Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 06.09.2020 року у справі №175/1478/17

Постанова

Іменем України

02 листопада 2021 року

місто Київ

справа № 175/1478/17

провадження № 61-13148св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В.

В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2020 року у складі судді Озерянської Ж.

М. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя, у вересні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом про поділ майна подружжя.

На обґрунтування своїх позовів сторони посилалися на те, що з 05 квітня 1991 року вони перебували у зареєстрованому шлюбі, який за рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 травня 2014 року розірвано. Від шлюбу сторони мають спільних дітей ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2. Встановлено, що під час шлюбу, 19 червня 2002 року, за спільні кошти подружжям придбане нерухоме майно. Оскільки угоди про добровільний поділ майна, що є у спільній сумісній власності, подружжям не досягнуто, вони звернулися з позовами до суду.

Враховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд ухвалити рішення, яким поділити спільне майно подружжя, яке є об'єктом спільної сумісної власності; визнати за нею право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1; визнати за нею право власності на земельну ділянку, площею 0,2210 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1; визнати за нею право власності на сплачений пайовий внесок у виді гаражного боксу № НОМЕР_1, пандус, загальною площею 24,0 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, ГБК "Салют"; залишити у власності ОСОБА_2 сплачені пайові внески за гаражний бокс № НОМЕР_2, ряд НОМЕР_3, поверх 1, загальною площею 24,0 кв. м, та гаражний бокс № НОМЕР_4, ряд НОМЕР_5, загальною площею 24,0 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2, ГБК "Салют"; стягнути на її користь судові витрати.

У зустрічному позові ОСОБА_2 просив суд ухвалити рішення, яким в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ним право власності на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1; визнати за ним право власності на земельну ділянку, площею 0,2210 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1; визнати за ним право власності на 1/2 частину будівлі магазину літ. З-1 за адресою: АДРЕСА_3; стягнути з ОСОБА_1 на його користь грошові кошти у розмірі 654 700,00 грн як недоотриманий дохід від використання спільного майна; стягнути на його користь судові витрати.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року, позов ОСОБА_1 та зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Розділено нерухоме майно між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, набуте у шлюбі, що є спільною сумісною власністю подружжя, визнано за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 право власності кожного на:

- 1/2 частину житлового будинку літ. А, загальною площею 178,40 кв. м, житловою площею 86,10 кв. м, з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці, площею 0,2210 га;

- 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,2210 га, яка складається з 0,1500 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,071 га з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства, що розташована за адресою: АДРЕСА_1;

- 1/2 частину пайового внеску в Гаражному кооперативі "Салют" у виді гаражного боксу № НОМЕР_1 пандус, площею 24,0 кв. м, вартістю 33 406,00 грн, який розташований за адресою: АДРЕСА_2;

- 1/2 частину пайового внеску в Гаражному кооперативі "Салют" у виді гаражного боксу № НОМЕР_2, ряд НОМЕР_3, поверх 1, площею 24,0 кв. м, вартістю 33 406,00 грн, який розташований за адресою: АДРЕСА_2;

- 1/2 частину пайового внеску в Гаражному кооперативі "Салют" у виді гаражного боксу № НОМЕР_4, ряд НОМЕР_6, поверх 1, площею 24,0 кв. м, вартістю 33 406,00 грн, який розташований за адресою: АДРЕСА_2.

Визнано право особистої приватної власності ОСОБА_1 на 1/2 частину будівлі магазину літ. З-1, що розташований за адресою: АДРЕСА_3.

Визнано право особистої приватної власності ОСОБА_2 на 1/2 частину будівлі магазину літ. З-1, що розташований за адресою: АДРЕСА_3.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів у розмірі 654 700,00 грн як недоотриманого доходу від використання спільного майна відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позов, посилався на те, що спірне нерухоме майно: земельна ділянка, житловий будинок та три сплачені пайові внески у виді гаражних боксів за адресою: АДРЕСА_2, ГБК "Салют", є об'єктом спільної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2, набуті сторонами в період шлюбу та ведення спільного господарства, тому нерухомість є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, у зв'язку з чим суд дійшов висновку про їх поділ між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя в спільному майні, визнавши за сторонами право власності за кожним на 1/2 частину спірного майна.

Стосовно вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про визнання за ним право власності на 1/2 частину будівлі магазину, літ. З-1 за адресою: АДРЕСА_3, суд зазначив, що визнання права особистої приватної власності кожного з подружжя на спірний магазин не буде порушувати прав всіх співвласників та встановленого порядку користування нежитловим приміщенням, оскільки це не впливає на частку кожного співвласника у праві власності і не змінює ці частки. При цьому суд зазначив, що спірний магазин перебуває в спільній частковій власності подружжя. Зважаючи на наведене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги у частині визнання особистою приватною власністю кожного з подружжя на 1/2 частину спірного магазину підлягають задоволенню.

Відмовляючи в частині позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення з ОСОБА_1 на його користь грошових коштів у розмірі 654 700,00 грн як недоотриманого доходу від використання спільного майна, суд першої інстанції посилався на те, що збитками ОСОБА_2 у розумінні статті 22 ЦК України не є суми коштів, які не отримані від використання ОСОБА_2 частини магазину, яка належить йому; зазначені гіпотетичні суми не є доходами, які ОСОБА_2 міг би реально одержати за звичайних обставин (здача приміщення в оренду); доказів порушення права зі сторони ОСОБА_1 суду не надано. Стосовно доводів заявника пор те, що частка ОСОБА_1 у спільному майні повинна бути зменшена на 172 153,57 грн у зв'язку із відчуженням належних сторонам автомобілів, апеляційний суд визнав, що такі доводи є безпідставними, оскільки ОСОБА_2 не доведено належним чином, що ОСОБА_1 переоформила автомобілі на їх спільного сина на свій розсуд, проти волі ОСОБА_2 та не в інтересах сім'ї чи на свої потреби.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_2 27 серпня 2020 року звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог, ухвалити нове рішення про задоволення таких позовних вимог.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Заявником як підстави касаційного оскарження наведених судових рішень визначено, що:

- оскаржувані рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права;

- оскаржувані судові рішення у своїх висновках не відповідають правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-486цс16, у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 740/3930/15-ц (провадження № 61-10751св19) щодо реалізації спільного майна подружжя без письмової згоди іншого подружжя, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 (провадження № 14-32цс19) щодо вимог про стягнення недоотриманих доходів.

Отже, серед підстав касаційного оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій заявником зазначена та підстава, яка згадана у пункті 1 частини 2 статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання ним вимог пункту 5 частини 2 статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У наданому відзиві ОСОБА_1 просила касаційну скаргу залишити без задоволення.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 22 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження.

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За частиною 1 статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

статті 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваної постанови апеляційного суду визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 05 квітня 1991 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який за рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 06 травня 2014 року розірвано.

Від шлюбу сторони мають спільних дітей, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Під час шлюбу, 19 червня 2002 року, за спільні кошти подружжям придбане нерухоме майно: земельну ділянку, площею 0,2210 га, що складається з 0,1500 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та 0,071 га з цільовим призначенням для ведення особистого підсобного господарства, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, та житловий будинок, літ. А, загальною площею 178,40 кв. м, житловою площею 86,10 кв. м, з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, який розташований на земельній ділянці, площею 0,2210 га.

Договір купівлі-продажу земельної ділянки та договір купівлі-продажу житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами були укладені на ім'я ОСОБА_2, за яким зареєстровано право власності на зазначене спірне нерухоме майно.

10 липня 2002 року ОСОБА_2 отримав державний акт на спірну земельну ділянку, серії Р3 № 145463.

Також під час шлюбу подружжям сплачено пайовий внесок у виді гаражного боксу № НОМЕР_1, пандус, загальною площею 24,0 кв. м, пайовий внесок у виді гаражного боксу № НОМЕР_2, ряд НОМЕР_7, загальною площею 24,0 кв. м, та пайовий внесок у виді гаражного боксу № НОМЕР_4 ряд НОМЕР_6, поверх 1, загальною площею 24,0 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_2 у ГБК "Салют", що підтверджується актами про зміну власника гаражу, за змістом яких ці гаражні бокси переоформлені на нового власника ОСОБА_2.

Угоди про добровільний поділ майна, що є у спільній сумісній власності, подружжям не досягнуто.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта № 128792338, сформованою 24 червня 2018 року, за ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано право власності за кожним на 1/2 частини будівлі магазину

літ. З-1 за адресою: АДРЕСА_3, загальною площею 220,8 кв. м, на підставі договору купівлі-продажу ВСХ №324631 № 946, посвідченого 01 червня 2006 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Орловою Т. Є.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства (частина 4 статі 3 СК України).

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина 1 статті 61 ЦК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були набуті.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини 1 статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частиною 3 статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина 4 статті 65 СК України передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Як зазначено Верховним Судом у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 740/3930/15-ц (провадження № 61-10751св19), у випадку, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Водночас, у справі, що переглядається, судами встановлено, що позивач не довів, що оспорювані ним договори відчуження автомобілів укладені не в інтересах сім'ї чи не на її потреби. Крім того, ОСОБА_2 не довів, що на момент відчуження спірних автомобілів на користь його сина він не перебував з ним у сімейних стосунках. З урахуванням наведеного Верховний Суд не погоджується із доводами касаційної скарги про те, що судами ухвалено рішення без урахування висновків суду касаційної інстанції у подібних правовідносинах.

На відміну від постанов у справах, на які посилається заявник як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, у справі, що переглядається, позивач відчужила автомобілі на користь спільного сина сторін - ОСОБА_3, тобто на користь члена сім'ї, з врахуванням чого Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для зменшення розміру частки позивача у спільному майні.

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 22 ЦК України збитками є, зокрема, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відмовляючи у задоволенні позову про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошових коштів у розмірі 654 700,00 грн як недоотриманого доходу від використання спільного майна, суди обґрунтовано посилалися на те, що позивач не довів факт того, що йому у розумінні статті 22 ЦК України завдано збитків у вигляді неотриманих грошових коштів від використання частини магазину, яка належить йому. При цьому, доказів порушення права позивача користування спільним майном ОСОБА_1, що є обов'язковим у контексті застосування статті 22 ЦК України, суду не надано.

Доводи касаційної скарги у наведеній частині зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення цих обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов'язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов'язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених статей 12, 81 ЦПК України.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених статті 13 ЦПК України випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 88 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Підсумовуючи, Верховний Суд констатує, що касаційна скарга ОСОБА_2 у цілому зводиться до необхідності здійснення переоцінки наявних у справі доказів, що перебуває поза межами процесуальних повноважень касаційного суду.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України

"Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ визначив, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи ("Проніна проти України", № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Враховуючи наведене, Верховний Суд зробив висновок, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Верховний Суд, застосувавши правило частини 3 статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а оскаржувані рішення судів без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 30 квітня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко