Історія справи

Постанова ККС ВП від 22.09.2022 року у справі №552/3757/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 552/3757/20

провадження № 51-5908 км 21

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого судді ОСОБА_18,

суддів: ОСОБА_19., ОСОБА_20.,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_21.,

прокурора ОСОБА_22.,

у режимі відеоконференції:

захисників ОСОБА_23., ОСОБА_24.,

засуджених ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

представника потерпілого ОСОБА_25,

розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження за касаційними скаргами захисників ОСОБА_24., ОСОБА_23. на вирок Київського районного суду м. Полтави від 06 травня 2021 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 29 листопада 2021 року стосовно

ОСОБА_1 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 ,

уродженця та жителя

АДРЕСА_1 ),

засудженого за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України;

ОСОБА_2 ,

ІНФОРМАЦІЯ_2 ,

уродженця с. Супрунівка Полтавського району

Полтавської області, який проживає за адресою:

АДРЕСА_2 ,

засудженого за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України.

Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Київського районного суду м. Полтави від 06 травня 2021 року, залишеним без змін ухвалою Полтавського апеляційного суду від 29 листопада 2021 року, засуджено:

- ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15, пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років;

- ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 15, пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України із застосуванням ст. 69 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.

Відповідно до ст. 96 КК України до ОСОБА_2 застосовано надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку за місцем відбування покарання.

Цивільний позов прокурора задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Бюджетно-фінансового управління виконавчого комітету Полтавської міської ради 39 917,27 грн на відшкодування витрат за стаціонарне лікування потерпілого, а у разі недостатності у ОСОБА_1 майна для відшкодування шкоди, визначено стягнути ці кошти з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в частині, якої не вистачає, або в повному обсязі.

Цивільний позов законного представника потерпілого ОСОБА_5 задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 3 193,89 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди та 150 000 грн - моральної шкоди, завданої потерпілому ОСОБА_6 , а у разі недостатності у ОСОБА_1 майна для відшкодування шкоди, визначено стягнути ці кошти з ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в частині, якої не вистачає, або в повному обсязі.

За вироком суду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано винуватими у вчиненні кримінального правопорушення за таких обставин.

Так, 21 березня 2020 року ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4, будучи вихованцем закладу КЗ «Центр соціально-психологічної реабілітації дітей» Полтавської обласної ради», що розташований на вул. Степана Халтуріна, 5 у м. Полтаві, розповів вихователю виховного закладу про побиття ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3, вихованцем старшого віку ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1.

Цього ж дня, ОСОБА_1 , дізнавшись про це, з мотивів помсти та підтримання в такий спосіб свого авторитету серед інших неповнолітніх, вирішив позбавити життя малолітнього ОСОБА_6 , підмовивши до безпосередньої реалізації задуманого вихованця ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2, який в силу легкої розумової відсталості та агресивної поведінки ОСОБА_1 погодився на це.

22 березня 2020 року приблизно в 00:30 ОСОБА_1 , перебуваючи у загальній спальні для хлопців вищезазначеного виховного закладу, почав змушувати ОСОБА_6 вступити з іншими вихованцями закладу ОСОБА_7 та ОСОБА_2 в орально-генітальний контакт.

Діставши у відповідь відмову малолітнього ОСОБА_6 вчинити таки дії, ОСОБА_1 , використовуючи обумовлену віковою різницею перевагу у фізичній силі, наніс ОСОБА_6 сильний удар ногою в спину, від чого останній втратив рівновагу та впав обличчям на підлогу. Після чого, ОСОБА_1 , сівши зверху на потерпілого, наніс йому декілька ударів руками по тулубу, після чого змусив ОСОБА_6 піднятися з підлоги та, охопивши його ззаду рукою за шию, почав його душити. Одночасно з цими діями ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 із закликом приєднатися до удушення ОСОБА_6 . ОСОБА_2 , усвідомлюючи суспільно небезпечний характер подальших спільних дій та бажаючи настання наслідків у виді смерті малолітнього ОСОБА_6 , сподіваючись, що завдяки цьому, в силу своєї розумової відсталості, його знову відправлять на лікування до КП «Полтавська обласна клінічна психіатрична лікарня ім. О.Ф.Мальцева», діючи умисно та цілеспрямовано, повалив ОСОБА_6 на підлогу та почав його душити шляхом стискання шиї рушником.

В цей час ОСОБА_1 , усвідомлюючи суспільно небезпечний характер подальших спільних дій та бажаючи настання наслідків у виді смерті малолітнього, щоб помститися останньому та самоутвердитися в такий спосіб у колективі вихованців, діючи умисно та цілеспрямовано, передав ОСОБА_2 дерев`яну полицю від приліжкової тумби із вказівкою давити нею на шию малолітнього ОСОБА_6 .

У подальшому ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ігноруючи появу у потерпілого блювотних та калових мас, почали разом тиснути дерев`яною полицею на шию ОСОБА_6 до моменту втрати ним свідомості та кровотечі з носа, рота та вуха.

Побачивши, що ОСОБА_6 втратив свідомість, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинили його душити та перенесли потерпілого від його спального місця в прохід кімнати. Після чого ОСОБА_2 на виконання вказівки ОСОБА_1 задля гарантованого досягнення спільної мети - позбавлення життя малолітнього потерпілого, здійснив три стрибки з висоти ліжка на тіло ОСОБА_6 .

Переконавшись, що ОСОБА_6 не подає ознак життя, та вважаючи, що всі необхідні дії для позбавлення його життя виконані, ОСОБА_1 дозволив присутньому при зазначених подіях малолітньому ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_5, повідомити про вчинене правопорушення персоналу закладу, які викликали швидку та поліцію.

Внаслідок указаних дій потерпілий ОСОБА_6 без свідомості був доставлений до реанімаційного відділення КП «Полтавська обласна дитяча лікарня Полтавської обласної ради» з діагнозом: синдром жорстокого поводження з дитиною, закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, забій грудної клітини, закрита травма живота, стан після механічної асфіксії, множинні садна голови, тулуба, кінцівок. Спричинені ОСОБА_6 тілесні ушкодження відповідно до висновку експерта є: тяжкими тілесними ушкодженнями, за ознакою небезпеки для життя; легкими тілесними ушкодженнями із короткочасним розладом здоров`я та легкими тілесними ушкодженнями.

Вимоги касаційних скарг і узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_23., не погоджуючись із судовими рішеннями стосовно ОСОБА_1 через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та неправильне вирішення цивільних позовів, просить їх скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Свої вимоги захисник мотивує тим, що суд першої інстанції:

- неправильно кваліфікував дії ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15, пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, оскільки у діях його підзахисного не було умислу на вбивство потерпілого та відсутня попередня змова з іншим учасником події;

- визначив розмір моральної шкоди, який є явно несправедливим та необґрунтованим;

- безпідставно поклав відшкодування шкоди на батьків ОСОБА_1 , а не на виховний заклад;

- неправомірно прийняв до розгляду цивільний позов прокурора, який не мав права його подавати.

Крім того, посилається на те, що суд апеляційної інстанції, не врахувавши належним чином доводів його апеляційної скарги, безпідставно погодився з вироком суду першої інстанції.

За змістом касаційної скарги захисник ОСОБА_24., не погоджуючись із судовими рішеннями стосовно ОСОБА_2 через невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості вчиненого злочину й особі її підзахисного внаслідок суворості та неправильне вирішення цивільного позову в частині відшкодування моральної шкоди, просить їх змінити, пом`якшити ОСОБА_2 призначене покарання із застосуванням ст. 69 КК України до 5 років позбавлення волі, застосувати надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку та зменшити розмір моральної шкоди до 100 000 грн. Свої вимоги захисник мотивує тим, що суд першої інстанції:

- при призначенні ОСОБА_2 покарання не врахував усіх обставин справи та даних про особу її підзахисного;

- не мотивував свого рішення щодо розміру моральної шкоди, який є завищеним.

Крім того, посилається на те, що суд апеляційної інстанції не перевірив усіх доводів апеляційних скарг сторони захисту та постановив ухвалу, яка не відповідає вимогам статей 370 419 КПК України.

Від представника потерпілого ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_25 надійшли заперечення, в яких вона просить касаційні скарги захисників ОСОБА_24. та ОСОБА_23. залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 - без зміни.

Позиції учасників судового провадження

Захисники та засуджені підтримали касаційні скарги.

Прокурор та представник потерпілого заперечили проти задоволення касаційних скарг захисників, просили залишити їх без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без зміни.

Мотиви Суду

Положеннями ст. 433 КПК України передбачено, що суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу; переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_2 у вчиненні злочину за обставин, викладених у вироку, та правильність кваліфікації його дій за ч. 2 ст. 15, пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України в касаційному порядку не оспорюються.

У поданій касаційній скарзі захисник ОСОБА_23. покликається на неправильність кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15, пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, наголошуючи на тому, що його підзахисний не мав умислу на позбавлення життя малолітнього потерпілого та попередньо не домовлявся з іншим учасником події.

Проте зазначені доводи сторони захисту Суд уважає такими, що не ґрунтуються на матеріалах кримінального провадження та вимогах кримінального і кримінального процесуального законів з огляду на таке.

За приписами ст. 15 КК України замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Замах на вчинення кримінального правопорушення є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення кримінального правопорушення до кінця, але кримінальне правопорушення не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Із суб`єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом.

Частиною 2 статті 115 КК України встановлено відповідальність за умисне вбивство, за кваліфікуючих ознак, в даному випадку стосовно малолітньої дитини та за попередньою змовою групою осіб. Визначальним для відмежування замаху на умисне вбивство від умисного завдання тілесних ушкоджень є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тілесного ушкодження наслідком є саме тілесні ушкодження, що були заподіяні потерпілому, а не позбавлення його життя.

Умисел має дві характерні ознаки - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна - це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності та передбачення її суспільно небезпечних наслідків; вольова - наявність у суб`єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.

Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК України).

Питання про наявність умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність усіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину.

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох осіб (суб`єктів злочину) у вчиненні умисного злочину. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.

При цьому під час вчинення злочину кожен зі співучасників може вчиняти різні дії (подолання опору потерпілого, залякування, заподіяння тілесних ушкоджень, тощо), які спрямовані на досягнення єдиної мети.

Домовленістю групи осіб про спільне вчинення злочину є узгодження об`єкта злочину, його характеру, місця, часу, способу вчинення та змісту виконуваних функцій, яке може відбутися у будь-якій формі - усній, письмовій, за допомогою конклюдентних дій, що висловлені не у формі усної чи письмової пропозиції, а безпосередньо через поведінку, з якої можна зробити висновок про такий намір.

Обвинувальний вирок ухвалюється судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

За змістом ст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.

Згідно зі ст. 91 КПК України у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведено належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Як убачається з матеріалів справи, вказаних вимог закону при розгляді кримінального провадження стосовно ОСОБА_2 та ОСОБА_1 дотримано в повному обсязі.

Касаційним судом установлено, що свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15 - пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, та правильність кваліфікації їхніх дій за даною нормою кримінального закону судом першої інстанції зроблено на підставі доказів, досліджених та оцінених у сукупності з дотриманням вимог кримінального процесуального закону, про що у судовому рішенні наведено докладні мотиви.

Свої висновки про те, що ОСОБА_1 вчинив закінчений замах на умисне вбивство малолітньої дитини за попередньою змовою групою осіб, суд першої інстанції зробив, урахувавши показання:

- обвинуваченого ОСОБА_2 про те, що 21 березня 2020 року ОСОБА_6 розповів їхньому вихователю про спричинення ОСОБА_1 синця ОСОБА_7 , через що ОСОБА_1 вирішив помститись за це ОСОБА_6 ; увечері 21 березня 2021 року він бачив, як ОСОБА_1 спочатку наносив удари ОСОБА_6 у різні частини тіла, а згодом почав його душити; він за наказом ОСОБА_1 , якого боявся, також душив потерпілого та після втрати останнім свідомості стрибав на тіло останнього;

- потерпілого ОСОБА_6 про те, що 21 березня 2020 року він розповів вихователю виховного Центру про спричинення ОСОБА_1 синця ОСОБА_7 ; у вечірній час цього ж дня ОСОБА_1 наносив йому удари та душив, після чого наказав ОСОБА_2 душити його, що останній і зробив;

- свідка ОСОБА_5 про те, що він з червня 2020 року встановив опіку над ОСОБА_6 ; про трагедію, яка сталась із ОСОБА_9 у виховному закладі, вони намагаються не згадувати, проте її наслідки, а саме незадовільний стан здоров`я - продовжують існувати;

- свідка ОСОБА_8 про те, що 21 березня 2020 року він бачив, як ОСОБА_1 спочатку наносив удари ОСОБА_6 , а потім почав його душив, після чого наказав ОСОБА_2 також душити потерпілого; ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спочатку душили ОСОБА_6 руками, а потім полицею від приліжкової тумби; після втрати ОСОБА_6 свідомості ОСОБА_1 наказав ОСОБА_2 бити полицею від приліжкової тумби потерпілого по обличчю та стрибати на нього; ОСОБА_2 виконував усі вимоги ОСОБА_1 ; в той час, коли ОСОБА_2 душив ОСОБА_6 , ОСОБА_1 дивився на свій годинник та казав скільки часу потрібно вчиняти такі дії, щоб потерпілий помер;

- свідка ОСОБА_10 , яка працювала на посаді медичної сестри КЗ «Центр соціально-психологічної реабілітації дітей», про те, що вона з 21 на 22 березня 2020 року знаходилась на чергуванні у центрі; о першій годині ночі 22 березня 2020 року їй повідомили про інцидент, який трапився у закладі; у кімнаті вона побачила непритомного ОСОБА_6 , тому відразу викликала швидку медичну допомогу; на її запитання, що трапилось, ОСОБА_2 повідомив, що він придушив ОСОБА_6 , а ОСОБА_1 сказав, що спав і нічого не чув;

- свідка ОСОБА_11 , який працював на посаді чергового з режиму виховного закладу, про те, що він з 21 на 22 березня 2020 року знаходився на чергуванні у Центрі; приблизно опівночі він, почувши стук у двері спальної кімнати хлопчиків, прослідував туди, де побачив непритомного ОСОБА_6 ; на його запитання, що трапилось, ОСОБА_2 повідомив, що він давив ОСОБА_6 полицею від тумби, а ОСОБА_1 сказав, що спав і нічого не чув;

- свідка ОСОБА_12 , який з 2011 року по січень 2021 року працював на посаді директора КЗ «Центр соціально-психологічної реабілітації дітей», про те, що в ніч з 21 на 22 березня 2020 року йому зателефонував працівник поліції та повідомив, що вихованець ОСОБА_2 побив іншого вихованця ОСОБА_6 ; пізніше йому стало відомо про причетність ОСОБА_1 до тієї події;

- свідка ОСОБА_13 , який з лютого 2020 року по лютий 2021 року працював на посаді юриста КЗ «Центр соціально-психологічної реабілітації дітей», про те, що ОСОБА_1 , після встановлення його причетності до побиття ОСОБА_6 , погрожував вихованцям Центру розправою, якщо вони розкажуть правду про події, що трапились 22 березня 2020 року;

- свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_15 , які працювали на посадах вихователів вказаного Центру, про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_6 були їхніми вихованцями; охарактеризували ОСОБА_1 як запального, останній користувався авторитетом у ОСОБА_2 та його боялися інші вихованці;

- свідка ОСОБА_16 , яка працювала на посаді лікаря-анестезіолога, про те, що під час чергування 22 березня 2020 року її було викликано до приймального відділення з приводу вкрай тяжкого стану дитини зі слідами насильницьких дій; потерпілий був доставлений до реанімаційного відділення через наявні сліди механічної асфіксії в ділянці шиї, грудної клітки, іпотехії, ціанозу шкіри обличчя, де було розпочато інтенсивну терапію; ОСОБА_6 був встановлений діагноз: синдром жорстокого поводження з дитиною, закрита травма живота, закрита черепно-мозкова травма, стан після механічної асфіксії;

а також дані, що містяться, зокрема, у:

- протоколі огляду місця події від 22 березня 2020 року, відповідно до якого було виявлено та вилучено, зокрема, дерев`яну дошку з тумби;

- протоколах проведення слідчих експериментів від 22 березня 2020 року, 27 квітня 2020 року, 07 травня 2020 року, згідно з якими свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та підозрюваний ОСОБА_2 вказали на обставини та механізм спричинення тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_6 ;

- протоколах проведення слідчих експериментів від 23 березня 2020 року, 13 липня 2020 року з фототаблицею до нього, згідно з якими підозрюваний ОСОБА_2 вказав на обставини та механізм спричинення ним та ОСОБА_1 тілесних ушкоджень ОСОБА_6 ;

- протоколах проведення слідчих експериментів від 27 квітня 2020 року, 30 квітня 2020 року, згідно з якими свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 вказали на обставини виявлення ними вночі 22 березня 2020 року на підлозі спальної кімнати для хлопчиків КЗ «Центр соціально-психологічної реабілітації дітей» непритомного ОСОБА_6 ;

- протоколі проведення слідчих експериментів від 04 червня 2020 року, згідно з якими потерпілий ОСОБА_6 вказав на обставини та механізм спричинення йому тілесних ушкоджень ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;

- протоколах пред`явлення осіб для впізнання за фотознімками від 15 червня 2020 року, відповідно до яких потерпілий ОСОБА_6 вказав на ОСОБА_2 та ОСОБА_1 як на осіб, які 22 березня 2020 року нанесли йому тілесні ушкодження;

- протоколах тимчасового доступу до речей і документів від 22 травня 2020 року, згідно з яким із установи «Дитяча міська клінічна лікарня Полтавської міської ради» вилучено медичні картки стаціонарного хворого ОСОБА_6 за № 3198 та № 2839, № 1175;

- висновку експерта № 552 від 04 червня 2020 року, відповідно до якого у ОСОБА_6 виявлені тілесні ушкодження, які за ступенем тяжкості можна розділити на декілька груп: до першої групи відносяться: дифузне ішемічне ураження підкіркових ядер та прецентральних звивин: спонтанний тетрапарез, судомний синдром з петехіями та ціанозом шкіри обличчя, садна шкіри обличчя, шиї, які призвели до механічної асфіксії в результаті здавлення дихальних шляхів, які кваліфікуються лише в своїй сукупності, як тяжкі тілесні ушкодження, за ознакою небезпеки для життя; до другої групи відносяться закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, гематоми, синці та садна шкіри голови, які кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров`я; до третьої групи відносяться синці та садна шкіри тулубу, кінцівок, які кваліфікуються як легкі тілесні ушкодження. Тілесні ушкодження першої групи утворилися від дії тупих обмежених предметів; другої та третьої груп - могли утворитись від дії тупих обмежених предметів, якими могли бути пальці рук, стиснуті в кулак, нога людини у взутті, або інші предмети з подібними характеристиками.

Суд першої інстанції за сукупністю доказів, досліджених у судовому засіданні, правомірно встановив, що поведінка ОСОБА_1 , а також вчинені ним дії, які були узгоджені і спрямовані на досягнення однієї спільної цілі, безумовно вказують на спрямованість його дій саме на позбавлення життя малолітнього потерпілого за попередньою змовою групою осіб.

Зазначені обставини, на переконання Суду, свідчать про те, що ОСОБА_1 мав прямий умисел саме на позбавлення життя малолітнього ОСОБА_6 за попередньою змовою групою осіб і вчинив для цього всі необхідні дії, однак злочинний результат не настав лише в силу обставин, які не залежали від його волі.

На думку колегії суддів, висновки суду першої інстанції про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, належним чином обґрунтовані та вмотивовані.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що винуватість ОСОБА_1 в інкримінованому злочині доведена поза розумним сумнівом.

Порушень процесуального порядку збирання наведених у вироку доказів за матеріалами провадження не встановлено та судом правильно вирішено питання про їхню належність і допустимість, з дотриманням вимог статей 85-87 89 94 95 КПК України.

Вирок суду першої інстанції відповідає вимогам статей 370 374 КПК України.

Відповідно до ст. 65 КК України при призначенні покарання суд повинен ураховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

За приписами ч. 1 ст. 69 КК України за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.

Обґрунтовуючи висновок щодо виду й міри покарання у виді позбавлення волі на певний строк ОСОБА_2 із застосуванням ст. 69 КК України, суд першої інстанції, як убачається з вироку, врахував ступінь тяжкості та конкретні обставини вчиненого злочину, відсутність обставин, що обтяжують покарання, та наявність обставин, що пом`якшують покарання - щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, вчинення кримінального правопорушення неповнолітнім, а також висновок досудової доповіді Сектору ювенальної пробації м. Полтави, його психологічні характеристики, умови проживання та виховання.

Відповідно до ст. 20 КК України ОСОБА_2 визнаний обмежено осудним, що також врахував суд першої інстанції при призначенні покарання, так само, як і обґрунтовано застосував до нього надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку за місцем відбування покарання (ст. 96 КК України).

Призначаючи вид і міру покарання у виді позбавлення волі на певний строк ОСОБА_1 , суд першої інстанції, як убачається з вироку, врахував ступінь тяжкості та конкретні обставини вчиненого злочину, відсутність обставин, що обтяжують покарання, та наявність обставини, що пом`якшує покарання - вчинення кримінального правопорушення неповнолітнім, а також висновок досудової доповіді Сектору ювенальної пробації м. Полтави та його психологічні характеристики.

Колегія суддів касаційного суду уважає, що суд першої інстанції, призначаючи ОСОБА_2 та ОСОБА_1 покарання, дотримався вимог статей 50 65-68 102 103 КК України, це покарання є справедливим, необхідним та достатнім для виправлення засуджених й попередження нових кримінальних правопорушень, а підстав вважати призначене ОСОБА_2 покарання явно несправедливим через його суворість, про що зазначається у касаційній скарзі захисника ОСОБА_24., не вбачається.

Що стосується доводів касаційних скарг сторони захисту про необґрунтованість судового рішення в частині відшкодування моральної шкоди, то вони, на думку Суду, також не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Цивільний позов розглядається у кримінальному провадженні за правилами, визначеними КПК України, і при цьому застосовуються норми ЦПК України.

Статтею 56 КПК України визначено, що потерпілий має право, зокрема, на відшкодування завданої кримінальним правопорушенням шкоди в порядку, передбаченому законом.

Виходячи зі змісту ст. 128 КПК України, особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної шкоди, має право пред`явити цивільний позов до обвинуваченого, котрий вчинив суспільно небезпечне діяння.

Згідно з ч. 1 ст. 129 КПК України суд, ухвалюючи обвинувальний вирок, зокрема, залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому.

При цьому суд зобов`язаний усебічно, повно й об`єктивно дослідити обставини справи, з`ясувати характер і розмір витрат, зумовлених злочином, установити злочинний зв`язок між діянням і шкодою, що настала, і дати у вироку належну оцінку таким обставинам.

Положенням п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України визначено, що моральна шкода може полягати у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Із систематичного аналізу норм закону випливає, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, у порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Усталеною судовою практикою визначено, що розмір відшкодування моральної шкоди визначається залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин, зокрема, тяжкості вимушених змін у його життєвих стосунках, часу та зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану тощо. При цьому слід виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

На думку колегії суддів, суд першої інстанції, вирішуючи цивільний позов представника потерпілого ОСОБА_5. у частині відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілому ОСОБА_6 , дотримався вказаних вимог закону.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, представник потерпілого ОСОБА_5. заявив цивільний позов про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , зокрема, моральної шкоди в розмірі 1 000 000 грн, а також просив у разі недостатності у ОСОБА_1 майна для відшкодування шкоди стягнути вказану суму з його батьків, зазначивши їх відповідачами.

Суд першої інстанції, визначаючи розмір заподіяної ОСОБА_6 моральної шкоди, що підлягає стягненню з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , врахував усі обставини справи в їх сукупності, ступінь тяжкості та характер тілесних ушкоджень, що значно ускладнює реабілітацію після отриманих ушкоджень, тривалість розладу здоров`я, глибину душевних і фізичних страждань, спричинених потерпілому неправомірними діями обвинувачених, тяжкість вимушених змін у його житті, пов`язаних з необхідністю лікування.

Виходячи з вимог розумності, справедливості та виваженості, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь представника потерпілого ОСОБА_5. 150 000 грн на відшкодування моральної шкоди, заподіяної потерпілому ОСОБА_6 , при цьому правомірно зазначив, що у раз відсутності у неповнолітнього ОСОБА_1 майна, достатнього для стягнення, її відшкодування необхідно покласти на його батьків.

Суд уважає, що при розгляді кримінального провадження стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 суд першої інстанції дотримався вимог статей 22 23 1167 1168 1179 ЦК України, статей 127-129 КПК України, а рішення є обґрунтованим і достатньо вмотивованим.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 1179 ЦК України неповнолітня особа (у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шкода відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батьками (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоди було завдано не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов`язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоди було завдано не з його вини.

Як убачається з матеріалів кримінального поводження, батьки неповнолітнього ОСОБА_1 не були позбавлені батьківських прав, останній проживав з ними до лютого 2020 року, відповідно КЗ «Центр соціально-психологічної реабілітації» здійснював за ним нагляд, а не піклування. Крім того, представник потерпілого ОСОБА_5. не подавав позов до КЗ «Центр соціально-психологічної реабілітації» та не заявляв у судовому засіданні вимоги про залучення виховного закладу як співвідповідача.

З огляду на вищезазначене твердження захисника ОСОБА_23. у касаційній скарзі про безпідставність покладення судом на батьків ОСОБА_1 обов`язку по відшкодуванню шкоди, а не на виховний заклад, колегія суддів вважає безпідставними.

Також колегія суддів касаційного суду не може погодитись з доводами касаційної скарги захисника ОСОБА_23. про те, що суд першої інстанції неправомірно прийняв до розгляду цивільний позову прокурора, який не мав права його подавати.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 128 КПК України цивільний позов в інтересах держави може бути поданий прокурором у випадках, встановлених законом. Прокурор, який пред`являє цивільний позов у кримінальному провадженні, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді, передбачених Законом України «Про прокуратуру».

За змістом ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

Як убачається з матеріалів кримінального провадження, потерпілий ОСОБА_6 з 22 березня 2020 року до 14 травня 2020 року перебував на стаціонарному лікуванні в КП «Дитяча міська клінічна лікарня Полтавської міської ради». Прокурор Полтавської місцевої прокуратури звернувся з цивільним позовом до ОСОБА_17 , ОСОБА_1 та батьків останнього ( ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) через невжиття заходів Бюджетно-фінансовим управлінням виконавчого комітету Полтавської міської ради до самостійного стягнення коштів у розмірі 39 917,27 грн на відшкодування витрат за стаціонарне лікування потерпілого ОСОБА_6 .

Колегія суддів касаційного суду уважає, що суд першої інстанції правомірно прийняв до розгляду цивільний позову прокурора в інтересах держави, оскільки державний орган - Бюджетно-фінансове управління виконавчого комітету Полтавської міської ради не звернувся самостійно до суду з цивільним позовом у розумні строки.

Така позиція узгоджується й з практикою Верховного Суду, відображеною, зокрема, у постанові від 16 травня 2018 року (справа № 465/2933/17-ц).

Наведені в касаційній скарзі доводи сторони захисту, аналогічні доводам їхніх апеляційних скарг, були перевірені судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог 404 405 407 412-414 КПК України проаналізував їх, дав на них вичерпну відповідь, зазначивши в ухвалі достатні підстави, через які визнав їх необґрунтованими.

За результатами перегляду вироку суду першої інстанції суд апеляційної інстанції з урахуванням конкретних обставин справи погодився з оцінкою доказів, досліджених місцевим судом та врахованих при доведенні винуватості ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення, належним чином умотивувавши свої висновки.

Суд апеляційної інстанції навів достатнє обґрунтування наявності у діях ОСОБА_1 закінченого замаху на умисне вбивство малолітнього ОСОБА_6 за попередньою змовою групою осіб та правильності кваліфікації його дій саме за ч. 2 ст. 15, пунктами 2, 12 ч. 2 ст. 115 КК України, з чим погоджується й колегія суддів касаційної інстанції.

Також перевірив суд апеляційної інстанції й обґрунтованість призначеного як ОСОБА_2 , так і ОСОБА_1 покарання та погодився з його видом і розміром, урахувавши ті ж обставини, що і суд першої інстанції.

Перегляд кримінального провадження в апеляційному порядку здійснювався відповідно до вимог кримінального процесуального закону, постановлена ухвала відповідає вимогам статей 370 419 КПК України.

Тих істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які передбачені ст. 412 КПК України та які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, Судом не встановлено.

Керуючись статтями 441 442 КПК України, Суд

постановив:

Касаційні скарги захисників ОСОБА_23., ОСОБА_24. залишити без задоволення, а вирок Київського районного суду м. Полтави від 06 травня 2021 року та ухвалу Полтавського апеляційного суду від 29 листопада 2021 року стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - без зміни.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_18 ОСОБА_19 ОСОБА_20