Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 27.12.2020 року у справі №466/4571/17

Постанова

Іменем України

30 червня 2021 року

м. Київ

справа № 466/4571/17

провадження № 61-19071св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Бурлакова С. Ю., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_1, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Шоробура-Гірка Наталія Стефанівна, товариство з обмеженою відповідальністю "Інститут незалежної експертної оцінки",

третя особа - ОСОБА_3,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 26 лютого 2018 року у складі судді Невойта П. С. та постанову Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2020 рокуу складі колегії суддів: Крайник Н.

П., Левика Я. А., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном та виселення.

Позов ОСОБА_1 мотивовано тим, що йому на підставі договору купівлі-продажу належить на праві власності квартира

АДРЕСА_1. У даній квартирі відповідачі не зареєстровані, однак проживають, чим чинять йому перешкоди у користуванні його власністю, користуються комунальними послугами, однак за такі послуги не оплачують. На численні вимоги виселитись з квартири, відповідачі не реагують, чим чинять йому перешкоди у здійсненні права власності на квартиру.

ОСОБА_1 просив зобов'язати ОСОБА_2, ОСОБА_3 та/або/чи третіх осіб не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 та виселити ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із вказаної квартири без надання іншого житлового приміщення.

У липні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрінчими позовними вимогами до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_1, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Шоробури-Гірки Н. С., товариства з обмеженою відповідальністю "Інститут незалежної експертної оцінки" (далі - ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки"), третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Позовні вимоги ОСОБА_2 мотивовано тим, що він та його мати

ОСОБА_3 проживають за адресою: АДРЕСА_2. Договір купівлі-продажу квартири, на підставі якого ОСОБА_6 став власником даної квартири ОСОБА_2 вважав нікчемним, оскільки такий містить ознаки фальшування. Стосовно дій нотаріуса, який посвідчував даний договір купівлі-продажу, відкрито кримінальні провадження.

Також було порушено процедуру проведення оцінки майна, на підставі якої було визначено вартість квартири, за якою здійснювався продаж квартири.

ОСОБА_2, посилаючись на статтю 203, частину 1 статті 215 ЦК України, просив визнати недійсним договір купівлі продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2, укладений 19 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шоробурою-Гіркою Н. С. та зареєстрований в реєстрі за № 2681.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 26 лютого 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном та виселення задоволено частково.

Зобов'язано ОСОБА_2, ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1.

Виселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з квартири

АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Стягнуто з ОСОБА_2, ОСОБА_3 порівно на користь ОСОБА_1

640,00 грн судового збору.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5,

ОСОБА_1, приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Шоробури - Гірки Н. С., ТОВ "Інститут незалежної експертної оцінки", третя особа - ОСОБА_3, про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири - відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції зазначив, що посилання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на те, що вони постійно проживають за адресою АДРЕСА_2 не підтверджує їх права користування квартирою та не може бути переважним над правом власності позивача на спірну квартиру, крім того, проживання ОСОБА_2 та

ОСОБА_3 в спірній квартирі перешкоджає ОСОБА_1, як власнику квартири, в повній мірі володіти, користуватись та розпоряджатись своїм майном. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що стосовно виселення та/або/чи третіх осіб, то такі вимоги ОСОБА_1 не підлягають до задоволення, оскільки судове рішення не може ухвалюватися на не досліджених доказах та під умовою.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив із того, що ним не доведено належними доказами, що оспорюваний ним договір купівлі-продажу не був спрямований на набуття цивільних прав та обов'язків сторін, та їх волевиявлення не було вільним.

Постановою Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 лютого 2018 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу ОСОБА_3 без задоволення, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

16 грудня 2020 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв'язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 26 лютого 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року та направити справу до Шевченківського районного суду міста Львова на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у спірну квартиру були вселені на законних підставах, як члени сім'ї основного квартиронаймача ОСОБА_7, з правами нарівні з основним квартиронаймачем постійного проживання, постійного користування, розпорядження та володіння квартирою, участі в приватизації квартири згідно з Законом України "Про приватизацію, які ніким не оскаржувались. Спірна квартира є єдиним місцем проживання відповідачів. Заявник вказує, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право особи на повагу до житла. Крім того, заявник у касаційній скарзі вказує, що фактичні обставини доводять, що ОСОБА_5 не могла і не мала наміру передавати квартиру ОСОБА_1, а ОСОБА_1 не очікував від ОСОБА_5 передачі квартири. Суд апеляційної інстанції не наводить жодного правового висновку Верховного Суду, щодо правовідносин у сфері договорів купівлі-продажу нерухомого майна, хоча саме договір купівлі-продажу квартири став підставою подання позовів ОСОБА_1 та

ОСОБА_2. Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції, відступивши від правового висновку Верховного Суду, викладених у постановах від 31 жовтня

2018 року у справі № 14-317цс18, від 15 січня 2020 року у справі № 61-1634св19, від 22 липня 2020 року у справі № 61-16526св19 та від 25 серпня 2020 року у справі № 1289св17 не навів мотивів вмотивованого обґрунтування необхідності відступлення від висновків, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. В ухвалення судового рішення апеляційної інстанції брали участь судді, яким було заявлено відводи. Суди не дослідили зібрані у справі докази.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Шевченківського районного суду міста Львова.

Зупинено виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від

26 лютого 2018 року та постанови Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2020 рокудо закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

13 січня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Короткий зміст фактичних обставин справи

ОСОБА_1 є власником квартири

АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19 вересня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шоробурою-Гіркою Н. С. та зареєстрованого в реєстрі за № 2681. Право власності на вказану квартиру за ОСОБА_1 зареєстровано 19 вересня 2016 року.

Згідно довідки з місця проживання про склад сім'ї і прописки № 2758 від

19 вересня 2016 року, виданої ЛКП "Янів 405", в квартирі

АДРЕСА_1 зареєстрованих осіб немає.

Зі змісту договору купівлі - продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2, посвідченого 19 вересня 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шоробурою-Гіркою Н. С., вбачається, що продавцем за таким є ОСОБА_4 (від імені якої на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 29 серпня 2014 року діяла її донька ОСОБА_5), якій зазначена квартира на час її відчуження належала на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданим 23 січня

2004 року державним нотаріусом Третьої Львівської державної нотаріальної контори Семенюк О. Є. та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30 жовтня 2014 року.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 16 квітня 2010 року (справа № 2-66/10), ухваленому у справі за позовом ОСОБА_3 до відділу приватизації державного житлового фонду Шевченківського району, Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради ЛКП "Янів-405", ОСОБА_4 про визнання недійсним розпорядження голови Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради № 195 від 27 лютого 1997 року, розпорядження виконавчого комітету Львівської міської ради № 142 від 04 березня 1997 року, свідоцтва про право власності на квартиру, свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права на користування житлом та за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 та неповнолітнього ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні власністю та виселення, у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено, зустрічний позов

ОСОБА_4 задоволено, зобов'язано ОСОБА_3 не чинити ОСОБА_4 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1, виселено ОСОБА_3 з неповнолітнім сином ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області 24 січня 2011 року та ухвалою Вищого Спеціалізованого Суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від

26 грудня 2016 року рішення Шевченківського районного суду міста Львова від

16 квітня 2010 року залишено без змін.

Рішення суду про виселення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 з квартири перебувало на виконанні ДВС Шевченківського району м. Львова. На даний час зазначене рішення суду не виконано, виконавче провадження зупинено.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 24 січня 2011 року встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 вибули зі спірної квартири із зняттям з реєстрації 23 липня 1996 року у зв'язку з виїздом до Росії. Після повернення були зареєстровані в гуртожитку по АДРЕСА_3.

Відповідно до довідки Львівського міського Центру зайнятості від 05 березня

2018 року місце проживання ОСОБА_3 зазначено як АДРЕСА_3.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

У частинах 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та виселення

Частиною 1 статті 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК Україникожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі статтею 55 Конституції Україниправа та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому статтею 55 Конституції України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина 1 стаття 4 ЦПК України).

Статтями 317, 319 ЦК Українипередбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

За положеннями частин 1 , 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом ", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, як дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

За положеннями статті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з частиною 1 статті 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до частини 1 статті 383 ЦК України, власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Стаття 109 ЖК України вказує, що виселення із жилих приміщень допускається з підстав, встановлених законом та в судовому порядку.

Аналіз вказаних норм дає підстави стверджувати, що права власника житлового будинку, квартири визначені статями 317, 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання у права власника можливе лише з підстав, передбачених законом. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів встановив, що спірна квартира є власністю ОСОБА_1. У свою чергу, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є членами сім'ї ОСОБА_1, спірна квартира фактично перебуває у володінні відповідачів без належних правових підстав, зробив правильний висновок про виселення

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із спірної квартири, оскільки право власності позивача підлягає захисту.

Верховний Суд вважає, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень в частині позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні майном та виселення, судами першої та апеляційної інстанцій було дотримано пропорційності, оскільки судами встановлено, що позивач на законних підставах набув право власності на спірну квартиру, тому у передбачений законом спосіб звернувся до суду за захистом своїх порушених прав, а відповідачі, які проживають в квартирі без достатніх правових підстав, не є членами його сім'ї, крім того, зареєстровані за іншою адресою.

Щодо позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: "стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню".

У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що "недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини 1 статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За змістом статей 203, 655 ЦК України договір купівлі-продажу вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на недійсність правочину.

Як підставу заявлених позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири, позивач вказував на те, що в діях ОСОБА_1 мають місце прояви шахрайства, а також що спірний договір містить ознаки фальшування.

Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 12 ЦПК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).

Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статті 81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених статті 81 ЦПК України.

Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, установивши, що ОСОБА_2 не довів належними доказами, що оспорюваний ним договір купівлі-продажу не був спрямований на набуття цивільних прав та обов'язків сторін, та їх волевиявлення не було вільним, зробив правильний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, відступивши від правового висновку Верховного Суду, викладених у постановах від 31 жовтня

2018 року у справі № 14-317цс18, від 15 січня 2020 року у справі № 61-1634св19, від 22 липня 2020 року у справі № 61-16526св19 та від 25 серпня 2020 року у справі № 1289св17 не навів мотивів вмотивованого обґрунтування необхідності відступлення від висновків, щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є безпідставними, оскільки під час апеляційного перегляду справи, апеляційним судом було враховано вказані висновки з урахуванням фактичних обставин цієї справи.

Є безпідставними аргументи заявника про те, що в ухвалення судового рішення апеляційної інстанції брали участь судді, яким було заявлено відводи, оскільки як вбачається з матеріалів справи, ухвалами суду апеляційної інстанції у задоволенні заявлених відводів було відмовлено.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів першої та апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи. При цьому згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 26 лютого 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року - без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

За змістом частини 3 статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини 3 статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 26 лютого 2018 року та постанови Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 26 лютого 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Шевченківського районного суду міста Львова від

26 лютого 2018 року та постанови Львівського апеляційного суду від 02 вересня 2020 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

С. Ю. Бурлаков

М. Є. Червинська