Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.07.2023 року у справі №607/15022/20
Постанова КЦС ВП від 04.07.2023 року у справі №607/15022/20
Постанова КЦС ВП від 04.07.2023 року у справі №607/15022/20

Постанова

Іменем України

04 липня 2023 року

м. Київ

справа № 607/15022/20

провадження № 61-5085св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви»,

відповідач за первісним позовом (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 рокуу складі колегії суддів: Костів О. З., Міщій О. Я., Шевчук Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2020 року Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» (первинна назва - «Монастир св. Теодора Студита») є власником спірного будинку, який рішенням Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року №133 передано у власність для культових потреб монастиря. З 1999 року, за згодою власника, у вищевказаній будівлі проживала жіноча спільнота сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, яка формувалася під опікою та духовним проводом монастиря св. Теодора Студита та у подальшому розвинулася в жіночий монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці, як інститут єпархіального права.

Відповідачка ОСОБА_1 проживала та була зареєстрованою за адресою: АДРЕСА_1 , з 28 вересня 2011 року на правах монахині монастиря Введення у Храм Пресвятої Богородиці.

Вказує, що відповідачка набула права користування чужим житлом на правах особистого строкового сервітуту, який виник на підставі усного договору з позивачем, обумовленого метою його функціонування та прийняття у монахині монастиря.

27 квітня 2017 року, з огляду на системні порушення монашої дисципліни і монаших правил, ігнорування розпоряджень і вказівок єпархіального Єпископа та Верховного Архієпископа УГКЦ, монастир Введення у Храм Пресвятої Богородиці було закрито та доручено с. ОСОБА_9 (ОСОБА_9) управляти справами монастиря до моменту заснування нового.

05 травня 2017 року, у зв`язку із неприйняттям у дусі монашої покори розпоряджень церковного керівництва та розбіжностями у поглядах з очільницею монастиря, відповідачка ОСОБА_1 з власної волі залишила монастир, припинила ведення з іншими монахами спільного монашого життя з одночасним припиненням проживання в ньому, чим вчинила односторонній правочин, з яким пов`язується припинення користування.

Посилаючись на пункти 2, 4 частини першої статті 406 ЦК України, згідно яких сервітут припиняється у разі відмови особи, в інтересах якої встановлений, та припинення обставин, які були підставою для встановлення сервітуту, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 .

02 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зустрічним позовом до Релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» про зобов`язання усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що вона, монахиня с. ОСОБА_1, в миру ОСОБА_1 , прийшла до монастиря 25 серпня 2003 року. Постриг в рясу отримала 28 серпня 2006 року, а постриг у Малу схиму - 27 квітня 2011 року. У монашому стані перебуває понад 17 років.

З 28 вересня 2011 року вона, як монахиня монашої спільноти сестер Введення в храм Пресвятої Богородиці, проживала разом з іншими членами даного чернечого інституту за адресою: АДРЕСА_1 - в місці, де знаходиться дім, до якого вона приписана і набула право користування ним.

05 травня 2017 року вона вимушено залишила спірне житлове приміщення з метою уникнення постійних конфліктів із незаконно призначеною ігуменею с. ОСОБА_2 ( ОСОБА_2 ) та незаконних дій владики ОСОБА_3 . Про нестерпні умови перебування вона разом з іншими сестрами повідомляла місцевого єпископа й зверталася до Синоду єпископів УГКЦ. Іншого житла у неї немає, її особисті речі залишилися в спірному житлі.

З 01 лютого 2018 року і по теперішній час вона разом з іншими сестрами монашої спільноти робила неодноразові спроби повернутися до спірного житла, однак, через заміну замків не могла пройти на територію монастиря. В розмові їй було повідомлено, що владика заборонив пускати сестер на територію. Відповідач чинить перешкоди у користуванні спірним житлом, в зв`язку із чим вона вимушена тимчасово проживати в інших місцях.

У зв`язку з наведеним, просила суд зобов`язати Релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути їй перешкоди у користуванні приміщенням, площею 11,6 кв. м, яке позначено в інвентарній справі під № 28 та розташовано на другому поверсі будівлі за адресою: АДРЕСА_1 , надавши ОСОБА_1 право постійного безперешкодного доступу до займаного житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 01 листопада 2021 року в задоволенні позову релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Зобов`язано релігійну організацію «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні приміщенням, що знаходиться на АДРЕСА_1 , надавши ОСОБА_1 право безперешкодного доступу до келії площею 11,6 кв. м, яка розташована на другому поверсі та позначена в інвентарній справі під

№ 28 будови літери «А», за адресою: АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог зустрічного позову відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні первісного позову, суд першої інстанції виходив з того, що спірне приміщення є житлом, про що свідчить факт реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у ньому. Крім того, показаннями свідків підтверджено, що відповідач постійно проживала у цій будівлі приблизно з 2003 року. Із даних технічного паспорта у будівлі є такі приміщення: келії, санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня, тобто будівля є придатною для проживання. Отже, позивачем не доведено, що будівля не придатна для постійного проживання та не є житловою, а тому цільове призначення будівлі для культових потреб релігійної організації не впливає на правовий статус цих приміщень як житлових. ОСОБА_1 із

2011 року зареєстрована та проживає у спірному будинку, що дає підстави вважати, що вона має достатні та тривалі зв`язки з конкретним місцем проживання, а спірне майно є її єдиним житлом у розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція»).

Позивачем не надано належних та допустимих доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 добровільно відмовилася від права користування спірним приміщенням.

Частково задовольняючи зустрічний позов, суд виходив з того, що ОСОБА_1 не втратила право на користування житлом, фактично на даний час у спірному будинку не проживає, оскільки не має об`єктивної можливості безперешкодного доступу у нього у зв`язку із зміною замків у вхідних дверях та брамі, уповноважені власником особи не надають їй дозволу на проживання, що свідчить про перешкоди у користуванні житловим приміщенням, тому вимоги ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до келії площею 11,6 кв. м, яка розташована на другому поверсі та позначена в інвентарній справі під № 28 будови літери «А», за адресою: АДРЕСА_1 ,підлягають задоволенню.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року апеляційну скаргу релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» задоволено частково.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області

від 01 листопада 2021 року скасовано.

Провадження у справі № 607/15022/20 закрито.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що даний спір виник між суб`єктами канонічного права, відносини між якими регулюються Кодексом Канонів Східних Церков, а не актами цивільного законодавства.

Юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями), які регулюються, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков .

Отже, вирішення даного спору по суті є втручанням держави (в особі суду) у внутрішні організаційні справи релігійної організації та у право на свободу віросповідання, що суперечить статті 35 Конституції України та статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У червні 2022 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 607/15022/20 до закінчення перегляду в касаційному порядку Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справи № 607/15144/20.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2023 року поновлено касаційне провадження у цій справі.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі

№ 607/18795/18, провадження № 61-14838св19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що позиція суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі - це перешкода доступу до правосуддя. Спір між сторонами у справі виник щодо користування житловим приміщенням, а отже, цей спір не можна вважати спором з приводу діяльності релігійної організації, втручання в яку держави є неправомірним. Вітчизняне законодавство, як і норми міжнародного права щодо житлових прав та їх захисту стосуються кожного, а тому справи про захист права користування житлом фізичною особою підлягають розгляду в судах загальної юрисдикції в порядку цивільного судочинства незалежно від того, хто є позивачем і відповідачем.

Вказувала, що закриттям провадження у справі апеляційний суд заперечує можливість цивільно-правового захисту права на житло фізичної особи ОСОБА_1 .

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2022 року Релігійною організацією «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» подано відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено, що апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що питання надання дозволу на перебування чи права на проживання в монастирі, так само як і його втрати особою, яка належить (належала) до чернечого стану, регулюється канонічним, а не цивільним правом. Прийняття монашого стану не передбачає набуття права на якусь конкретну келію чи користування майном монастиря.

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду пояснення по справі, в яких зазначила, що в даних правовідносинах позивач виступає держателем житлового фонду, а відповідач наймачем у цьому житловому фонді. Отже, спірні відносини знаходяться в площині дії цивільного права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно зі статутом Монастиря св. Теодора Студита від 1994 року із змінами від 26 березня 1996 року монастир св. Теодора Студита це релігійна спільнота монахів Студитського уставу.

Грамотою від 03 травня 1997 року монастир св. Теодора Студита найменував ієромонаха ОСОБА_5 (ОСОБА_5) ігуменом монастиря св. Теодора Студита

в с. Колодіївка Підволочиського р-ну Тернопільської області і надано йому всі права Намісника.

Грамотою від 14 червня 1999 року єпископ ОСОБА_6 заснував монашу жіночу спільноту Введення в храм Пресвятої Богородиці з осідком у смт Великі Бірки Тернопільської Єпархії.

Відповідно до рішення Великобірківської селищної ради Тернопільського району Тернопільської області від 08 липня 1999 року № 133 сесія селищної ради вирішила передати безоплатно монастирю св. Теодора Студита нерухоме майно згідно додатком за адресою: АДРЕСА_1 для культових потреб монастиря.

Як вбачається з акту передачі комунального майна від 29 липня 1999 року за адресою: АДРЕСА_1 , Великобірківський сільський голова передав, а ієромонах ОСОБА_5 від імені монастиря св. Теодора Студита прийняв будинки АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 , АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , допоміжні споруди, інженерні комунікації.

Згідно Свідоцтва про право власності на будівлі від 14 вересня 1999 року об`єкт в АДРЕСА_1 на праві колективної власності та складається з чотирьох будівель. Як видно з реєстраційного напису, будівлі зареєстровано в Тернопільському бюро технічної інвентаризації та записано в реєстрову книгу № 2 за реєстром № 92 від 14 вересня 1999 року.

Згідно грамоти, єпископ ТернопільськоЗборівської Єпархії ОСОБА_6 благословляє заснований отцем ОСОБА_8 у смт Великих Бірках Монастиря Введення в Храм Пресвятої нашої Богородиці і Приснодіви Марії в 2004 році.

Тернопільським районним госпрозрахунковим бюро технічної інвентаризації 15 липня 2005 року виготовлено інвентарну справу на будівлі і споруди монастиря Введення в храм АДРЕСА_1 . Складається з будівлі Монастиря, позначеного літерою «А», трапезної, позначеної літерою «Б», швейної майстерні, позначеної літерою «З», пожводойми, позначеної літерою «К», огорожі та відмостки.

В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «А» значаться келії на першому поверсі, позначені цифрами 5, 7, 8, 11, 22, 24, 26, 27, 30, 32, 34, 35, 37, та на другому поверсі, позначені цифрами - 7, 8, 12, 15, 16, 20, 21, 27, 28, 32, 33, 40, 41, 42, 43, наявні санвузли, ванни, вбиральні, душові, умивальники та кухня.

В житловому будинку з нежитловими приміщеннями під літерою «Б» значаться келія, позначена цифрою 7 та 3 (2 поверх), ванна, вбиральня, трапезна.

Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» зареєстрована як юридична особа, ідентифікаційний код №24620256, засновник - релігійна організація «Тернопільсько-Зборівська Архиєпархія Української Греко-Католицької Церкви», відомості про юридичну особу включено 15 травня 2007 року, про що свідчить витяг з державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Як вбачається з будинкової книги будинку АДРЕСА_1 , місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано у вказаному будинку з 28 вересня 2011 року.

Зі змісту декрету від 27 квітня 2017 року № ВА 17/162 слідує, що Верховний Архієпископ Києво- Галицький Української ГрекоКатолицької Церкви ОСОБА_7 постановив закрити Монастир Введення в Храм Пресвятої Богородиці, що в смт Великих Бірках Тернопільського району, та всі залежні монастирі. Декрет виданий з огляду на систематичні порушення монашої дисципліни, монарших правил, ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального єпископа та Верховного Архиєпископа УГКЦ, а також діям поодиноких членів, що створило суперечливий Богопосвяченому життю стан, а мирянам завдало значних фізичних, психічних і духовних наслідків.

Згідно протоколу с. ОСОБА_9 мон. ОСОБА_9 від 06 травня 2017 року повідомила Управління Тернопільсько-Зборівської єпархії УГКЦ 09 травня 2017 року про те, що 05 травня 2017 року сестри, в тому числі ОСОБА_11 , особисто взявши документи і речі приватного вжитку, залишили монастир.

Листом від 09 травня 2017 року м. ОСОБА_9 повідомила архієпископу і митрополиту ТернопільськоЗборівському ОСОБА_3 про ситуацію, яка склалася в монастирі Введення в Храм Пресвятої Богородиці. Повідомила, що монахині, серед яких ОСОБА_11 , від самого початку призначення її ігуменею виражали непослух, бунтувалися проти розпоряджень, вибірково їх виконували, ігнорували нею і багато речей робили по власній волі. Це створювало у монастирі атмосферу постійного підбурення до непослуху ігумені. 05 травня 2017 року без жодного дозволу сестри виїхали з монастиря, не погодилися на жодну духовну віднову чи реабілітацію.

Відповідно до статуту релігійної організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви», який прийнято рішенням загальної ради Монастиря Святого Теодора Судита 19 червня 2017 року, зареєстрованого в міністерстві культури, наказ №835 від 31 серпня 2017 року, (далі - Монастир) (попередня назва - монастир Святого Теодора Студита) є релігійною спільнотою монахів, що живуть згідно правил східного членства. Монастир входить до ієрархічної структури релігійного об`єднання Української Греко-Католицької Церкви, яка перебуває в єдності з Римським апостольським престолом (пункт 1.5). Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької Церкви» є автономним монастирем свого права і підпорядковується Тернопільсько-Зборівському архієпископу і митрополиту УГКЦ згідно кодексу канонів Східних Церков (пункт 1.9). Монастир, як юридична особа, користується правами та несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і цього статуту: володіє, користується та розпоряджається майном, що належить йому на праві власності, може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов`язки, виступати стороною в суді, господарському та третейських судах має право вчиняти будь-які правочини, укладати договори, що не суперечать чинному законодавству, а також цьому статуту (пункт 1.13).

ОСОБА_1 , разом з іншими підписантами зверталася до синоду Єпископів УГКЦ, реколекційного центру Львівської Архиєпархії УГКЦ листом від 04 вересня 2017 року №6/2017, в яких висловлювали незгоду з діями кир ОСОБА_3 , якими він іменував ігуменю с. ОСОБА_15 ( ОСОБА_15 ), через те, що цьому не передував вибір.

Декретом архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського кир ОСОБА_3 № 349/2017 від 09 жовтня 2017 року призначено ієросхм. ОСОБА_16 ( ОСОБА_16 ) ігуменом Спасо-Преображенського монастиря Української греко-католицької Церкви терміном від 10 жовтня 2017 року до 09 жовтня 2018 року.

11 жовтня 2017 року проведено державну реєстрацію зміни найменування юридичної особи з монастир Св. Теодора Студита на «Релігійна організація «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».

Також, ОСОБА_1 разом з іншими підписантами зверталася до владики ОСОБА_17 протосинкела Тернопільсько-Зборівської Архиєпархії листом № 12/2017 від 12 жовтня 2017 року, в якому повідомляли, що вони не бажали жити у постійному виясненні відносин з незаконно призначеною ігуменею, коли при кожній нагоді їх звинувачується в непослусі, скаржилися на великий психологічний тиск в монастирі, відношення до них як бунтівників, нерівне ставлення та наявність привілейованих сестер.

Декретом від 04 червня 2020 року №165/2020 архієпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського ОСОБА_3 останній повідомив, що засновує Святоблаговіщенську монашу спільноту у с. Великі Бірки.

Відповідно до заяви начальнику Тернопільського РВП ГУНП в Тернопільській області від 28 серпня 2020 року, яку підписала, серед інших, ОСОБА_1 , підписанти зазначають, що вони зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 і бажають повернутися проживати за цією адресою. Приїхали до будинку, намагалися відкрити браму своїм ключем та виявили, що замки поміняні. Вони подзвонили в двері, до них вийшла ОСОБА_17 , яка їх не впустила і заявила, що мусить зателефонувати владиці ОСОБА_18 та що вона дасть відповідь через 10 хвилин. Однак, прочекавши годину, зрозуміли, що ніхто не вийде, зателефонували в поліцію. Просять захистити їх права.

Відповіддю № 7164/115/5 т.в.о. начальника ТВП ГУНП в Тернопільській області Р. Марківа від 24 вересня 2020 року ОСОБА_19 повідомлено, що її звернення з приводу примусового вселення розглянуто та рекомендовано звернутися до суду.

Відповідно до акту-опитування від 04 вересня 2020 року комісія Великобірківської сільської ради провела обстеження житла за адресою:

АДРЕСА_1 , в якому перебуває на реєстраційному обліку серед інших ОСОБА_1 , проте впродовж останніх трьох років за місцем своєї реєстрації не проживає, що підтвердили свідки.

Як вбачається з довідок виконавчого комітету Великобірківської селищної ради № 954 та 955 від 07 вересня 2020 року, відповідно до акту опитування свідків від 04 вересня 2020 року, серед інших ОСОБА_1 перебуває на реєстраційному обліку за адресою: АДРЕСА_1 , але впродовж тривалого часу там не проживають.

Згідно довідки курії Тернопільська-Зборівської архиєпархії № 284/2020 від 07 вересня 2020 року ОСОБА_1 (с. ОСОБА_1) після канонічного закриття монастиря Введення у храм Пресвятої Богородиці (АДРЕСА_6) добровільно його покинула і не проживає за вищевказаною адресою від 05 травня 2017 року.

Листом від 20 серпня 2020 року № 236/2020 ОСОБА_20 і митрополит Тернопільсько-Зборівський звернувся до монахині ОСОБА_21 ( ОСОБА_21 ), в якому надав канонічне попередження на один місяць, в якому повідомив, що якщо вона не змінить поведінки, то буде звільнена з монашого стану.

Згідно декрету про звільнення з монашого стану від 22 жовтня 2020 року

№ 458/2020 архієпископ і митрополит ТернопільськоЗборівського ОСОБА_3 постановив монахиню ОСОБА_22 ( ОСОБА_22 ) члена колишнього монастиря Введення в Храм Пресвятої Богородиці звільнити з монашого стану зі всіма канонічними наслідками, які з цього випливають.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьоюстатті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду у повній мірі не відповідає.

Право особи на доступ до правосуддя гарантоване статтею 55 Конституції України, положення якої є нормами прямої дії. Відповідно до наведеної статті Конституції України, кожному гарантується судовий захист його прав та свобод і можливість оскаржити до суду рішення, дії та бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських об`єднань і посадових осіб.

Відповідно до частини другої статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення; у передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Отже, правосуддя здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (стаття 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Статтею 55 Конституції України кожній людині гарантовано захист її прав та свобод, а тому суд не повинен відмовляти особі в прийнятті чи розгляді скарги з підстав, передбачених законом, який це право обмежує.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність (частина перша статті 35 Конституції України).

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Право власності релігійних організацій охороняється законом (стаття 18 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК Україниправом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Частиною першою статті 383 ЦК Українивласник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Згідно з статтею 47 Конституції Україникожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 29 ЦК Українимісцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Статтею 379 ЦК Українивизначено, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до абзацу п`ятого статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.

Положеннями статті 8 Конвенції передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Келія - це спеціальна кімната, чи будинок, у якому мешкають ченці в монастирі. Проживання монаха у келії є основою монашого життя, яке полягає у послуху, євангельському та аскетичному способі життя, покірній апостольській праці. Монахи монастиря проживають відокремлено в монастирі з обмеженою для вступу сторонніх осіб територією (клявзурою).

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем.

Термін «житло» в тлумаченні ЄСПЛ означає насамперед місце, де особа є «вдома». Наголос робиться на аспекті важливості об`єкта (помешкання) для особи, задоволення її потреб, а не на характеристиці самого об`єкта, приміром, його відповідності певним вимогам.

ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» зазначив, що ніщо у статті 8 Конвенції та у попередніх рішеннях суду не свідчить на користь того, що концепція «житла» має обмежуватися резиденцією, яка облаштована відповідно до чинного законодавства, та визнав, що захистом статті 8 Конвенції охоплюється циганська кибитка (шатро). Окрім цього, гарантії статті 8 Конвенції поширюються також на офіси (адвокатів, нотаріусів та ін.) та інші володіння особи.

У пункті 52 рішення ЄСПЛ від 23 жовтня 2018 року у справі «Саган проти України» (заява № 60010/08) суд нагадав, що поняття «житло» у розумінні статті 8 Конвенції не обмежується законно займаним або створеним житлом, це самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається статтею 8 Конвенції, не залежить від того, чи воно є займаним на законних підставах: воно залежить від фактичних обставин, а саме від існування достатнього та тривалого зв`язку із зазначеним місцем (див., наприклад, рішення у справі «Вінтерштайн та інші проти Франції», заява

№ 27013/07, пункт 141, від 17 жовтня 2013 року, та наведені у ньому посилання).

У пунктах 69, 123 рішення від 12 червня 2014 року у справі «Фернандес Мартінес проти Іспанії» (заява № 56030/07) ЄСПЛ сформулював позицію, відповідно до якої автономія релігійних організацій від держави не є необмеженою та категоричною у розумінні Конвенції та практики ЄСПЛ.

Як правило, право на свободу релігії, гарантоване Конвенцією, виключає будь-яку дискрецію з боку держави. Проте це не заперечує можливості та необхідності судового контролю з боку держави за дотриманням прав осіб, гарантованих Конвенцією.

Відповідно, вирішуючи конфлікт між двома правами, які однаково захищені Конвенцією, слід збалансувати право особи на приватне життя та право релігійної організації на автономність. Держава покликана гарантувати обидва ці права, і якщо захист одного призводить до втручання у інше, то вона має обрати належні засоби, аби зробити таке втручання пропорційним до мети, яку переслідує.

У цій справі, спір між сторонами виник з приводу права користування спірним приміщенням (келією), яка розташована в будівлі, що належить на праві власності РО «Спасо-Преображенський монастир УГКЦ».

Релігійна організація, звернувшись до суду загальної юрисдикції із позовом про визнання фізичної особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а в подальшому ОСОБА_1 , яка, вступивши в цивільний процес, заявила зустрічний позов про усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, визнали юрисдикцію держави щодо вирішення цивільно-правового спору, що виник між ними.

Вказаними діями сторони фактично вказали на неможливість врегулювання виниклих між ними відносин в межах канонічного права.

Крім того, зняття особи із задекларованого або зареєстрованого місця проживання (перебування) потребує вчинення відповідних дій уповноваженими органами.

При вирішенні спору щодо визнання особи такою, що втратила право на користування житлом суду необхідно встановити, чи наявний спір про право; чи було порушено право особи; чи постраждала особа (прямо чи опосередковано) від стверджуваного порушення; з`ясувати зв`язок особи із конкретним місцем проживання та обставини справи.

Отже, питання у цій справі, які поставлені перед судом, не свідчать про втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, оскільки спірні правовідносини виникли з приводу користування житловим приміщенням, і такий спір стосується цивільних прав та обов`язків сторін та підлягає вирішенню судом відповідно до статті 19 ЦПК України.

Норми національного законодавства, з урахуванням вищенаведеної практики ЄСПЛ, регулюють відносини, що виникають з приводу користування келією, яка вважається житлом у розумінні статті 8 Конвенції.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2023 року у справі №607/15144/20 (провадження № 61-5158сво22).

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції не врахував вказані положення чинного законодавства України, практику ЄСПЛ та дійшов помилкового висновку про те, що спірні правовідносини не регулюються актами цивільного законодавства, а юрисдикція загальних судів не поширюється на спори щодо користування приміщеннями культових споруд - монастирів (келіями).

Відповідно до пунктів 1 та 4 частини другої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частини другої статті 414 ЦПК України порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Оскільки висновок суду апеляційної інстанції про закриття провадження у справі є помилковим, то відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК Україниоскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не може вважатися законною та обґрунтованою, вона підлягає скасуванню, а справа - направленню до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Прохання касаційної скарги ОСОБА_1 про залишення в силі рішення суду першої інстанції є передчасним, оскільки апеляційний суд не переглянув по суті рішення суду на предмет його законності та обґрунтованості, а з формальних (процедурних) підстав його скасував і закрив провадження у справі.

Керуючись статтями 400 409 411 414 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Тернопільського апеляційного суду від 13 квітня 2022 рокускасувати, справу направити до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Є. В. Синельников О. В. Білоконь О. М. Осіян Н. Ю. Сакара В. В. Шипович