Історія справи

Постанова КЦС ВП від 22.07.2018 року у справі №1616/2529/2012

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

6 березня 2018 року

м. Київ

справа № 1616/2529/2012

провадження № 61-1898св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В.О., ПогрібногоС.О., Ступак О.В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом - ОСОБА_4,

відповідач за первісним позовом - ОСОБА_5,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_6, ОСОБА_7,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору за первісним позовом: ОСОБА_6, ОСОБА_7, Житлово-будівельний кооператив «Нива»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору за зустрічним позовом, - Житлово-будівельний кооператив «Нива»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 березня 2016 року, ухвалене у складі суддів: Чумак О. В., Карнауха П. М., Пилипчук Л. І.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_7 звернулись з позовом до ОСОБА_5, в якому просили визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з розміром часток по 1/2 кожному. Крім того, просили виділити в користування ОСОБА_4 кімнату № 5 площею 7,4 кв.м, ОСОБА_7 - кімнату № 2 площею 12,7 кв.м та зобов'язати ОСОБА_5 не чинити їм перешкод у проживанні та користуванні кімнатами і місцями спільного користування.

У травні 2014 року ОСОБА_4 подав до суду уточнену позовну заяву до ОСОБА_5, ОСОБА_8, ОСОБА_7, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ЖБК «Нива», в якій просив визнати його і ОСОБА_5 співвласниками квартири з розміром часток по 1/2 кожному та встановити наступний порядок користування квартирою: виділити йому у користування кімнату площею 7,4 кв.м; ОСОБА_7 з дружиною ОСОБА_9 та сином ОСОБА_10 - кімнату площею 17,1 кв.м; ОСОБА_5 та ОСОБА_8 - кімнату площею 12, 7 кв.м; кухню, коридор, ванну, вбиральню, кладову та балкони залишити у спільному користуванні.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Полтави від 18 липня 2014 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_7 про встановлення порядку користування квартирою закрито у зв'язку з його відмовою від позову.

Провадження у частині позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання співвласниками квартири з розміром часток по 1/2 кожному закрито у зв'язку набранням законної сили рішенням апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2014 року, яким відмовлено ОСОБА_4 у задоволенні позовних вимог про визнання за ним та ОСОБА_5 права власності по 1/2 частці квартири за кожним та визнано квартиру об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 18 липня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_4 про встановлення порядку користування квартирою задоволено частково. Виділено у користування ОСОБА_4 кімнату площею 7,4 кв.м; кухню, коридор, ванну, вбиральню і шафу залишено в спільному користуванні. У іншій частині позову відмовлено за безпідставністю.

Ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 21 серпня 2014 року скасовано ухвалу Ленінського районного суду м. Полтави від 18 липня 2014 року щодо закриття провадження у частині позовних вимог про визначення часток співвласників квартири, справу в цій частині передано до суду першої інстанції для продовження розгляду.

У жовтні 2014 року ОСОБА_4 подав уточнений позов до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, ОСОБА_8, ОСОБА_7, ЖБК «Нива», в якому просив виділити йому у власність дві кімнати площею 12,7 кв.м та 7,4 кв.м, а відповідачу - виділити у власність кімнату площею 17,1 кв.м та стягнути з нього на користь відповідача різницю вартості площ у розмірі 14 574 грн.

У грудні 2014 року ОСОБА_5 подала зустрічний позов до ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_7, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, ЖБК «Нива», про встановлення порядку користування квартирою, в якому просила виділити їй у користування кімнату площею 12,7 кв.м з балконом, відповідачам ОСОБА_8 та ОСОБА_7 - кімнату площею 17,1 кв.м з балконом; кухню, коридор, ванну, вбиральню та шафу залишити в спільному користуванні.

У листопаді 2015 року ОСОБА_4 уточнив позовні вимоги та просив стягнути з нього на користь ОСОБА_5 різницю вартості площ у розмірі 31 980 грн.

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 30 листопада 2015 року, ухваленим у складі судді Новака Ю. Д., у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено. Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1, за яким виділено в користування ОСОБА_5 кімнату площею 12,7 кв.м з лоджією площею 1,5 кв.м; ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - кімнату площею 17,1 кв.м з лоджією 2,7 кв.м; кухню, коридор, ванну, вбиральню та шафу залишено в спільному користуванні.

Додатковим рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 4 лютого 2016 року стягнено з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 судовий збір, сплачений при поданні зустрічного позову, у розмірі 124 грн і на користь держави - судовий збір у розмірі 2 972 грн 32 коп.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що за наявності рішення про визнання квартири спільною сумісною власністю не можна провести розподіл квартири, але з урахуванням фактичного користування квартирою, який склався між співвласниками, можна встановити порядок користування нею.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 22 березня 2016 року частково задоволено апеляційні скарги ОСОБА_4

Скасовано рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 30 листопада 2015 року та додаткове рішення цього суду від 4 лютого 2016 року з ухваленням нового рішення, яким позов ОСОБА_4 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_4 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_5 право власності на 1/2 частку цієї квартири. У задоволенні позову у іншій частині ОСОБА_4 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_5 задоволено частково.

Встановлено наступний порядок користування квартирою: ОСОБА_5 виділено у користування кімнату № 2 площею 12,7 кв.м і лоджію площею 2,7 кв.м. У загальному користуванні залишено коридор № 1 площею 8,6 кв.м; кімнату № 6 площею 17,1 кв.м; вбиральню № 3 площею 1,0 кв.м; ванну кімнату № 4 площею 2,6 кв.м; кухню № 7 площею 9,1 кв.м; шафу № 8, площею 0,4 кв.м; лоджію площею 1,5 кв.м.

Стягнено з ОСОБА_4 на користь держави 4 525 грн 34 коп. у відшкодування судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору.

Стягнено з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 3 158 грн 67 коп. у відшкодування судових витрат, пов'язаних зі сплатою судового збору.

У квітні 2016 року ОСОБА_5 звернулася з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 березня 2016 року та залишити в силі рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 30 листопада 2015 року та додаткове рішення цього суду 4 лютого 2016 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд порушив вимоги статей 10, 11 ЦПК України в редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи, відповідно до яких кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; особа, яка бере участь у справі розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Зокрема, апеляційний суд не врахував, що позивачем за первісним позовом не надано належних та допустимих доказів, які б обґрунтовували заявлені вимоги, що призвело до ухвалення помилкового рішення.

Також позивач за первісним позовом в уточненій позовній заяві, поданій у листопаді 2015 року, просив виділити йому у власність кімнати площею 12,7 та 7,4 кв.м, а відповідачу - кімнату площею 17,1 кв.м та стягнути з нього на користь відповідача різницю вартості площ у розмірі 31 980 грн. Суд першої інстанції правомірно відмовив ОСОБА_4 у задоволенні позову у зв'язку з неподанням ним доказів можливості такого виділення з технічної точки зору.

Суд апеляційної інстанції вийшов за межі позовних вимог та доводів апеляційної скарги і визнав за сторонами право власності на спірну квартиру в рівних частках, чим порушив вимоги статті 303 і частини третьої статті 61 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи.

Так, рішенням апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2014 року визнано недійсним рішення виконавчого комітету Ленінської районної у м. Полтава ради від 21 листопада 2006 року та свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 4 грудня 2006 року серії НОМЕР_1 в частині визнання за ОСОБА_5 права власності на квартиру АДРЕСА_1. Визнано вказану квартиру об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_5 та ОСОБА_4 і відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання квартири власністю сторін з розміром часток по 1/2 кожному.

Заявник посилається на те, що суд першої інстанції в межах заявлених ОСОБА_4 позовних вимог правомірно взяв до уваги положення підпункту «в» пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи», відповідно до якого поділ квартири у будинку ЖБК може бути проведений, якщо кожному з колишнього подружжя можливо виділити ізольоване жиле приміщення. Поділ приміщень при цьому провадиться відповідно до виділених їм часток у паєнагромадженні або визначених у праві власності на квартиру. Оскільки у праві власності на спірну квартиру не визначено частки кожного з подружжя, неможливо провести поділ квартири, тому позовні вимоги ОСОБА_4 не підлягають задоволенню.

При цьому апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_4 уточнював позовні вимоги та на підставі статті 71 Сімейного кодексу України просив здійснити поділ квартири в натурі з визнанням права власності на конкретні кімнати з відступом від рівності часток, що призвело до скасування правильного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції. Заявник посилається на те, що апеляційним судом здійснено вибіркове і суб'єктивне тлумачення статей 70 та 71 Сімейного кодексу України без врахування обставин справи.

Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції не врахував положення статей 369, 383, 405 ЦК України, відповідно до яких співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно; власник квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб; члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону; житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Апеляційний суд, на думку ОСОБА_5, не звернув уваги на те, що ОСОБА_4, заявляючи вимоги на підставі статті 71 Сімейного кодексу України, не вніс попередньо на депозитний рахунок суду грошову компенсацію замість її частки у праві спільної сумісної власності на майно.

Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_5 відкрито ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року. За клопотанням заявника зупинено виконання рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 березня 2016 року до закінчення касаційного провадження у справі.

У червні 2016 року ОСОБА_4 подав заперечення на касаційну скаргу, в яких просить скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 березня 2016 року без змін, посилаючись на те, що апеляційний суд прийняв обґрунтоване рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 липня 2016 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту шостого розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту четвертого пункту першого розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно та статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 69 Сімейного кодексу України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 70 Сімейного кодексу України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування.

Відповідно до статті 71 Сімейного кодексу України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі.

Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Поділ квартири у будинку ЖБК може бути проведений, якщо кожному з колишнього подружжя можливо виділити ізольоване жиле приміщення. Поділ приміщень при цьому провадиться відповідно до виділених їм часток у паєнагромадженні або визначених у праві власності на квартиру.

У пункті 14 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист приватної власності» від 22 грудня 1995 року №20 роз'яснено, що квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

Стаття 383 ЦК України встановлює, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Судами встановлено, щоз 18 червня 1983 року до 15 червня 2009 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували в зареєстрованому шлюбі. В 1988 році ОСОБА_5 стала членом ЖБК «Нива».

Відповідно до довідки ЖБК «Нива» від 26 червня 2012 року паєнагромадження за квартиру АДРЕСА_1 повністю виплачені.

На підставі рішення виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Полтави за № 493 від 21 листопада 2006 року ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 4 грудня 2006 року серії НОМЕР_1, а саме на вказану квартиру.

Відповідно до технічного паспорту квартира має загальну площу 63,1 кв.м, житлову площу 37,2 кв.м та складається з: 1 - коридору площею 8,6 кв.м; 2 - кімнати площею 12,7 кв.м; 3 - вбиральні площею 1,0 кв.м; 4 - ванної площею 2,6 кв.м; 5 - кімнати площею 7,4 кв.м; 6 - кімнати площею 17,1 кв.м; 7 - кухні площею 9,1 кв.м; 8 - шафи площею 0,4 кв.м; лоджії площею 1,5 кв.м та 2,7 кв.м.

З довідки ЖБК «Нива» від 16 грудня 2014 року судами встановлено, що в квартирі зареєстровані і проживають ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_8 (дочка), ОСОБА_7 (син), проживають без реєстрації: ОСОБА_9 (невістка), ОСОБА_11 (онук).

У грудні 2012 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_5 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя з розміром часток по 1/2 кожному, визнання недійсним рішення виконавчого комітету Ленінської районної ради м. Полтави від 21 листопада 2006 року за № 493 та свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 4 грудня 2006 року, а саме на спірну квартиру, видане на ім'я ОСОБА_5

Рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 29 жовтня 2013 року у задоволені вказаного відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2014 року рішення Ленінського суду м. Полтави від 29 жовтня 2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано недійсним рішення виконавчого комітету Ленінської районної у м. Полтава ради № 493 від 21 листопада 2006 року та свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 4 грудня 2006 року, серії НОМЕР_1, видане Управлінням житлового комунального господарства ОСОБА_5 Визнано квартиру об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_5 У іншій частині позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визначення часток у квартирі по 1/2 кожному, апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що з довідки ЖБК «Нива» від 10 січня 2014 року вбачається, що документи кооперативу за період з 1988 року по 2006 рік втрачені, у зв'язку з чим неможливо визначити розміри пайових внесків колишнього подружжя.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 вересня 2014 року рішення апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2014 року залишено без змін.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, суд першої інстанції послався на те, що на час розгляду даної справи рішення апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2014 року, яким ОСОБА_4 відмовлено у визнанні за ним та ОСОБА_5 права власності на 1/2 частину квартири за кожним, набрало законної сили. Квартира є спільною сумісною власністю ОСОБА_4 та ОСОБА_5 згідно з рішенням суду, а відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК Україниобставини, встановлені судовими рішеннями у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили не доказується при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

На підставі викладеного суд зазначив, що посилання позивача ОСОБА_4 на те, що пай виплачений за спільні кошти, відповідно, і частки в квартирі повинні бути рівними, не можуть розглядатися як підстава для розподілу площі квартири в рівних частках.

Також суд першої інстанції з посиланням на підпункт «в» пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 вересня 1987 року № 9 «Про практику застосування судами законодавства про житлово-будівельні кооперативи» вказав, що оскільки у квартирі не визначено частку власності кожного з подружжям, а квартира є їх спільною сумісною власністю, проводити її поділ неможливо.

Задовольняючи зустрічний позов (виділяючи у користування ОСОБА_5 кімнату площею 12,7 кв.м з лоджією; ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - кімнату площею 17,1 кв.м з лоджією та залишаючи у спільному користуванні кухню, коридор, ванну, вбиральню, шафу)суд першої інстанції керувався статтями 369, 383, 405 ЦК України та врахував, що рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 18 липня 2014 року вже виділено ОСОБА_4 у користування кімнату площею 7,4 кв.м, а кухню, коридор, ванну, вбиральню, шафу залишено у спільному користуванні; у виділенні у користування інших кімнат ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 судом було відмовлено, оскільки останні не виявили бажання щодо визначення порядку користування квартирою. Також суд врахував, що саме такий порядок користування склався між членами сім'ї.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про визнання за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності по 1/2 частці квартири за кожним, мотивував своє рішення тим, що спірна квартира належить вказаним особам на праві спільної сумісної власності, оскільки набута подружжям за час шлюбу, що підтверджується рішенням апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2014 року. У зв'язку з цим, відповідно до частини першої статті 69 та частини першої статті 70 Сімейного кодексу України ОСОБА_4 має право на поділ квартири виходячи з рівності часток дружини і чоловіка. Доказів наявності обставин, передбачених частиною третьою статті 70 Сімейного кодексу України, які дають право суду збільшити частку майна дружини або чоловіка, суду не надано.

Апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для поділу у зв'язку з наявністю рішення апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2014 року, так як підставою для відмови суд зазначив ненадання позивачем доказів, яка конкретно сума пайових внесків була сплачена за спірну квартиру.

Таким чином, у вказаній справі спір стосувався правомірності реєстрації за ОСОБА_5 права власності на квартиру, що була викуплена на підставі пайових внесків подружжя до житлово-будівельного кооперативу, у зв'язку чим заявлялась похідна позовна вимога щодо визначення розміру часток співвласників квартири.

У даній справі ОСОБА_4звернувся з позовом до ОСОБА_5,пославшись на статтю 71 Сімейного кодексу України, яка регулює поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Тобто підставою для звернення до суду з цим позовом був поділ спірної квартири між її співвласниками, які набули право власності на неї за час шлюбу.

Такі обставини свідчать про те, що підстави позовів у зазначених справах є різними.

Апеляційний суд, спростовуючи доводи ОСОБА_5 про те, що позивачем не заявлено вимог про визнання права власності по 1/2 частці квартири за кожною із сторін, зазначив, що позивачем під час судового засідання підтверджено, що, звертаючись до суду з уточненою позовною заявою, він не відмовлявся від первісних позовних вимог, а збільшував їх. Вказана обставина підтверджується змістом уточненої позовної заяви і апеляційної скарги ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Полтави від 30 листопада 2015 року, в яких позивач неодноразово звертає увагу суду на необхідність визнання за ним права власності на 1/2 частку квартири, обґрунтовуючи таку вимогу тим, що невизначеність часток сторін у праві власності позбавляє їх можливості у повній мірі реалізувати своє право вільно володіти і розпоряджатися своєю власністю.

Відмовляючи у задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_4 та частково задовольняючи зустрічний позов про встановлення порядку користування квартирою, апеляційний суд керувався статтею 358 ЦК України та врахувавши, що рішенням Ленінського районного суду м. Полтави від 18 липня 2014 року, яке набрало законної сили, ОСОБА_4 виділено у користування кімнату площею 7,4 кв.м, виділив у користування ОСОБА_5 з урахуванням її частки у спільній частковій власності кімнату площею 12,7 кв.м з прилеглою до неї лоджією; такий порядок користування кімнатами фактично склався між сторонами на день розгляду справи.

Відмовляючи у виділенні ОСОБА_4 у користування кімнати площею 12,7 кв.м, апеляційний суд зазначив, що, враховуючи технічні характеристики квартири, визначити порядок користування квартирою з виділенням в користування кожній стороні рівних за площею відособлених жилих приміщень, які б ідеально відповідали частці кожного з співвласників в праві спільної часткової власності на зазначене майно, є неможливим.

Відмовляючи у виділенні ОСОБА_5 у користування кімнати площею 17,1 кв.м, суд мотивував своє рішення тим, що різниця між розміром кімнати, яка виділена у користування позивачу, та вказаної кімнати буде суперечити рівності часток сторін у праві спільної часткової власності на квартиру.

З урахуванням того, що у квартирі зареєстровані ОСОБА_8 та ОСОБА_7 та проживають без реєстрації ОСОБА_9 та ОСОБА_11, які відповідно до статті 405 ЦК України мають право користування квартирою як члени сім'ї власника житла, і житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником, апеляційний суд у загальному користуванні співвласників квартири та членів їх сім'ї, які зареєстровані і проживають у квартирі, залишив коридор № 1 площею 8,6 кв.м; кімнату № 6, площею 17,1 кв.м; вбиральню № 3 площею 1,0 кв.м; ванну кімнату № 4 площею 2,6 кв.м; кухню № 7 площею 9,1 кв.м; шафу № 8, площею 0,4 кв.м; лоджію площею 1,5 кв.м.

Касаційний суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Доводи заявника про те, що апеляційний суд визнав за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право власності по 1/2 частці квартири за кожним, в той час як ОСОБА_4 такі вимоги не заявлялися, спростовуються змістом позовних заяв, з яких вбачається, що звертаючись з позовом до ОСОБА_5 у червні 2012 року, ОСОБА_4 посилався на статті 60, 69, 70 СК України та вказуючи, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині і чоловіку на праві спільної сумісної власності, що вони мають право на поділ майна та його частка і частка ОСОБА_5 у квартирі є рівними, просив визначити, що квартира є спільною сумісною власністю його та відповідача з розміром часток по 1/2 кожному та встановити порядок користування квартирою.

Подаючи до суду уточнені позовні заяви у жовтні 2014 року та у листопаді 2015 року про виділення йому у власність кімнат площею 12,7 кв.м та 7,4 кв.м, а відповідачу кімнати 17,1 кв.м зі стягненням з нього на користь відповідача різниці вартості площ, позивач наполягав на тому, що суд повинен визнати його власником 1/2 частки квартири. Судом першої інстанції ухвала про залишення без розгляду позовних вимог ОСОБА_4 про визнання права власності по 1/2 частці квартири за кожною із сторін чи ухвала про закриття провадження у справі в цій частині у зв'язку з відмовою від позовних вимог не постановлялася.

В апеляційній скарзі, поданій у грудні 2015 року на рішення Ленінського районного суду м. Полтави, ОСОБА_4 наполягав на визначенні розміру часток у квартирі та визнанні за ним права власності на 1/2 частку квартири.

Таким чином посилання заявника на порушення апеляційним судом вимог статті 303 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час вирішення справи, а саме вихід апеляційного суду за межі позовних вимог та доводів апеляційної скарги, є необґрунтованим.

Посилання заявника на порушення апеляційним судом статті 61 ЦПК України у тій же редакції, зокрема, неврахування висновків апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2014 року про відсутність підстав для задоволення вимог про визначення рівних часток у праві власності на квартиру, є помилковим.

Ухвалюючи рішення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідно до частини першої статті 69 Сімейного кодексу України позивач має право на поділ квартири, що належить йому та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності, і відповідно до положень частини першої статті 70 Сімейного кодексу України частки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є рівними.

Апеляційний суд дав належну оцінку рішенню апеляційного суду Полтавської області від 15 січня 2014 року та обґрунтовано зазначив, що у справі, за наслідками розгляду якої воно ухвалене, спір стосувався правомірності реєстрації на ОСОБА_5 права власності на квартиру і вимога про визначення розміру часток співвласників квартири була похідною. Тому вказане рішення не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визнання за сторонами права власності по 1/2 частці квартири за кожним, які заявлено в порядку поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Касаційний суд не погоджується з доводами заявника про порушення апеляційним судом статей 369 383 405 ЦК України, яке полягає у тому, що у резолютивній частині рішення суду відсутній висновок про визначення порядку користування квартирою членами сім'ї власників квартири, оскільки суд в мотивувальній частині рішення зазначив, що відповідно до статті 405 ЦК України житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником, тому з урахуванням прав осіб, які не є власниками квартири, але зареєстровані і проживають в ній, залишив у загальному користуванні ОСОБА_4, ОСОБА_5 та членів їх сім'ї кімнату площею 17, 1 кв.м, коридор, кухню, ванну, вбиральню, шафу і лоджію.

Посилання заявника на неврахування апеляційним судом порушення ОСОБА_4 вимог статті 71 Сімейного кодексу України щодо попереднього внесення другим з подружжя на депозитний рахунок суду суми компенсації не має правового значення, оскільки апеляційний суд відмовив у задоволенні вимоги про виділення йому у власність кімнати 7,4 кв.м та 12,7 кв.м з посиланням на те, що площа вказаних кімнат не відповідає площі, яка припадає на його частку у квартирі, а також у зв'язку з тим, що ОСОБА_5 заперечувала проти присудження їй грошової компенсації.

Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом роз'яснень, викладених у пункті 14 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист приватної власності» від 22 грудня 1995 року № 20 не знайшли підтвердження, оскільки апеляційний суд з врахуванням неможливості виділити сторонам ізольовані жилі приміщення з самостійними виходами, встановив порядок користування приміщеннями квартири, про що було заявлено зустрічний позов.

В касаційній скарзі заявник також посилається на неповне з'ясування апеляційним судом обставини справи та неналежну оцінку, в той час як під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання.

Оскільки рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 березня 2016 року, виконання якого зупинено до закінчення касаційного провадження, залишено без змін, суд касаційної інстанції поновлює його виконання.

Керуючись статтями 409, 410, 416, 436 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 березня 2016 року без змін.

Поновити виконання рішення апеляційного суду Полтавської області від 22 березня 2016 року.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

С. О. Погрібний

О. В. Ступак