Історія справи

Постанова КЦС ВП від 10.01.2024 року у справі №203/917/22
Постанова КЦС ВП від 10.01.2024 року у справі №203/917/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2024 року

м. Київ

справа № 203/917/22

провадження № 61-6825св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів:Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач- ОСОБА_1 ,

відповідачі: Акціонерне товариство «Укрзалізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2022 року, ухвалене у складі судді Колесніченко О. В., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця»)про визнання незаконним та скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення працівника на робочому місці та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, щоз 1990 року працював у відповідача на різних посадах, зокрема, з 20 лютого 2004 року на посаді касира квиткового другої категорії РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця».

Наказом № 202 від 09 грудня 2021 року за підписом начальника Виробничо-технологічного підрозділу станції Новомосковськ-Дніпровський структурного підрозділу «Дніпровська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» Тоц Л. А. позивача відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти СОVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти СОVID-19.

Вказував на те, що наказ відповідача про його відсторонення від роботи є незаконним та таким, що прийнятий з порушенням вимог статей 8 22 24 43 46 Конституції України, статей 10, 12 Основ законодавства України про охорону здоров`я, п. 5 частини першої статті 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення», статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», оскільки вказаний Закон визначає вичерпний перелік хвороб щодо яких є обов`язковими профілактичні щеплення і гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 не значиться.

Крім того, зазначав, що його робота не пов`язана з безпосереднім контактом з широким колом людей, оскільки він працює в окремому приміщенні, яке ізольовано від інших осіб, спілкування здійснюється за допомогою технічних засобів, а речі передаються через спеціальне висувне віконце, без будь-якого прямого контакту.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконним та скасувати наказ № 202 від 09 грудня 2021 року про його відсторонення від роботибез збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти СОVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань; зобов`язати відповідача поновити його на роботі та нарахувати і виплатити йому середній заробіток за час відсторонення, починаючи з 09 грудня 2021 року по день фактичного поновлення роботі.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано незаконним наказ начальника Виробничо-технологічного підрозділу станції Новомосковськ-Дніпровський РФ «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» Тоц Л. А. від 09 грудня 2021 року № 202 про відсторонення ОСОБА_1 , касира квиткового другої категорії, від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти СОVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти СОVID-19 (форма №028-1/о), ПЦР тесту.

Зобов`язано АТ «Українська залізниця» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи за період з 09 грудня 2021 року по 21 лютого 2022 року.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» залишено без задоволення, рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2022 року залишено без змін.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що роботодавцем порушено порядок відсторонення позивача від роботи, оскільки рішення про відсторонення позивача від роботи прийнято на підставі відмови позивача від вакцинації у період до набрання чинності нормативно-правовим актом, що встановлював обов`язковість такої вакцинації для нього, а тому наявні правові підстави для визнання незаконним наказу відповідача про відсторонення ОСОБА_1 . Оскільки позивача фактично допущено до роботи наказом від 21 лютого 2022 року, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що додаткове скасування наказу не потрібно.

Також суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов висновку про зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час відсторонення від роботи за період з 09 грудня 2021 року по 21 лютого 2022 року.

При цьому суд виходив із того, що кількість робочих днів відсторонення від роботи в період з 09 грудня 2021 року (день відсторонення) до 21 лютого 2022 року (останній день до поновлення на роботі позивача) становить 48 днів, що оплачені позивачу роботодавцем не були, а відповідач не надав довідку про доходи позивача за останні повні два місяця роботи позивача, що давало б можливість провести належний розрахунок середньоденної заробітної плати відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У травні 2023 року АТ «Українська залізниця» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просило скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові ОСОБА_1 .

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що позивач потенційно може мати необмежену кількість контактів безпосередньо на робочому місці, а також те, що позивач зобов`язаний проходити періодичний медичний огляд і у медичному закладі кількість контактів також є необмеженою. Шлях на роботу та у зворотному напрямку у громадському транспорті також передбачає необмежну кількість контактів з іншими людьми.

Зі змісту розділу 2 посадової інструкції касира квиткового другої категорії станції Новомосковськ-Дніпровський структурного підрозділу «Дніпровська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» ОСОБА_1 вбачається, що до обов`язків входить оформлення та продаж проїзних та перевізних документів (п. 2.1); роздруківка проїзних документів, оформлених через Інтернет (п. 2.2); повернення платежів за невикористані повністю чи частково проїзні (перевізні) документи (п. 2.3); надає усні та письмові довідки на прохання пасажирів (п. 2.4); відвідує технічне навчання (п. 2.17).

Згідно з розділом 7 посадової інструкції ОСОБА_1 , для виконання обов`язків та реалізації своїх прав касир квитковий другої категорії взаємодіє з працівниками станції за колом своїх обов`язків (п.п. 7.2.1); з пасажирами за колом своїх обов`язків (п.п. 7.2.2); з працівниками суміжних господарств та ДН-1 за колом своїх обов`язків (п.п. 7.2.3)

Отже, виконання посадових обов`язків ОСОБА_1 передбачає соціальний контакт з необмеженою кількістю людей, а також безпосередньо з працівниками АТ «Укрзалізниця», зокрема, на технічному навчанні.

Крім того, продаж проїзних (перевізних) документів передбачає контакт з виготовленою продукцією, яку в подальшому ОСОБА_1 передає іншим особам.

Організувати дистанційну форму роботи для ОСОБА_1 не вбачається можливим, оскільки продаж проїзних (перевізних) документів повинен відбуватись виключно у приміщенні станції.

Позивач не надав медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, а також інформацію про щеплення проти COVID-19, що фактично свідчить про ухилення позивачем від щеплення проти COVID-19.

За таких обставин, керуючись чинним законодавством України та необхідністю обмеження соціальних контактів позивача через відсутність щеплення проти COVID-19, відповідач відсторонив позивача від роботи. Відсторонення позивача відбулося на підставі та у порядку, передбаченому чинним законодавством.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Судові рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 травня 2023 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

У травні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2023 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 працював на підприємстві відповідача з 03 січня 1990 року на різних посадах, зокрема, згідно з наказом № 23/ос від 20 лютого 2004 року переведений касиром квитковим другої категорії.

01 грудня 2021 року позивачу запропоновано ознайомитись з необхідністю надання безпосередньому керівнику не пізніше 08 грудня 2021 року копію документів про підтвердження вакцинації від COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або копію довідки щодо наявності протипоказань проти вакцинації чи письмове пояснення про відмову від проведення вакцинації та попереджена про відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати у разі ненадання зазначених документів, про що свідчить підпис позивача 01 грудня 2021 року в Листі-ознайомленні № 1 працівників станції Новомосковськ-Дніпровський.

Згідно з наказом № 202 «Про відсторонення від роботи» від 09 грудня 2021 року за підписом начальника Виробничо-технологічного підрозділу станції Новомосковськ-Дніпровський структурного підрозділу «Дніпровська дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» Тоц Л. А., ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти COVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень, ПЦР тесту.

Наказом відповідача від 21 лютого 2022 року № 68 «Про допуск до роботи» ОСОБА_1 , касира квиткового другої категорії, який був відсторонений від роботи у зв`язку з відмовою вакцинуватись проти COVID-19, допущено до роботи з 21 лютого 2022 року до завершення воєнного стану в Україні. Підстава: висновок лікаря від 18 лютого 2021 року щодо наявності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень ОСОБА_1 проти COVID-19 (форма № 028-1/о), виданого закладом охорони здоров`я, дійсний до 19 травня 2022 року).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судові рішення не відповідають.

Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону

Частиною шостою статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Згідно з частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Системний аналіз норм права дає підстави для висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення.

Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими (див.: пункт 10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону

Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:

- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;

- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;

- в інших випадках, передбачених законодавством.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Частиною першою статті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 зазначеного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього Переліку увійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема, АТ «Укрзалізниця».

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 доповнено постанову Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» новим пунктом 416, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників у межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Отже, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника (див.: пункт 11 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати впродовж строку відсторонення від роботи

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.

Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.

Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.

У зв`язку із викладеним, у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати (див.: пункт 12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Чи переслідувало втручання у право позивача на повагу до його приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.

11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19.

Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України у межах усієї території України встановив карантин на період із 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції. У подальшому, з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 09 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104, від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 квітня 2023 року). Наведені постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.

24 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).

Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.

Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп, проте наказом МОЗ від 27 жовтня 2021 року № 2362 абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено.

Поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні зумовлювало нагальну потребу вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме: для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети (див.: пункт 13 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21).

Враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, щодо законності проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19, правомірності відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, Верховний Суд під час вирішення цієї справи не вважає за необхідне окремо наводити мотиви цих обставин, які є ідентичними у всіх справах розглядуваної категорії.

Щодо пропорційності втручання у приватне життя

За відсутності індивідуалізуючих ознак конкретного спору, відповідно до пункту 14.9 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, розглядаючи цю категорію справ, суд повинен оцінювати виключно питання пропорційності описаного втручання у приватне життя позивача.

Критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя Велика Палата Верховного Суду сформулювала у пункті 14.9 постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21. Зокрема, потрібно враховувати такі обставини:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Застосовуючи наведені критерії оцінки пропорційності втручання у приватне життя позивача, Верховний Суд враховує, що у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 працює касиром квитковим другої категорії, відповідно належить до працівників, які підлягають обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Згідно з наказом № 202 «Про відсторонення від роботи» від 09 грудня 2021 року за підписом начальника Виробничо-технологічного підрозділу станції Новомосковськ-Дніпровський структурного підрозділу «Дніпровська дирекція залізничних перевезень» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» Тоц Л. А., ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення проти COVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень, ПЦР тесту.

Наказ про відсторонення позивача від роботи видано на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ, наказу МОЗ № 2153 (зі змінами, внесеними наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393), пункту 41-6 Постанови № 1236.

Держава зобов`язана здійснити ефективні заходи, зокрема, правове регулювання та відповідну адміністративну практику, з метою захисту людини і суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19. Через поширення хвороби під загрозою опинилося життя і здоров`я людей, фундаментальні конституційні цінності.

Під час протидії пандемії право на життя і право на охорону здоров`я є найбільш тісно пов`язаними. Відповідно до частини першої статті 27 Конституції України кожна людина має невід`ємне право на життя. Згідно з частиною першою статті 49 Конституції України кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування. Зв`язок між цими конституційними правами полягає в тому, що недостатні, несвоєчасні та неефективні заходи держави у сфері охорони здоров`я в умовах пандемії можуть означати безпосереднє посягання на право кожної людини на життя.

Аналізуючи зазначені вимоги законодавства та враховуючи, що ОСОБА_1 , працюючи касиром квитковим другої категорії, за характером своєї роботи має велику кількість соціальних контактів на робочому місці, виконує обов`язки щодо оформлення та продажу проїзних та перевізних документів, надає усні та письмові довідки на прохання пасажирів, що в свою чергу підвищує ризик інфікування коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяння його подальшому поширенню на підприємстві, яке має стратегічне значення для економіки і безпеки держави у транспортній галузі, АТ «Укрзалізниця», а іншу форму організації роботи (зокрема дистанційну або надомну) відповідач організувати позивачу не може, тому АТ «Укрзалізниця» правомірно було змушене ухвалити рішення про відсторонення позивача від роботи.

З огляду на те, що за позивачем на період відсторонення зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений, нарахування заробітної плати відновлюється одразу після усунення позивачем причин, що зумовили його відсторонення від роботи та після його допуску до роботи (виконання робіт), отже, Верховний Суд не встановив порушення права позивача на працю, передбачене у статті 43 Конституції України.

У цій справі позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у його приватне життя.

Обов`язковість щеплень є втручанням у право особи на повагу до приватного життя, яке гарантоване статтею 8 Конвенції, але таке втручання є виправданим з огляду на потребу охорони громадського здоров`я інших осіб, для попередження поширення серед населення захворювання, яке належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби, тому право позивача на працю тимчасово обмежене з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач не вакцинувався проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, що є обов`язковим, та не надав медичну довідку належної форми про абсолютні протипоказання для вакцинації.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що відсторонення позивача від роботи відбулося правомірно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність у позивача вакцинації проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

Об`єктивно оцінюючи загрозу, яку потенційно може нести невакцинований працівник, Верховний Суд виснував, що таке індивідуальне обмеження, а саме тимчасове відсторонення невакцинованого працівника, відповідає загальновизнаному пріоритету захисту здоров`я суспільства від серйозних загроз, пов`язаних із поширенням на території України COVID-19.

Отже, доводи касаційної скарги АТ «Укрзалізниця» про правомірність наказу про відсторонення позивача від роботи знайшли своє підтвердження.

Суди попередніх інстанцій, посилаючись на те, що роботодавцем порушено порядок відсторонення позивача від роботи, оскільки рішення про відсторонення позивача від роботи прийнято на підставі відмови позивача від вакцинації у період до набрання чинності нормативно-правовим актом, що встановлював обов`язковість такої вакцинації для нього, неправильно визначилися із спірними правовідносинами, не врахували, що відповідач, видавши оспорюваний наказ 09 грудня 2021 року, відсторонив позивача від роботи з 09 грудня 2021 року, тобто після набрання чинності (09 грудня 2021 року) наказу Міністерства охорони здоров`я України від 01 листопада 2021 року № 2393.

При цьому суди попередніх інстанцій при вирішенні спору у цій справі не надали оцінки об`єктивній необхідності позивача особисто контактувати з іншими людьми під час виконання ним трудових обов`язків, не вказали чи було відсторонення позивача від роботи нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в його право на повагу до приватного життя,у результаті чого дійшли необґрунтованого висновку про визнання наказу про відсторонення незаконним.

Інша позовна вимоги про стягнення з відповідача заробітної плати за період відсторонення від роботи у контексті вирішення цієї справи є похідною від вимоги про визнання наказу незаконним, оскільки їх вирішення безпосередньо залежить від вирішення питання про законність прийнятого АТ «Укрзалізниця» наказу про відсторонення, тому у їх задоволенні також має бути відмовлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог ОСОБА_1 .

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною шостою статті 141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги АТ «Укрзалізниця», скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, суд касаційної інстанції здійснює новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Враховуючи правовий результат вирішення спору, судовий збір за подання позову покладається на позивача.

За подання апеляційної скарги АТ «Укрзалізниця» сплатило судовий збір у розмірі 2 977,20 грн, за подання касаційної скарги - 3 969,60 грн.

Судовий збір за подання апеляційної скарги АТ «Укрзалізниця» та за розгляд Верховним Судом касаційної скарги АТ «Укрзалізниця» підлягає відшкодуванню позивачем на користь відповідача у частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним наказу про відсторонення у розмірі 3 473,40 грн (1488,60+1984,80).

Судовий збір у розмірі 3 451,40 грн, сплачений в частині оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку, підлягає компенсації в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, оскільки в цій частині позивач звільнений від сплати судового збору за пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» задовольнити частково.

Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» про визнання незаконним наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

В іншій частині рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 грудня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 3 473,40 грн (три тисячі чотириста сімдесят три гривні 40 копійок).

Компенсувати Акціонерному товариству «Українська залізниця» у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг у розмірі 3 451,40 грн (три тисячі чотириста п`ятдесят одна гривня 40 копійок).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець