Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.02.2023 року у справі №202/7130/20
Постанова КЦС ВП від 01.02.2023 року у справі №202/7130/20

Постанова

Іменем України

01 лютого 2023 року

місто Київ

справа № 202/7130/20

провадження № 61-9511св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року, ухвалену колегією суддів у складі Пищиди М. М., Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила стягнути на її користь неповернуту суму позики, розмір якої відповідно до розписки становить 200 000,00 дол. США, що еквівалентно 5 600 000, 00 грн, відсотки за користування позикою у розмірі 360 000, 00 дол. США, що еквівалентно 10 080 000, 00 грн, разом 15 551 200, 00 грн.

Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що 10 листопада 2007 року вона та ОСОБА_2 уклали договір позики у формі розписки, за умовами якого позивач передала відповідачу у борг грошові кошти в розмірі 200 000, 00 дол. США, зі сплатою 15 % річних, зі строком повернення боргу до 10 грудня 2012 року.

В установлений строк відповідач борг не повернув. За домовленістю сторін цей строк фактично було продовжено, що підтверджується здійсненими відповідачем у період з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року платежами в сумі 131 422, 04 грн, що еквівалентно 4 660, 00 дол. США.

Позивач зазначала, що 01 жовтня 2020 року направила відповідачу вимогу про повернення всієї суми боргу у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, яка залишилася без виконання, що і стало підставою для звернення до суду з позовом.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_2 заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними та допустимими доказами. Заявив про застосування позовної давності.

Третя особа, яка заявила самостійні вимоги на предмет спору, ОСОБА_3 у березні 2021 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , у якому просила визнати недійсним договір позики від 10 листопада 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , у частині встановлення відсотків; стягнути з ОСОБА_1 суму у розмірі 30 000, 00 дол. США, що еквівалентно 838 368, 00 грн.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 13 квітня 2022 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська задовольнив позов ОСОБА_1 .

Суд стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 неповернуту суму позики згідно із розпискою від 10 листопада 2007 року у розмірі 200 000, 00 дол. США, що еквівалентно 5 600 000, 00 грн, відсотки за користування позикою в сумі 360 000, 00 дол. США, що еквівалентно 10 080 000, 00 грн, разом 15 551 200, 00 грн.

Відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 . Здійснив розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції керувався тим, що позивач належно виконала умови договору позики, передала відповідачу зазначену суму, а відповідач зобов`язання у цілому не виконав, у визначений строк борг не повернув. Суд зробив висновок про те, що позовна давність не сплила.

У задоволенні позову третьої особи ОСОБА_3 суд першої інстанції відмовив за недоведеністю.

Постановою від 07 вересня 2022 року Дніпровський апеляційний суд задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_2 , скасував рішення

Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2022 року в частині задоволення первісних позовних вимог ОСОБА_1 .

Суд відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 . Здійснив розподіл судових витрат.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що, вирішуючи спір та належно дослідивши надані сторонами докази, з`ясувавши фактичні обставини справи, суд першої інстанції установив дійсну правову природу правових відносин сторін, факт передання позивачем відповідачу в позику коштів, зміст його зобов`язання повернути кошти та зробив правильний висновок про обґрунтованість позовних вимог у цій частині.

Проте суд першої інстанції не звернув уваги, що позивач подала позов з пропуском позовної давності, про застосування наслідків спливу якої заявив відповідач. Апеляційний суд врахував, що кінцевий термін повернення боргу між сторонами визначено 10 грудня 2012 року, тому позовну давність потрібно відраховувати з 11 грудня 2012 року, а із позовом ОСОБА_1 звернулася до суду 25 листопада 2020 року, тобто з пропуском трирічної позовної давності. Надана позивачем виписка з її банківського рахунку не є достатнім, належним та допустимим доказом перерахування відповідачем грошових коштів у період з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року в розмірі 131 422, 04 грн саме на погашення заборгованості за розпискою від 10 листопада 2007 року, а не на виконання інших правовідносин між сторонами.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Позивач ОСОБА_1 28 вересня 2022 року із використанням засобів поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2022 року залишити в силі.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального правата порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначила те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц

(провадження № 14-381цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), щодо правил застосування судами позовної давності;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), згідно з якими, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 752/13757/16-ц (провадження № 61-35522св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 332/731/17 (провадження № 61-27775св18), від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18

(провадження № 61-6026св20), відповідно до яких наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум доводить, що боргове зобов`язання не виконане;

- суд апеляційної інстанції не дослідив докази, які мають істотне значення для вирішення справи;

- суд апеляційної інстанції не надав оцінку порушенню прав позивача.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у грудні 2022 року із застосуванням засобів електронного зв`язку надіслав до Верховного Суду пояснення, у яких просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 21 жовтня 2022 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 28 листопада 2022 року залишив без задоволення клопотання ОСОБА_1 про зупинення виконання постанови Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року. Ухвалою від 06 грудня 2022 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України

(далі -ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 10 листопада 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики у формі розписки, за умовами якого ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 у борг грошові кошти в сумі 200 000, 00 дол. США, зі сплатою 15 % річних, зі строком повернення боргу до 10 грудня 2012 року.

Також у розписці зазначено, що позичальником сплачено відсотки за 12 місяців в сумі 30 000, 00 дол. США.

Протягом періоду з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року відповідач на банківський рахунок позивача перерахував грошові кошти.

У зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 зобов`язань за договором позики 01 жовтня 2020 року ОСОБА_1 надіслала йому вимогу про погашення заборгованості в розмірі 555 400, 00 дол. США, яка складається із суми позики в розмірі 200 000, 00 дол. США та відсотків в розмірі 355 400, 00 дол. США.

Відповідач зазначену вимогу не виконав, у зв`язку з чим ОСОБА_1 18 листопада 2020 рокуіз використанням засобів поштового зв`язку звернулася до суду першої інстанції з позовом.

01 березня 2021 року ОСОБА_2 подав заяву про застосування позовної давності.

Право, застосоване судом

Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У частині першій статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно з частинами першою, третьою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Щодо врахування судом обставин переривання позовної давності за пред`явленими вимогами

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18), у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 27 лютого 2020 року у справі № 752/13757/16-ц (провадження № 61-35522св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 332/731/17 (провадження № 61-27775св18), від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18

(провадження № 61-6026св20) та у постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року у справі № 6-15цс15.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 10 червня 2015 року

у справі № 6-15цс15 та постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 332/731/17 (провадження № 61-27775св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, є безпідставними, оскільки висновки, викладені в цих постановах, не стосуються правових відносин за договором позики.

Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) зроблено такі висновки: «За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».

У постановах Верховного Суду від 27 лютого 2020 року у справі № 752/13757/16-ц (провадження № 61-35522св18), від 12 листопада 2020 року у справі № 154/3443/18 (провадження № 61-6026св20) також зроблено висновки про те, що наявність оригіналу боргової розписки у позивача без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, доводить те, що боргове зобов`язання не виконане.

У справі, що переглядається, висновки суду апеляційної інстанції не суперечать наведеним висновкам Верховного Суду, оскільки апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо дійсної правової природи правовідносин сторін, факту передання позивачем відповідачу в позику коштів, невиконання останнім зобов`язань щодо їх повернення та дійшов переконання про обґрунтованість позовних вимог.

Проте суд апеляційної інстанції у цій справі відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову, зробивши висновок про пропуск нею позовної давності.

У касаційній скарзі заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), щодо застосування судами позовної давності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) зазначено, що «Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України)».

«Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи є порушеним право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону».

Подібні за змістом висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18) та від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц (провадження № 14-306цс18), на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Суд першої інстанції, встановивши, що протягом періоду з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року відповідач на банківський рахунок позивача перерахував грошові кошти на погашення заборгованості за договором позики, зробив висновок, що позовна давність не сплила.

Водночас апеляційний суд дійшов переконання, що надана позивачем виписка з її банківського рахунку не підтверджує сплату відповідачем коштів саме на погашення заборгованості за розпискою від 10 листопада 2007 року, а не на виконання інших правовідносин між сторонами.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину потрібно доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Згідно з частинами першою, третьою статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, які підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.

ОСОБА_1 на підтвердження факту часткового погашення відповідачем заборгованості за договором позики від 10 листопада 2007 року, а відтак і факту переривання позовної давності, надала виписку про надходження за карткою/рахунком за період з 01 квітня 2014 року до 31 березня 2018 року, у якій відображено операції щодо перерахування відповідачем на рахунок позивача коштів у період з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року.

Позивач під час розгляду справи в судах наголошувала, що жодних інших правовідносин, окрім як за договором позики від 10 листопада 2007 року, між нею та відповідачем не існує.

Водночас ОСОБА_2 не надав доказів на спростування зазначених обставин, не довів існування між сторонами інших договірних відносин, зокрема й боргових зобов`язань, на виконання яких він сплачував грошові кошти у зазначений період, окрім як правовідносин за договором позики від 10 листопада 2007 року. Суд має виходити з того, що за загальним правилом відносини між особами, які не є родичами або близькими, не можуть бути безоплатними (благодійними); в основі будь-яких стосунків в цивільному обороті між такими його учасниками має бути певна підстава (causa). Тож твердження відповідача про те, що грошові кошти, сплачені ним протягом періоду з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року, були спрямовані на виконання інших зобов`язань між цими самими сторонами, не підтверджені доказами та ґрунтуються на припущеннях, що суперечить частині шостій статті 81 ЦПК України.

Реалізовуючи стандарт більшої переконливості в оцінці обставин справи, не може вважатися законним і справедливим рішення суду про відмову у задоволенні цілком обґрунтованого позову, яке базується на припущеннях.

Отже, висновок апеляційного суду про те, що позивач не довела, що відповідач сплатив кошти на погашення заборгованості за розпискою від 10 листопада 2007 року, також ґрунтується на припущеннях.

Суд першої інстанції, врахувавши подані учасниками справи докази, зробив обґрунтований висновок про те, що позовна давність позивачем не пропущена, оскільки відповідач у період з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року сплачував грошові кошти на виконання умов договору позики від 10 листопада 2008 року, що доводить переривання цього строку у зв`язку з вчиненням дій, які поза розумним сумнівом свідчать про переривання позовної давності.

Отже, останній платіж ОСОБА_2 здійснив 28 грудня 2017 року, а до суду з позовом ОСОБА_1 звернулася 18 листопада 2020 року, тобто в межах позовної давності, передбаченої статтею 257 ЦК України.

Встановлені Верховним Судом порушення норм права є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції про відмову в позові ОСОБА_1 з підстав пропуску позовної давності.

Оцінка законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції

Вирішуючи питання про наявність підстав для залишення в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд повинен дати оцінку правильності обрахування суми заборгованості за договором позики, оскільки на недоліки розрахунку боргу звертав увагу відповідач в суді першої інстанції, які суд першої інстанції залишив поза увагою. Так, суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги повністю та стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 неповернуту суму позики у розмірі 200 000, 00 дол. США, що еквівалентно 5 600 000, 00 грн, відсотки за користування позикою в сумі 360 000, 00 дол. США, що еквівалентно 10 080 000, 00 грн, а разом 15 551 200, 00 грн. Водночас суд першої інстанції не врахував факт часткової сплати відповідачем заборгованості за договором позики та не зарахував сплачені ним суми під час ухвалення рішення.

За змістом статті 534 ЦК України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов`язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом: у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання; у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; у третю чергу сплачується основна сума боргу.

Враховуючи наведене правило, грошові кошти, сплачені відповідачем протягом періоду з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року, підлягають зарахуванню на погашення відсотків, оскільки умовами договору позики не встановлено іншого.

Також згідно з частиною другою статті 533 ЦК України якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Оскільки за зобов`язанням, визначеним в іноземній валюті, відповідач здійснював платежі у гривнях, тому сплачені ним суми підлягають перерахуванню (конвертації) в долари США за офіційним курсом валют НБУ на день здійснення кожного окремого платежу.

Відповідно до виписки про надходження за карткою/рахунком за період з 01 квітня 2014 року до 31 березня 2018 року відповідач на користь позивача у період з 02 квітня 2015 року до 28 грудня 2017 року перерахував 119 245, 75 грн, що еквівалентно 4 605, 26 дол. США.

Отже, з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягала стягненню заборгованість за позикою в розмірі 200 000, 00 дол. США, що еквівалентно на день подання позову (за курсом НБУ станом на 18 листопада 2020 року 1 дол. США = 28, 1067 грн) 5 621 340, 00 грн, та заборгованість за відсотками в розмірі 355 394, 74 дол. США (30 000, 00 дол. США * 12 міс. = 360 000, 00 дол. США - 4 605, 26 дол. США), що еквівалентно на день подання позову (за курсом НБУ станом на 18 листопада 2020 року 1 дол. США = 28, 1067 грн) 9 988 866, 72 грн, а разом 15 610 206, 70 грн.

Щодо валюти боргу та валюти платежу

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зроблено висновки про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України. Зазначення судом у рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність у розумінні суті обов`язку боржника, який може бути виконаний примусово. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривнях стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривнях.

З урахуванням викладеного висновок суду першої інстанції про стягнення з відповідача на користь позивача боргу одночасно з визначенням у іноземній валюті та в еквіваленті у гривнях є помилковим.

Оцінка інших доводів касаційної скарги

У касаційній скарзі не наведені доводи щодо зазначених порушень, допущених судом першої інстанції, а Верховний Суд не має правових підстав, передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України, для виходу за межі доводів касаційної скарги. Проте, врахувавши доводи касаційної скарги про незастосування апеляційним судом правових висновків Верховного Суду щодо врахування правил позовної давності, неналежно здійснену оцінку доказів та віддання переваги твердженням відповідача, які ґрунтуються на припущеннях, Верховний Суд дійшов переконання про скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та погодився з висновками суду першої інстанції про те, що строк позовної давності не пропущено. Водночас Верховний Суд зобов`язаний надати оцінку рішенню суду першої інстанції на предмет його законності перед тим, як вирішувати питання про залишення його в силі, а також врахувати аргументи відповідача щодо неправильного обрахунку заборгованості, яка підлягає стягненню на користь позивача. Інший підхід до вирішення спору в цілому свідчитиме про надмірний формалізм.

З наведених підстав рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову ОСОБА_1 в повному обсязі, стягнення відсотків в розмірі 360 000, 00 дол. США, стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат в розмірі 10 510, 00 грн не може бути в цілому залишене в силі та підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови та абзаців 1-3 резолютивної частини зі змінами, в яких зазначити про: часткове задоволення позову ОСОБА_1 ; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за позикою в розмірі 200 000, 00 дол. США, за відсотками в розмірі 355 394, 74 дол. США; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору, сплаченого за подання позову в розмірі 10 423, 57 грн.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд не погодився з висновком суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, який суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у наведених заявником у касаційній скарзі постановах, та ґрунтується виключно на переоцінці доказів, які були належно оцінені судом першої інстанції, врахуванні тверджень відповідача, не підкріплених доказами, тобто висновки суду апеляційної інстанції базуються на припущеннях.

Також Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру відсотків ухвалене без врахування сум, сплачених відповідачем на погашення заборгованості, що є підставою для зміни мотивувальної та резолютивної частин рішення в зазначеній частині, а відтак і підставою для зміни резолютивної частини цього рішення в частині зазначення про повне задоволення позову та розподілу судових витрат.

Зважаючи на наведене, Верховний Суд зробив висновок, що постанову суду апеляційної інстанції потрібно скасувати, а рішення суду першої інстанції - змінити.

За приписами пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має правоскасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.(частини перша-четверта статті 412 ЦПК України).

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 , скасував оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції повністю та змінив рішення суду першої інстанції шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови та абзаців 1-3 резолютивної частини зі змінами із зазначенням про часткове задоволення позову ОСОБА_1 ; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за позикою в розмірі 200 000, 00 дол. США, за відсотками в розмірі 355 394, 74 дол. США; стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судового збору, сплаченого за подання позову, в розмірі 10 423, 57 грн.

З наведених підстав та враховуючи пропорційність задоволених вимог, судові витрати, понесені заявником у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, в розмірі 20 847, 14 грн покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 07 вересня 2022 року скасувати.

Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 13 квітня 2022 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови та абзаци 1-3 резолютивної частини в такій редакції:

«Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення неповернутої суми позики задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 неповернуту суму позики згідно з розпискою від 10 листопада 2007 року в розмірі 200 000, 00 дол. США та відсотки за користування позикою в розмірі 355 394, 74 дол. США.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, у розмірі 10 423, 57 грн.».

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 20 847, 14 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта