, тому він підлягає визнанню недійсним.

Оскільки, виходячи з положень статті 24 Закону України «Про іпотеку», відступлення права вимоги за іпотечним договором має похідний характер

від відступлення права вимоги за основним зобов`язанням, договір

про відступлення права вимоги за іпотечним договором також підлягає визнанню недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року та залишити

в силі заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 травня

2021 року.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження постанови апеляційного суду заявник посилається на те, що судом не враховано висновки, викладені

у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 31 жовтня 2018 року у справі

№ 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від 10 листопада 2020 року у справі

№ 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20), від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 (провадження № 14-40цс21), від 08 лютого 2022 року у справі

№ 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21), від 26 січня 2021 року у справі

№ 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20), від 19 січня 2021 року у справі

№ 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 22 вересня 2020 року у справі

№ 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (провадження № 12-173гс18), постановах Верховного Суду:

від 17 травня 2022 року у справі № 295/4574/21 (провадження № 61-2409св22),

від 10 травня 2022 року у справі № 757/50829/18-ц (провадження № 61-6919св21), від 02 лютого 2022 року у справі № 2-651/09 (провадження № 61-12836св21)

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями

від 14 грудня 2022 року справу призначено судді-доповідачеві: Погрібному С. О., судді, які входять до складу колегії: Ступак О. В., Гулейков І. Ю.

У зв`язку з відпусткою судді Ступак О. В. 22 грудня 2022 року проведено повторний автоматизований розподіл судової справи та призначено її судді-доповідачеві: Погрібному С. О., судді, які входять до складу колегії: Олійник А. С., Гулейков І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року задоволено заяву

про самовідвід судді Погрібного С. О. Відведено суддю Погрібного С. О. за його заявою від участі у розгляді касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року. Передано справу для здійснення повторного автоматизованого розподілу.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23 грудня 2022 року справу призначено судді-доповідачеві: Яремку В. В., судді, які входять до складу колегії: Олійник А. С., Гулейков І. Ю.

У зв`язку з перебуванням у відпустці суддів Олійник А. С. та Гулейкова І. Ю.

04 січня 2023 року проведено повторний автоматизований розподіл судової справи та призначено її судді-доповідачеві: Яремку В. В., судді, які входять

до складу колегії: Хопта С. Ф., Ступак О. В.

Ухвалою Верховного Суду від 04 січня 2023 року відкрито касаційне провадження

у цій справі. Витребувано цивільну справу № 523/9829/20 із Суворовського районного суду м. Одеси. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів. Роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2023 року задоволено заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Розенбойма Ю. О. Зупинено дію постанови Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року до закінчення її перегляду

в касаційному порядку.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 02 листопада 2023 року у зв`язку із відставкою судді Яремка В. В. на підставі службової записки Секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д. справу призначено судді-доповідачеві Луспенику Д. Д., судді, які входять до складу колегії: Коломієць Г. В., Гулько Б. І.

Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2023 року справу призначено

до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що оспорюваний договір відступлення права вимоги підлягає визнанню недійсним з огляду на його суб`єктний склад. ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» відступило їй за плату належні кредитору права вимоги

за кредитним договором від 14 травня 2007 року № 014/0054/74/74610, а вона,

як новий кредитор, замінила кредитора як сторону у кредитному договорі, прийняла на себе всі його права та обов`язки за кредитним договором. При цьому вона набула статус правонаступника у виконавчому провадженні. Тобто вона

на законних підставах набула статусу нового кредитора у спірних правовідносинах.

Зазначає, що позивачем було обрано неефективний спосіб захисту своїх прав, оскільки станом на час розгляду справи вже звернуто стягнення на предмет іпотеки (домоволодіння АДРЕСА_1 ),

що підтверджується свідоцтвом про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, виданим 18 вересня 2020 року, відповідно до якого вона є власником предмета іпотеки. Натомість, позивач не заявив вимоги ні про витребування спірного майна, ані про скасування вказаного свідоцтва. А задоволення вимог

про визнання недійсним договору відступлення права вимоги не призведе

до відновлення прав позивача.

Крім цього, у травні 2023 року ОСОБА_2 через свого представника - адвоката Розенбойма Ю. О., подала клопотання, в якому просила врахувати висновок Верховного Суду щодо застосування норм права, які регулюють спірні правовідносини, викладений у постановах після подання касаційної скарги (постанови Верховного Суду: від 24 листопада 2022 року у справі № 904/8630/21, від 02 грудня 2022 року у справі № 464/6189/19 (провадження № 61-16301св21),

від 08 лютого 2023 року у справі № 761/11546/21 (провадження № 61-4261св22)). Зокрема вказує, що у справі № 464/6189/19, де розглядався фактично тотожний спір, Верховний Суд зазначив, що оспорювані договори не впливають безпосередньо на права та обов`язки боржника, оскільки в такому випадку

не встановлюється, не припиняється, не змінюється основне зобов`язання боржника, яке він має виконати в обсязі та на умовах, що встановлені договором. У даній справі, позивач не довів, яким чином оспорюваний договір відступлення права вимоги порушує його права та охоронювані законом інтереси,

що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2023 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому зазначено, що оскаржувана постанова апеляційного суду

є законною та обґрунтованою, тому просить касаційну скаргу залишити

без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

У січні 2024 року ОСОБА_5 в інтересах ОСОБА_2 подав до Верховного Суду ще одні додаткові пояснення у справі. Проте вони не надіслані іншим учасникам процесу, тому залишаються без розгляду (стаття 83 ЦПК України).

Короткий зміст клопотання про зупинення касаційного провадження

У листопаді 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Розенбойм Ю. О., надіслав на адресу суду клопотання, в якому він просив суд зупинити касаційне провадження у даній справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 206/4841/20 (провадження

№ 14-55цс22), яка є подібною цій справі (№ 523/9829/20). При цьому долучив копію ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року, постановлену у справі № 757/25074/20 (провадження № 61-8019св22) із аналогічними правовідносинами та сторонами - відповідачами ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп», ОСОБА_2 ).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 травня 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 014/0054/74/74610, за яким банк надав йому кредит у вигляді невідновлювальної кредитної лінії у сумі 330 068,00 доларів США на строк по 14 травня 2025 року зі сплатою 13,25 % річних (а. с. 7-9).

На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором було укладено наступні договори:

- між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_3 договір поруки

від 14 травня 2007 року № 014/0054/74/74610/1 (а. с. 10-11);

- між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_4 договір поруки

від 14 травня 2007 року № 014/0054/74/74610/2 (а. с. 12);

- між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_1 іпотечний договір

від 14 травня 2007 року, предметом якого є домоволодіння

АДРЕСА_1 . Договір посвідчений державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Петрушенко Т. А., зареєстровано

в реєстрі за № 2-1361 (а. с. 13-17).

Заочним рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 28 листопада

2013 року у справі № 1527/2-354/11 задоволено позов ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Стягнуто з ОСОБА_1 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість на загальну суму 11 704 853,13 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат (а. с. 18-19).

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 04 червня 2014 року заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2013 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Стягнуто в солідарному порядку

з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» заборгованість на загальну суму 11 704 853,13 грн. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_1 і ОСОБА_4 на користь банка заборгованість

на загальну суму 11 704 853,13 грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат (а. с. 20-22).

12 березня 2020 року між ТОВ «ФК «Укрфінанс груп» (кредитор) та ОСОБА_2 (новий кредитор) укладено договір відступлення права вимоги № 12-03/20/3

(а. с. 23-25).

За умовами цього договору кредитор відступає за плату новому кредитору належні йому права вимоги за кредитним договором, а новий кредитор заміняє кредитора як сторону - кредитора у кредитному договорів, та приймає на себе всі його права та обов`язки за кредитним договором. Новий кредитор сплачує кредитору вартість прав вимоги, що відступаються (відчужуються), в порядку

та на умовах, передбачених договором (пункт 2.1 договору).

У дату відступлення прав вимоги кредитор вважається таким, що відступив

та передав, а новий кредитор таким, що прийняв та набув всіх прав кредитора щодо поручителів за договорами поруки від 14 травня 2007 року

№ 014/0054/74/74610/1 та від 14 травня 2007 року № 014/0054/74/74610/2

(пункт 2.6 договору).

У пункті 2.7 договору вказано, що протягом п`яти календарних днів з дати відступлення права вимоги сторони зобов`язуються укласти в нотаріальній формі договір про відступлення прав за іпотечним договором від 14 травня 2007 року б/н.

Загальна вартість прав вимоги за договором становить 1 161 000,00 грн (пункт 3.1 договору).

Відповідно до пункту 3.2 договору новий кредитор сплатив кредитору загальну вартість права вимоги, вказану у пункті 3.1 договору шляхом переказу коштів

на рахунок кредитора.

Згідно з пунктом 8.6. договору цей договір є змішаним, що містить елементи договору відступлення права вимоги та договору про відшкодування збитків

та моральної шкоди.

Відповідно до додатку № 2 до договору відступлення права вимоги № 12-03/20/3 від 12 березня 2020 року ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» та ОСОБА_2 надіслали

на адресу ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 повідомлення

про відступлення прав вимоги за кредитним договором та договорами забезпечення (а. с. 26).

З інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого мана (номер інформаційної довідки 312006237) вбачається, що 12 березня 2020 року відбулася реєстрація відступлення прав іпотеки. Підстава: договір

про відступлення прав за іпотечним договором, посвідченим 14 травня 2007 року державним нотаріусом Шостої одеської державної нотаріальної контори Петрушенко Т. А., за реєстровим № 2-1361, серія та номер: 323, виданий 12 березня 2020 року, видавник: Савченко С. В., приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу (а. с. 134).

Згідно з інформацією із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого мана (номер інформаційної довідки 312006195) власником домоволодіння

АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 . Підставою

для державної реєстрації зазначено: свідоцтво про придбання нерухомого майна

з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися, серія та номер: 1427, виданий 18 вересня 2020 року, видавник: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Жосан Т. І. (а. с. 127-128).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір

не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного

або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом,

але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність

на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Отже, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину,

так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України кредитор

у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах,

що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

У ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов`язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин

у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким відступається (стаття 513 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 38 постанови від 16 березня 2021 року

у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) вказала, що: «…норми права визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути

як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо);

3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним;

4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору,

у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.».

Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування

під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає

або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу

до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.

Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор

і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга -

це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб

за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів,

з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги

та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг вважається фінансовою послугою.

Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 указаного Закону. Зокрема, договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім`я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору;

8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг

та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими

у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі

№ 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила: «Договір факторингу є правочином, який характеризується тим, що: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа,

яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів)

за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись у твердій сумі; у формі відсотків

від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Правочин, якому

не притаманні перелічені ознаки, є не договором факторингу, а правочином

з відступлення права вимоги. Порушення вимог до форми, змісту, суб`єктного складу договору факторингу відповідно до статті 203 ЦК України зумовлює його недійсність.».

У пункті 48 постанови від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду додатково вказала,

що: «…договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі

та має містити визначені Законом № 2664-ІІІ умови; 5) мета договору полягає

у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі

№ 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22) вказала:

«60. Як уже зазначалося раніше, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 Цивільного кодексу України договір факторингу передбачає, зокрема, те,

що фактор передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).

61. Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону про фінансові послуги), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту в розпорядження і клієнт має сплатити фактору за відповідну послугу з фінансування (надання позики або кредиту).

62. При цьому, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові

від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18,

пункт 61), така плата за надану фактором послугу може бути встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

63. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу (позику чи кредит).

64. Натомість грошова вимога, яку клієнт передає фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 Цивільного кодексу України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.

65. Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.

66. Виходячи з цього правочин, який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження

№ 12-97гс18, пункт 106)).

67. При цьому якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів

за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні й підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги. Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження

№ 12-1гс21, пункт 51).».

У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження

№ 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами

не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.

Водночас, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2023 року (провадження № 14-55цс22) не знайшла підстав для відступу від висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) та від 16 березня 2021 року

у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) та вкотре наголосила

на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі

не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки,

або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли

на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.

Указана правова позиція неодноразово підтримана й Верховним Судом

у постановах: від 26 квітня 2022 року у справі № 308/1169/20 (провадження

№ 61-14139св21), від 20 грудня 2023 року у справі № 372/2376/20 (провадження

№ 61-9851св22), від 20 грудня 2023 року у справі № 759/2606/19-ц (провадження

№ 61-3817св23), та інших.

Таким чином, судова практика з указаного питання є сталою та сформованою.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справі, яка переглядається Верховним Судом, апеляційним судом установлено, що внаслідок послідовного укладення договорів відступлення права вимоги

за кредитним договором, укладеним із ОСОБА_1 , це право перейшло

від ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» до ОСОБА_2 .

Отже, відбулася заміна кредитодавця, який є фінансовою установою, що має право на здійснення операцій з надання фінансових послуг, на фізичну особу, яка у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені

до реєстру фінансових установ.

Ні судом апеляційної інстанції, ані Верховним Судом не встановлено, щоб ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» чи ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» перебували у процедурі ліквідації.

Ураховуючи, що відступлення прав за іпотечним договором могло бути вчинене лише за умови одночасного здійснення відступлення права вимоги за основним зобов`язанням (кредитним договором), а, як установлено в цій справі, таке відступлення на користь ОСОБА_2 було неможливим, тому й відступати право за договором іпотеки ТОВ «ФК «Укрфінанс Груп» також не мало права.

Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те,

що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України,

а тому наявні правові підстави для визнання оспорюваних договорів відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки, які укладені

12 березня 2020 року між фізичною особою ОСОБА_2 та ТОВ «ФК «Укрфінанс груп» недійсними.

Верховний Суд погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції, оскільки він відповідає обставинам справи, які встановлено відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджується з нормами матеріального права,

які судом застосовані правильно.

Доводи касаційної скарги щодо неефективності обраного позивачем способу судового захисту своїх прав, є необґрунтованими, оскільки за змістом статей 15

і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що, як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права

чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови від 22 серпня 2018 року

у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 06 лютого 2019 року у справі

№ 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41),

від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року

у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88),

від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року

у справі № 334/3161/17 (пункт 55)). Застосування способу захисту має бути об`єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права

чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року

у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі

№ 922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц

(пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 67),

від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня

2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі

№ 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18

(пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1),

від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18

(пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі

№ 359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18

(пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19),

від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі

№ 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20

(пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі

№ 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18

(пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у визначених у законі випадках (частина перша статті 388 ЦК України).

Позивач із дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги

про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади

чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, і тим більше документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, із тих мотивів, що договір, рішення органу влади, певний документ, відомості чи запис

про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними, або що позивач їх не оскаржив (від 7 листопада 2018 року у справі

№ 488/5027/14-ц (пункти 99-100), від 14 листопада 2018 року у справі

№ 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 5 грудня 2018 року у справі

№ 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34),

від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року

у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі

№ 200/606/18 (пункти 71, 76), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункти 55-57), від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (пункти 120-121, 123-124), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункти 101, 103),

від 05 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункти 9.32-9.33, 9.38),

від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (пункти 86-87),

від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153-154, 167-168), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункти 39, 42-44, 50),

від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункти 5.27, 5.36, 5.44, 5.46, 5.69, 6.5), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункти 9.65-9.66),

від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 (пункт 9.47)).

Подібні висновки також висловлені у пунктах 9.25-9.27, 9.29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року (провадження № 14-55цс22).

ОСОБА_1 не звертався з вимогами про витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України), так як відчуження майна

не відбулося, тому позивач заявив вимогу про визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги, що передбачає в подальшому реституцію, і яка

є ефективною для захисту порушеного права позивача.

Отже, постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою. Обставин, які

є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, судом касаційної інстанції не встановлено. А правильне по суті й законне судове рішення не може бути скасованим з формальних підстав (частина друга статті 410 ЦПК України).

Посилання у касаційній скарзі на неврахування судом відповідних висновків Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду не заслуговують на увагу, оскільки висновки у цій справі не суперечать висновкам, викладеним у наведених заявником справах.

Інші доводи касаційної скарги є безпідставними, судом надано їм правильну оцінку, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, зводяться

до власного тлумачення норм права, необхідності переоцінки доказів,

що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Щодо клопотання про зупинення касаційного провадження

У листопаді 2023 року представник ОСОБА_2 - адвокат Розенбойм Ю. О., надіслав на адресу суду клопотання, в якому він просив суд зупинити касаційне провадження у даній справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 206/4841/20 (провадження

№ 14-55цс22), яка є подібною цій справі (№ 523/9829/20).

З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22) ухвалила відповідне судове рішення 08 листопада 2023 року, підстав для зупинення касаційного провадження немає, тому

у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 слід відмовити.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Частиною першою статті 410 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність

та обґрунтованість судового рішення не впливають.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 400 410 415 416 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Розенбойма Юрія Олександровича, про зупинення касаційного провадження відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Одеського апеляційного суду від 06 жовтня 2022 року залишити

без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець