Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.04.2023 року у справі №489/289/20
Ухвала КЦС ВП від 25.07.2021 року у справі №489/289/20
Постанова КЦС ВП від 04.04.2023 року у справі №489/289/20

Постанова

Іменем України

04 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 489/289/20

провадження № 61-11378св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представник позивачів - ОСОБА_3 ,

відповідачі: товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія», ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , на заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2021 року у складі судді Рум`янцевої Н. О. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 травня 2021 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2020 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду

з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Довіра та гарантія» (далі - ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія»)

та ОСОБА_4 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

Позовну заяву мотивовано тим, що 31 липня 2014 року між публічним акціонерним товариством «Кредобанк» (далі - ПАТ «Кредобанк»)

та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 28Ф-2014, відповідно

до умов якого банк надав останньому кредит у сумі 173 000,00 грн, строком до 30 липня 2024 року. Також 31 липня 2014 року між ПАТ «Кредобанк»

та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 28Ф-2014/S-1, відповідно

до умов якого остання зобов`язалася відповідати перед кредитором

за виконання зобов`язань за кредитним договором.

З метою забезпечення належного виконання зобов`язань за кредитним договором ОСОБА_2 та ОСОБА_1 уклали з ПАТ «Кредобанк» іпотечний договір, за яким передали в іпотеку належну їм двокімнатну квартиру

АДРЕСА_1 .

Позивачі зазначали, що рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 09 лютого 2016 року у справі № 2/489/283/2016 стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у солідарному порядку на користь ПАТ «Кредобанк» заборгованість за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014 в сумі 194 279,55 грн.

21 квітня 2016 року Інгульським відділом державної виконавчої служби

у м. Миколаєві (далі - Інгульський ВДВС у м. Миколаєві) відкрито виконавче провадження з примусового виконання зазначеного рішення суду, яке 23 серпня 2017 року було завершено у зв`язку із відмовою стягувача залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення.

15 листопада 2017 року ПАТ «Кредобанк» повторно пред`явив

до Інгульського ВДВС у м. Миколаєві виконавчий лист про стягнення з них на користь ПАТ «Кредобанк» заборгованість за вказаним кредитним договором.

23 червня 2018 року між ПАТ «Кредобанк» та ТОВ «ФК «Довіра та гарантія» укладено договори відступлення прав вимоги, зокрема, за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014, укладеним між

ПАТ «Кредитобанк» та ОСОБА_2 , й договором іпотеки від 31 липня 2014 року, укладеним між ОСОБА_1 , ОСОБА_2

та АТ «Кредобанк».

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 лютого 2019 року у справі № 489/7130/15-ц замінено сторону у виконавчому провадженні

з ПАТ «Кредобанк» на ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія».

22 травня 2019 року ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» на підставі відповідного застереження в іпотечному договорі набуло право власності на предмет іпотеки - двокімнатну квартиру

АДРЕСА_1 .

17 грудня 2019 року між ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу спірної квартири.

Позивачі зазначали, що вони не отримували жодних повідомлень та доказів переходу від ПАТ «Кредобанк» до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» прав вимоги за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014. Крім того,

з 02 травня 2015 року ОСОБА_2 постійно проживає на території російської федерації. Разом із цим, ухвалою Ленінського районного суду

м. Миколаєва від 08 серпня 2016 року у справі № 6/489/229/2016 його обмежено у праві виїзду за межі України до виконання зобов`язань, покладених на нього за виконавчим листом від 29 лютого 2016 року

№ 489/7130/15-ц. З того часу та по день звернення із цим позовом,

ОСОБА_2 жодного разу не приїздив в Україну та мав посвідку

на постійне проживання в російській федерації. Тому він не знав і не міг знати про зміну кредитора у зобов`язаннях.

Також позивачі посилалися на порушення процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, зокрема, на не отримання ними будь-яких вимог про дострокове виконання основного зобов`язання, а тому, на їх думку,

ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» не мало право звертати стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку.

Разом із цим позивачі посилались на спірність суми заборгованості, оскільки, на їх думку, з вимогою про дострокове погашення заборгованості вбачається, що боржникам пропонувалось погасити заборгованість у сумі 343 149,92 грн, що майже у два рази перевищує заборгованість за рішенням суду, яка становить 194 279,55 грн.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд

на підставі статті 228 ЦК України визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який був укладений 17 грудня 2019 року між

ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» та ОСОБА_4 ,та скасувати записи

в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про проведену державну реєстрацію права власності від 17 грудня 2019 року № 34692714, від 22 травня 2019 року № 31708531 та від 22 травня 2019 року № 31708500.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 лютого

2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 22 серпня 2018 року

ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» направило на адресу позивачів повідомлення про відступлення прав вимоги за кредитним договором, у яких повідомило про те, що воно є новим кредитором за договорами, які укладені між

АТ «Кредобанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , та просило погасити заборгованість у розмірі 343 149,92 грн, які були отримані ними 12 вересня 2018 року, що підтверджується їх підписами на зворотних повідомленнях.

А тому, на думку суду першої інстанції, посилання позивача ОСОБА_2 про непроживання на території України з вересня 2015 року належними доказами не підтверджується.

У зв`язку із цим, судом першої інстанції встановлено, що ТОВ «ФК «Довіра

та гарантія» дотрималося вимог статті 35 Закону України «Про іпотеку» щодо надіслання іпотекодавцям такої письмової вимоги.

Разом із цим, судом першої інстанції, на підставі досліджених доказів,

не встановлено відсутності підстав для державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 06 травня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 -

ОСОБА_3 залишено без задоволення. Заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2021 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою права, яка підлягає застосуванню, законно та обґрунтовано дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки недодержання іпотекодержателем вимог Закону України «Про іпотеку» щодо повідомлення іпотекодержателя про намір укласти договір продажу предмета іпотеки та відчуження такого майна є підставою для відповідальності іпотекодержателя перед іпотекодавцем за відшкодування завданих збитків, а не підставою для визнання оспорюваного договору купівлі-продажу недійсним.

Що стосується посилань у позові та апеляційній скарзі на співмірність суми заборгованості, на думку суду апеляційної інстанції, такі не є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним з огляду на те, що нерухоме майно було продано новим власником за ціною, визначеною оцінювачем на день укладення договору.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права

й порушення норм процесуального права, зокрема на те, що суди

в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі

№ 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц

та від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), просить скасувати оскаржувані судові рішення

та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

На думку представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , іпотекодержателем (ТОВ «ФК «Довіра та гарантія») порушено процедуру стягнення на предмет іпотеки, зокрема: не направлено відповідно до вимог статті 37 Закону України «Про іпотеку» та пункту 5.2 іпотечного договору письмової вимоги про усунення порушень, допущених позичальником при виконанні грошових зобов`язань.

Разом із цим, заявник посилається на спірність суми заборгованості

за кредитом. Вважає, що направляючи поручителю вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором на суму, яка вдвічі перевищує розмір заборгованості, визначений рішенням суду, кредитор змінив зобов`язання, не отримавши на це згоди поручителя, внаслідок чого збільшився обсяг його відповідальності, а тому у відповідності до частини першої статті 559 ЦК України порука ОСОБА_1 за кредитним договором та іпотечним договором (майнова порука) припинилася

з моменту направлення відповідної вимоги боржника. Розрахунок заборгованості за кредитним договором проведено з порушенням вимог статей 526, 625, 1048, 1050 та 1054 ЦК України.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 489/289/20

із Ленінського районного суду м. Миколаєва.

У жовтні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У жовтні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_4 - ОСОБА_5 на касаційну скаргу, у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

31 липня 2014 року між ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 28Ф-2014, відповідно до умов якого банк надав останньому кредит у розмірі 173 000,00 грн строком до 30 липня 2024 року на поточні потреби під заставу двокімнатної квартири, яка розташована

за адресою: квартира

АДРЕСА_1 .

31 липня 2014 року між ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_2 , ОСОБА_1 укладено договір поруки № 28Ф-2014//S-1, відповідно до умов якого поручитель зобов`язалася відповідати перед кредитором за виконання боржником зобов`язань у повному обсязі (повернення кредиту, сплата відсотків та комісій за користування кредитом, пені, штрафів, неустойок)

за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014, укладеним між боржником та кредитором.

На забезпечення виконання зобов`язань між ПАТ «Кредобанк»

та ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А., зареєстрований у реєстрі за № 1220/35, предметом якого є нерухоме майно: квартира

АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_2

та ОСОБА_1 на праві спільної часткової власності, кожному

по 1/2 частці.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 09 лютого

2016 року у справі № 2/489/283/2016 стягнуто з ОСОБА_2

та ОСОБА_1 в солідарному порядку на користь ПАТ «Кредобанк» заборгованість за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014 у сумі 194 279,55 грн, яка складалася з: 172 617,44 грн - заборгованості

за кредитом; 18 173,42 грн - заборгованості за відсотками за користування кредитом; 3 488,69 грн - пені. Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1

на користь ПАТ «Кредобанк» 2 914,19 грн судового збору у рівних частках,

а саме по 1 457,10 грн з кожного.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 15 липня 2020 року, вказане судове рішення змінено, стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у солідарному порядку на користь ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» заборгованість за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014 в сумі 180 338,13 грн, яка складається із: 169 674,91 грн - заборгованості

за кредитом; 9 036,21 грн - заборгованості за відсотками за користування кредитом; 1 627,01 грн - пені. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь

ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» заборгованість за кредитним договором

в сумі 13 941,42 грн, яка складалася із: 2 942,53 грн - заборгованості

за кредитом; 9 137,21 грн - заборгованості за відсотками за користування кредитом та 1 861,68 грн - пені. Стягнуто на користь ТОФ ФК «Довіра

та Гарантія» з ОСОБА_2 1 457,10 грн, а з ОСОБА_1 у сумі

1 008,43 грн судового збору.

21 квітня 2016 року Інгульським ВДВС м. Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області відкрито виконавче провадження № 50873870 з примусового виконання виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у солідарному порядку на користь ПАТ «Кредобанк» заборгованість за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014 в сумі 194 279,55 грн

та судовий збір - 2 914,19 грн.

ОСОБА_1 зверталася до начальника Інгульського ВДВС м. Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області

з заявою, в якій повідомляла про те, що ОСОБА_2 знаходився за межами України з вересня 2015 року.

Згідно із копією документу російської федерації - вид на проживання іноземного громадянина 82 № 1497611 ОСОБА_2 , виданого

27 листопада 2018 року, останній був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_2 з 18 січня по

13 липня 2016 року та з 21 грудня 2018 року по 17 грудня 2018 року по

17 грудня 2019 року.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 08 червня 2016 року у справі № 6/489/229/2016 обмежено у праві виїзду боржника ОСОБА_2 за межі України до виконання зобов`язань, покладених на нього

за виконавчим листом від 29 лютого 2016 року № 489/7130/15-ц, виданим Ленінським районним судом м. Миколаєва.

23 серпня 2017 року Інгульським ВДВС м. Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області завершено виконавче провадження № 50873870 з примусового виконання виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у солідарному порядку на користь ПАТ «Кредобанк» заборгованості за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014 в сумі 194 279,55 грн

та судовий збір у розмірі 2 914,19 грн на підставі пункту 3 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

15 листопада 2017 року ПАТ «Кредобанк» повторно пред`явив

до Інгульського ВДВС м. Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області вказаний виконавчий лист до виконання.

23 червня 2018 року між ПАТ «Кредобанк» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» укладено договір факторингу із відступленням прав грошової вимоги

за кредитними договорами та прав за забезпечувальними договорами

№ 23/06-03, відповідно до якого ПАТ «Кредобанк» передало новому кредитору ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» право грошової вимоги

за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28-Ф-2014, укладеним між ПАТ «Кредобанк» та ОСОБА_2 .

Відповідно до додатку № 1 до вказаного договору факторингу № 23/06-03 відчужується право вимоги за кредитним договором № 28-Ф-2014, укладеним з ОСОБА_2 на загальну суму 343 866,90 грн (заборгованість станом на 22 червня 2018 року (а. с. 63-67, т. 1).

23 червня 2018 року між ПАТ «Кредобанк» та ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» укладено договір відступлення прав заставодержателя (іпотекодержателя) за договором застави від 23 червня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юдіним М. А.

та зареєстрований у реєстрі за № 377. За умовами цього договору цедент одночасно відступив цесіонарієві, останній набув від цедента всі права заставодержателя за договорами застави.

Згідно із додатком № 1 до вказаного договору право грошової вимоги

до ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» набув права вимоги кредитного договору від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014, укладеного з ОСОБА_2 і

ОСОБА_1 та договором іпотеки від 31 липня 2014 року № 1219.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 лютого 2019 року у справі № 489/7130/15-ц замінено у виконавчому провадженні з виконання рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 09 лютого 2016 року у справі № 489/7130/15-ц за позовом ПАТ «Кредобанк» до ОСОБА_2

та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, первісного стягувача

ПАТ «Кредобанк» на правонаступника - ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія»

у зв`язку із переходом права вимоги.

22 серпня 2018 року за вихідним № 43551 ТОВ «ФК «Довіра та гарантія»

на адресу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (квартира

АДРЕСА_1 ) направлено вимоги, відповідно до яких останніх повідомлено про відступлення прав вимоги

за кредитними договорами, запропоновано виконати основне зобов`язання

за кредитним договором від 31 липня 2014 року № 28Ф-2014 у розмірі 343 149,92 грн протягом 30 днів з дня отримання цієї вимоги. Також роз`яснено, що у випадку невиконання чи неналежного виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги у рахунок реалізації предмета іпотеки у будь-який спосіб, передбачений Законом України «Про іпотеку» - набути право власності на належну боржникам квартиру або продати це майно від імені іпотекодавця (а. с. 21, 23, т. 1).

Вказані вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 отримали 12 вересня

2018 року, що підтверджується підписами на зворотних повідомленнях

про вручення (а. с. 22, 24, т. 1).

Згідно з інформацією з витягу з Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 24 травня 2019 року квартира

АДРЕСА_1 , належить на праві власності ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» на підставі іпотечного договору від 31 липня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Ласурія С. А., договору відступлення прав заставодержателя (іпотекодержателя) за договорів застави від 23 червня 2018 року; договору факторингу від 23 червня 2018 року № 23/06-03; рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, виплату поштового переказу від 30 серпня 2018 року; вимоги від 22 серпня 2018 року.

17 грудня 2019 року між ТОВ «ФК «Довіра та Гарантія» та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іващенко Н. В., зареєстрований у реєстрі за № 451. Продаж вказаного нерухомого майна здійснено за 269 514,00 грн (а. с. 27, 28, т. 1).

Згідно із інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформованою 03 лютого 2020 року, квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_4

на підставі договору купівлі-продажу квартири від 17 грудня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іващенко Н. В., зареєстрованого у реєстрі за № 451.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду

і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини,

що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 -

ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства.

Отже, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право

чи цивільний інтерес, саме вони є підставою для звернення особи

за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Цивільним кодексом України та іншими законами може встановлюватися для захисту певних чи окремих категорій прав спеціальні способи захисту прав, а тому суд під час розгляду і вирішенні цивільної справи визначає спосіб захисту, виходячи із закону, який регулює конкретні правовідносини, і тих юридичних фактів, що обумовлюють виникнення цих правовідносин

та цього спору.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Статтею 204 ЦК України закріплена презумпція правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

При вирішенні спору про визнання правочинів недійсними суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог має зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували

на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною першою статті 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти

в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу

до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

Відповідно до частини першої статті 516 ЦК України заміна кредитора

у зобов`язали здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 24 Закону України «Про іпотеку» відступлення прав

за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав

за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги

за основним зобов`язанням.

Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги

за основним зобов`язанням.

Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Зважаючи на те, що ні кредитним договором, ні договором про відступлення права вимоги за кредитним договором не передбачена згода боржника

на заміну кредитора у зобов`язанні, доводи касаційної скарги щодо недійсності договору купівлі-продажу належної позивачем квартири,

у зв`язку з неповідомлення їх про зміну кредитора у зобов`язанні,

є безпідставними.

Частиною першою статті 575 ЦК України та статтею 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека як різновид застави, предметом якої є нерухоме майно -

це вид забезпечення виконання зобов`язання, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника

у порядку, передбаченому цим Законом.

Статтею 12 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про іпотеку» в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Згідно із статтями 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» законодавець визначив три способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий -

на підставі рішення суду та два позасудових - на підставі виконавчого напису нотаріуса і згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Статтею 36 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення

на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем

та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя,

що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя

не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу

в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

Якщо сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя як надання йому права від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу

у порядку, визначеному статтею 38 Закону, у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, такий спосіб захисту прав іпотекодержателя є саме позасудовим.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц.

Статтею 35 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Вимога, встановлена частиною першою цієї статті, не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки.

Частиною першою статті 38 Закону України «Про іпотеку» передбачено,

що якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідне застереження в іпотечному договорі) передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов`язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

Згідно із частинами п`ятою та шостою статті 38 Закону України «Про іпотеку» дії щодо продажу предмета іпотеки та укладання договору купівлі-продажу здійснюються іпотекодержателем від свого імені на підставі іпотечного договору, який містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки без необхідності отримання для цього будь-якого окремого уповноваження іпотекодавця. При нотаріальному посвідченні такого договору купівлі-продажу правовстановлюючий документ

на предмет іпотеки не подається.

Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з пріоритетом та розміром

їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу

за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки

та звичайною ціною на нього.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 мали непогашену заборгованість за кредитним договором від 31 липня 2014 року, яка встановлена судовим рішенням, та ураховуючи те, що відповідно

до пункту 5.3 іпотечного договору від 31 липня 2014 року іпотекодержатель наділений правом у позасудовому порядку продати від свого імені предмет іпотеки чи прийняти предмет іпотеки у свою власність, згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, обґрунтовано вважав, що відповідне застереження в іпотечному договорі є позасудовим способом урегулювання спору, який сторони встановили за взаємною згодою.

Зазначене відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 369/7277/15-ц (провадження

№ 61-4847св18).

Частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається

як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується

на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів

у їх сукупності (частини перша, друга статті 89 ЦПК України).

Судом першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановлено, що 22 серпня 2018 року ТОВ «ФК» Довіра

та Гарантія» направлено ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вимоги про усунення порушень зобов`язань, у яких запропоновано погасити наявну заборгованість за кредитним договором та роз`яснено право кредитора

на звернення стягнення на предмет іпотеки, які отримано 12 вересня

2018 року, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення, виплату грошового переказу.

Ураховуючи зазначене, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що посилання позивачів щодо неотримання ними жодних повідомлень та вимог спростовуються матеріалами справи.

Разом із цим, суд правильно вважав, що неповідомлення іпотекодавця про звернення стягнення на предмет іпотеки не є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки наслідком невиконання обов`язку іпотекодержателя повідомити, зокрема, про намір відчуження предмета іпотеки, законодавець визначає саме відшкодування іпотекодержателем збитків.

Такий висновок відповідає висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального

й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених

упостановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі

№ 310/11534/13-ц, 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12

та від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17, на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеному висновку Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про перебування ОСОБА_2 станом

на серпень 2018 року за межами України належними та допустимими доказами не підтверджено.

При цьому, матеріали справи містять копії рекомендованих повідомлень про вручення 12 вересня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 поштового відправлення, зокрема вимоги про усунення порушень зобов`язань від 22 серпня 2018 року, у яких запропоновано було погасити наявну заборгованість за кредитним договором та роз`яснено право кредитора на звернення стягнення на предмет іпотеки (а. с. 21-24, т. 1).

Посилання у касаційній скарзі про співмірність суми заборгованості

не є підставою для визнання договору купівлі-продажу недійсним, оскільки нерухоме майно було продано новим власником за ціною, визначеною

на день укладення договору.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої

статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити

як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 06 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ф. Хопта

Є. В. Синельников

В. В. Шипович