Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 28.03.2021 року у справі №640/256/18
Постанова КЦС ВП від 05.04.2023 року у справі №640/256/18

Постанова

Іменем України

05 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 640/256/18-ц

провадження № 61-2484св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Васікова Лариса Євгеніївна, Акціонерне товариство «Райфайзен Банк «Аваль»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року у складі колегії суддів: Бурлаки І. В., Хорошевського О. М., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Васікова Л. Є., Акціонерне товариство «Райфайзен Банк «Аваль» (з 17 червня 2021 року назву змінено на Акціонерне товариство «Райфайзен Банк») (далі - АТ «Райфайзен Банк»), про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визначення спільного сумісного майна, поділ спільного сумісного майна, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Позов обґрунтований тим, що з 03 травня 2005 року до 25 березня 2015 року включно вона та ОСОБА_2 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, піклувалися один про одного. Вони мають трьох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Відповідно до договору дарування від 05 лютого 2008 року ОСОБА_2 на праві приватної власності належала нежитлова будівля літ «В-2» на АДРЕСА_1 (згідно з рішенням Харківської міської ради від 20 листопада 2015 року № 12/15 перейменовано на АДРЕСА_2 загальною площею 205,7 кв. м. За її кошти зазначене майно реконструйоване в нежитлову будівлю літ «В-3» загальною площею 553,7 кв м. Зокрема, у 2007 році вона інвестувала 39 000,00 дол. США, про що ОСОБА_2 08 листопада 2007 року надав розписку. У 2008 році ОСОБА_2 взяв кредит в АТ «Райфайзен Банк», на забезпечення якого передав банку в іпотеку вказану нежитлову будівлю. На погашення кредитної заборгованості ОСОБА_2 взяв у неї в борг 26 липня 2012 року 50 000,00 дол. США, що підтверджується розпискою.

15 лютого 2013 року ОСОБА_2 розпорядився їх спільним сумісним майном без її згоди, що виключає дійсність договору. Укладенням договору купівлі-продажу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 порушено її права, а саме позбавлено її права на частку в спільній сумісній власності.

Просила встановити факт постійного проживання однією сім`єю її та ОСОБА_2 з 03 травня 2005 року до 25 березня 2015 року; визначити, що спільним сумісним майном її та ОСОБА_2 є нежитлова будівля літ «В-3» загальною площею 553,7 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 (далі - нежитлове приміщення); витребувати на її користь з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 1/2 частину нежитлового приміщення; поділити спільне сумісне майно її та ОСОБА_2 по 1/2 частині; визнати за нею право власності на частину нежитлового приміщення; визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитловоого приміщення, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Васіковою Л. Є.; стягнути з відповідачів судовий збір.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 04 вересня 2020 року позов задоволено. Встановлено факт спільного проживання однієї сім`єю без укладення шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із 03 травня 2005 року до 25 березня 2015 року. Визнано спільним сумісним майном ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нежитлове приміщення. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 15 лютого 2013 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 . Поділено спільне сумісне майно ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежитлового приміщення. Витребувано на користь ОСОБА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 , ОСОБА_3 1/2 частину нежитлового приміщення. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 довела належними та допустимими доказами факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_2 з 03 травня 2005 року до 25 березня 2015 року та участь у реконструкції нежитлового приміщення, яку вважала об`єктом спільної сумісної власності.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Харківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано, в позові відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не довела факт постійного проживання однією сім`єю з ОСОБА_2 з 03 травня 2005 року до 25 березня 2015 року.

Згідно з матеріалами справи між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 були фінансові відносини (розписки про позику), невиконані боргові зобов`язання перед кредитними установами у кожного окремо, придбання кожним окремо нерухомого майна та його окрема реалізація. Виконання цих дій здійснювалося не в інтересах сім`ї, а в інтересах кожного із них окремо. Кожний реалізовував своє нерухоме майно, придбавав інше.

Надані суду документи не підтверджують ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету.

Спільні діти, відпочинок - це не єдина підстава, за якою встановлюється факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

У суді першої інстанції позивачка не заперечувала, що місце її реєстрації інше, ніж у ОСОБА_2 . Про це вона вказала й у відзиві на апеляційні скарги. Зазначила, що спільного бюджету у неї та ОСОБА_2 не було. Також вказала, що не мала доходів. Розмір та джерело доходів відповідача їй були невідомі.

Таким чином, доказів довготривалих відносинміж сторонами, що є основною ознакою для встановлення факту проживання однією сім`єю, не надано. Ані поясненнями свідків, ані актами представників житлово-експлуатаційної організації, ані будь-якими іншими доказами цього юридичного факту не підтверджено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Харківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року, просила її скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, не вказавши для цього норми ЦПК України, які б порушив районний суд, переоцінив ті самі докази, й дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, не врахував висновки Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 2-13112/10.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №145/474/17 зазначено, що принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду.

Суд апеляційної інстанції на власний розсуд переціонив докази у справі, не дав відповіді на кожний аргумент.

Суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду щодо преюдиційності фактів. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц та постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 127/4302/15-ц викладений правовий висновок про те, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Рішенням Харківського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2017 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 17 липня 2019 року, у справі № 640/8559/16-ц, провадження № 61-17011св18, встановлені обставини про те, що вона і ОСОБА_2 на час виникнення спірних правовідносин перебували у цивільному шлюбі.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги на правила оцінки доказів. Не були допитані свідки, які могли підтвердити факт її проживання з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу.

Аргументи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3 та ОСОБА_4 зазначають, що ОСОБА_1 не вказує, яку норму матеріального чи процесуального права неправильно застосував суд апеляційної інстанції. Посилаючись на висновки Верховного Суду, позивач також не вказує, які саме норми права не застосував суд у подібних правовідносинах. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі. У справі № 640/8559/16-ц не вирішувалося питання встановлення юридичного факту проживання однією сім'єю позивача з ОСОБА_2 . У справі жодним доказом не доведено, що ОСОБА_2 мав спільний бюджет з ОСОБА_1 , у тому числі для придбання нерухомого майна, для утримання сім'ї та дітей, спільного ведення господарства й піклування одне про одного. Позивач не надала доказів участі у реконструкції спірної нежитлової будівлі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 27 липня 2021 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Харківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року.

У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 має трьох дітей: ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . У свідоцтвах про народження дітей батьком записано ОСОБА_2 .

На підставі договору купівлі-продажу від 08 листопада 2007 року ОСОБА_1 є власником однокімнатної квартири АДРЕСА_3 , житловою площею 13,6 кв. м, загальною площею 19,5 кв. м, яку в подальшому передала банку на забезпечення виконання умов кредитного договору від 08 листопада 2007 року № 6/4/26/2007/840-К/820.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 19 грудня 2007 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Харківської міської ради про визнання права власності за ОСОБА_2 визнано право власності на спірну нежитлову будівлю літ «В-2», яка складається з приміщень підвалу № 1, 2, першого поверху № І, 1, 5-8, другого поверху № 1-5 загальною площею 205,7 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , що ця будівля реконструйована з нежитлової будівлі літ «В-1» загальною площею 36,7 кв. м, яка належала ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 31 березня 2003 року, укладеного між ОСОБА_2 та його батьком ОСОБА_11 .

Рішенням Господарського суду Харківської області від 29 грудня 2008 року у справі № 39/198-08 за ОСОБА_2 як за фізичною особою - підприємцем визнано право власності на нежитлову будівлю літ «В-3», загальною площею 553,7 кв. м, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , яка реконструйована з нежитлової будівлі літ «В-2» загальною площею 205,7 кв. м та належала ОСОБА_2 на праві власності. Під час проведення реконструкції здійснені: розширення підвалу шляхом добудування приміщень № 3, 4, 5, 6, 7, площею 53,5 кв. м; розширення першого поверху шляхом добудування приміщень № 2, 4, 6, 7, площею 57,1 кв. м; добудова другого поверху шляхом розширення приміщення № 2 до 135,0 кв. м; добудова над існуючими поверхами третього поверху, який складається з приміщень № 1, 2, 3, 4, 5, площею 160,3 кв. м; облаштування сходів між підвальним, першим, другим та третім поверхами нежитлової будівлі; улаштування пожежної драбини з вхідною площадкою; виконане внутрішнє та зовнішнє оздоблення приміщень і будівлі в цілому; виконане внутрішнє інженерне обладнання систем водопостачання, каналізації, електропостачання, теплопостачання.

Згідно з генеральною кредитною угодою № 07-01-60-08 укладено кредитний договір від 21 березня 2008 року № 010-2/07-01-0253-08 з урахуванням додаткового договору від 10 серпня 2009 року № 1, за яким ОСОБА_2 надано кредит у розмірі 300 000,00 дол. США із встановленою відсотковою ставкою 13,50 % річних до 21 березня 2023 року. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 21 березня 2008 року № 010-2/07-01-0253-08 ОСОБА_2 передав в іпотеку належне йому на праві приватної власності нерухоме майно, а саме спірну нежитлову будівлю.

Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 27 жовтня 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 25 січня 2012 року, у справі № 2018/2-790/11 за позовом АТ «Райфайзен Банк» в особі Харківської обласної дирекції АТ «Райфайзен Банк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, в рахунок погашення заборгованості у розмірі 361 994,17 дол. США звернено стягнення за іпотечним договором від 21 березня 2008 року № 07-01-/60/1-08, з урахуванням договору про внесення змін від 10 серпня 2009 року № 1, а саме на нежитлову будівлю літ. «В-3» загальною площею 553,7 кв. м, яке належить іпотекодавцю ОСОБА_2 на праві власності; визначено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження» на підставі статті 41 Закону України «Про іпотеку».

Згідно з договором купівлі-продажу від 15 лютого 2013 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 передав, а ОСОБА_4 . Та ОСОБА_3 прийняли в рівних частинах - по 1/2 частині кожний, у власність спірну нежитлову будівлю. Продаж вчинено за 1 100 000,00 грн.

ОСОБА_2 у заяві до приватного нотаріуса від 12 лютого 2013 року повідомив про те, що спірна нежитлова будівля є його особистою власністю. Він придбав її не перебуваючи в зареєстрованому шлюбі та не проживаючи однією сім`єю ні з ким із жінок.

Відповідно до договору дарування від 23 вересня 2009 року позивач отримала в дар від ОСОБА_11 , ОСОБА_2 39/100 часток комунальної квартири АДРЕСА_4 .

Згідно з договором купівлі-продажу квартири АДРЕСА_5 від 26 липня 2012 року, укладеним між ОСОБА_1 , яка діє як законний представник свого малолітнього сина ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , продавці передали у власність покупцю, в рівних частках кожний, належну їм на праві спільної часткової власності квартиру, а покупець сплатила за неї грошову суму в розмірі 401 500,00 грн, що еквівалентно 50 000,00 дол. США, які продавці повністю отримали ще до підписання цього договору: ОСОБА_1 для свого малолітнього сина ОСОБА_8 отримала в сумі 200 750,00 грн, що еквівалентно 25 000,00 дол. США; ОСОБА_12 . Отримав 200 750,00 грн, що еквівалентно 25 000,00 дол. США.

Відповідно до розписок: від 08 листопада 2007 року, згідно з якою ОСОБА_2 взяв в ОСОБА_1 в борг кошти в розмірі 39 350,00 дол. США та зобов`язався повернути до 31 грудня 2015 року; від 26 липня 2012 року, відповідно до якої ОСОБА_2 взяв в ОСОБА_1 у борг кошти в розмірі 400 000,00 грн, що є еквівалентом 50 000,00 дол. США, на погашення заборгованості перед АТ «Райфайзен Банк» за кредитним договором від 21 березня 2008 року № 010-2/07-01-0253-08 та зобов`язався повернути до 01 вересня 2015 року.

У провадженні територіального управління юстиції у Харківській області перебувало виконавче провадження № 54075620 з примусового виконання виконавчого листа № 646/11044/14-ц, виданого 20 квітня 2017 року Червонозаводським районним судом м. Харкова, про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства Комерційного Банку «Надра» боргу в розмірі 681 415,45 грн.

23 жовтня 2017 року державний виконавець виніс постанову про повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку відсутністю майна боржника, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

У Міжрайонному відділі державної виконавчої служби по Основ`янському та Слобідському районах м. Харкова Головного територіального управління юстиції у Харківській області на виконанні знаходиться виконавче провадження № 55679807 з виконання виконавчого напису № 18493, вчиненого 01 листопада 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Швець Р. О., про стягнення боргу з ОСОБА_1 на користь Приватного акціонерного товариства Комерційного Банку «ПриватБанк» у розмірі 18 864,28 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки (частина друга статті 3 СК України).

Суд розглядає справи про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу (пункт 5 частини першої статті 315 ЦПК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу щодо права спільної сумісної власності подружжя (стаття 74 СК України).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя та четверта статті 368 ЦК України).

Вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; ведення спільного побуту; взаємні права та обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц).

Отже, факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу належить до предмета доказування і підлягає встановленню при ухваленні судового рішення.

Щоб визначити джерело придбання майна подружжя, яке не перебуває у зареєстрованому шлюбі, необхідно встановити не лише факт спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю, й участь у його придбанні шляхом формування спільного бюджету та ведення спільного господарства, а також виключити можливість залучення особистих коштів будь-кого з них.

Суд апеляційної інстанції, врахувавши вказані норми матеріального права, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові з огляду на таке.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Згідно з частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. (частина перша, друга статті 77 ЦПК України).

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків дії принципу змагальності у цивільному процесі.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 78 ЦПК України).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, провадження № 14-400цс19).

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд зазначає, що відповідно до правил доказування у цивільному процесі лише посилання на факти, без їх доведення належними та допустими доказами, не може бути підставою для задоволення позову.

Позивачка звернулась з позовом про визанння факту спільного проживання, поділ майна, а саме нежитлового приміщення, визнання недійним договору купівлі-продажу приміщення, витребування 1/2 частини нежитлового приміщення.

Згідно з матеріалами справи31 березня 2003 року за договором дарування ОСОБА_2 отримав від його батька, ОСОБА_11 нежитлове приміщення площею 36,7 кв. м. У 2007 році проводив його реконструкцію. 23 жовтня 2007 року виготовив технічний паспорт на нежитлове приміщення після реконструкції, площею 205, 7 кв.м (т. 1. а. с. 148).

19 грудня 2007 року рішенням Київсього районного суду м. Харкова визнано право власності на нежитлове приміщення площею 205, 7 кв.м за ОСОБА_2 (т. 1, а. с. 148).

08 листопада 2007 року ОСОБА_1 оформила кредит в банку у розмірі 40 038,62 дол. США (т. 2, а. с. 99). В той же день згідно з розпискою вона надала у позику ОСОБА_2 39 350 дол. США, строк повернення - до 31 грудня 2015 року (т. 1, а. с. 29).

04 березня 2008 року ОСОБА_2 провів оцінку нежитлового приміщення площею 205,7 кв.м, ринкова вартість встановлена у розмірі 2 270 300,00 грн (т. 3, а. с. 14).

21 березня 2008 року ОСОБА_2 взяв кредит в банку у розмірі 300 000,00 дол. США під іпотеку нежитлового приміщення площею 205,7 кв м.(т. 1, а. с. 144).

У 2008 році проводив реконструкцію нежитлового приміщення. 09 грудня 2008 року виготовив технічний паспорт на нежитлове приміщення після реконструкції, площею 553, 7 кв. м (т. 1, а. с. 23).

29 грудня 2008 року рішенням Господарського суду Харківської області визнано право власності на нежитлове приміщення площею 553, 7 кв. м за ОСОБА_2 як фізичною особою - підприємцем (т. 1, а. с. 23).

У 2009 році внесено зміни до договору іпотеки, з огляду на реконструкцію нежитлового приміщення площею 553,7 кв. м (т. 1. а. с. 144).

27 жовтня 2011 року рішенням Київсього районного суду м. Харкова звернено стягнення на нежитлового приміщення площею 553,7 кв. м на користь банку шляхом реалізації на публичних торгах (т. 1, а. с. 143). 25 січня 2012 року ухвалою суду апеляційної інстанції рішення суду від 27 жовтня 2011 року залишено без змін (т. 1, а. с. 146).

07 лютого 2012 року згідно з борговою розпискою ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 50 000,00 дол. США на погашення кредиту в банку у розмірі 300 000 дол. США, строк повернення позики - до 01 вересня 2015 року (т. 1, а. с. 28).

31 січня 2013 року ОСОБА_2 уклав угоду з банком про добровільну реалізацію приміщення (т. 1, а. с. 138).

15 лютого 2013 року ОСОБА_2 провів оцінку нежитлового приміщення площею 553,7 кв. м, ринкова вартість становила 1 265 800,00 грн (т. 3, а. с. 158).

15 лютого 2013 року ОСОБА_2 уклав договір купівлі-продажу нежитлового приміщення площею 553,7 кв. м, згідно з яким за 1 100 000,00 грн відчужив його ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 25). До договору подав нотаріально завірену заяву про те, що це приміщення є його особистою власністю, він «придбав її (будівлю - уточн.) не перебуваючи у зареєстрованому шлюбі та не проживаючи однією сім`єю ні з ким з жінок» (т. 3, а. с. 156).

27 грудня 2017 року на звернення ОСОБА_1 ОСОБА_2 вказує, що реконструкція нежитлового приміщення площею 553,7 кв. м проводилась за її кошти, проте передати їй 1/2 частину відмовився. Рекомендував звернутися до суду (т. 1, а. с. 33).

У справі, крім свідоцтв про народження дітей, де батьком вписаний ОСОБА_2 , немає доказів спільного проживання. Позивачка вказувала, що спільного бюджету вони з ОСОБА_2 не мали (оркемі фінансові зобов`язання), розмір його доходів вона не знала, зареєстровані були за різними адресами.

ОСОБА_2 визнав позов у додаткових поясненях свого представника в першій інстанції. Вказував на те, що вимоги позивачки стосуються саме поділу спільного майна, набутого за час спільного проживання, а не її боргових вимог до нього.

Одним із способів захисту добросовісної сторони є правовий принцип, згідно з яким особа втрачає право посилатися на будь-які факти на обґрунтування своїх домагань, якщо його попередня поведінка свідчила про те, що вона дотримується протилежної позиції (принцип естопелю).

В основу доктрини venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці) покладено принцип добросовісності.

Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно зі статтею I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд дійшов висновку, що погодження ОСОБА_2 з тим, що він з позивачкою спільно проживав і нежитлове приміщення реконструйоване за кошти позивачки, має ознаки штучного, вчиненого з метою вирішення спору поза борговими зобов`язаннями ОСОБА_2 перед позивачкою, шляхом переведення боргу на добросовісних набувачів через витребування частини їхнього нежитлового приміщення.

Прослідковується недобросовісна поведінка ОСОБА_2 , який попередньо вчиняє дії, продаж спірного майна, вказуючи, що не проживає однією сім`єю з жінкою, а під час розгляду справи їх спростовує, вказуючи, що проживав однією сім`єю разом з позивачкою на час продажу. Під час укладення договору купівлі -продажу від 15 лютого 2013 року не вказував, що позивачка інвестувала кошти в реконструкцію, у 2017 році - надає письмову відповідь позивачці, що за її кошти проведено реконструкцію нежитлового приміщення і рекомендує звертатись до суду.

Жодного підтвердження, що реконструкція нежитлового приміщення проведена за кошти позивачки, а не за інші кошти, зокрема кредитні кошти ОСОБА_2 , крім погодження самого ОСОБА_2 у матеріалах справи немає.

Ринкова вартість приміщення згідно з наданими звітами про оцінку у 2008 році до реконструкції становила 2 270 300,00 грн, після реконструкції на момент продажу у 2013 році - 1 265 800,00 грн. Фактично доказів поліпшення за рахунок коштів позивачки судам не надано. Звіти оцінки надані позивачкою за 2018 і 2019 роки, де вартість є значно більшою (т. 3, а. с. 100), є сумнівними, оскільки не встановлено причинного зв`язку між реконструкцією та підвищенням вартості спірного майна за 6 років - з 2013 року приміщенння перебуває у власності інших осіб.

Верховний Суд зауважує, що ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не зверталися до суду з клопотанням про проведення експертизи для встановлення обсягів, вартості та джерел коштів проведеної реконструкції, висновків експертиз, проведених на замовлення учасника справи, судам не надавали.

Вимоги позивачки зводяться до виконання борогових зобов`язань ОСОБА_2 , правовідносини штучно кваліфікуються як сімейні.

Суд апеляційної інстанції, належним чином оцінивши зібрані докази, не встановив, що позивач разом з ОСОБА_2 мали спільний побут, взаємні права і обов`язки, вели спільне господарство та разом формували спільний бюджет.

Щодо доводів касаційної скарги, що суди не допитали свідків для встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, Верховний Суд зауважує, що численна практика Верховного Суду підтверджує, що лише показання свідків не можуть бути підставою для встановлення наявності фактичних шлюбних і сімейних відносин (постанови Верховного Суду від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16-ц, провадження № 61-5296св19, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, провадження № 61-13801св21, від 24 лютого 2022 року у справі № 761/4449/19, провадження № 61-200св210).

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, не дають підстав вважати неправильним застосування судом норм матеріального та процесуального права, зводяться до незгоди з оскаржуваним судовим рішенням у справі та необхідності переоцінки доказів, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі №2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції, на власний розсуд переціонив докази у справі, не врахував висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, викладених у постановов від 19 серпня 2020 року у справі № 2-13112/10 та від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17.

Верховний Суд вважає наведені аргументи безпідставними з огляду на таке.

У постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 2-13112/10 Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції, не вказавши для цього норми ЦПК України, які б порушив районний суд, переоцінив ті самі докази, й дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.

У постановіВерховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі №145/474/17 викладено висновок, що принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі.

Висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду від 19 серпня 2020 року у справі № 2-13112/10, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17 не суперечать висновкам суду апеляційної інстанції.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків Верховного Суду щодо преюдиційності фактів.

У постанові Верховного суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц та постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 127/4302/15-ц викладений правовий висновок про те, що преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

ОСОБА_1 зазначає, що рішенням Харківського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2017 року, залишеним в силі постановою Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 640/8559/16-ц, провадження № 61-17011св18, встановлені обставини про те, що вона і ОСОБА_2 на час виникнення спірних правовідносин перебували у цивільному шлюбі.

Верховний Суд не погоджується із такими доводами та вважає їх необґрунтованими.

Справа № 640/8559/16-ц стосується спору між ОСОБА_1 і ОСОБА_14 , ОСОБА_15 щодо оспорення договору дарування 40/100 частин комунальної квартири АДРЕСА_4 , укладеного 25 березня 2011 року між нею і ОСОБА_14 .

Дослідження обставин проживання ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не входило до предмета доказування у справі № 640/8559/16-ц, тому ухвалені в ній рішення Харківського районного суду м. Харкова від 21 квітня 2017 року та постанова Верховного Суду від 17 липня 2019 року не звільняють позивачку від доказування підстав позову у цій справі.

Відповідно до частини сьомої статті 82 ЦПК України правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частинипершої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване судове рішення підлягає залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Харківського апеляційного суду від 11 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко