Історія справи

Ухвала КГС ВП від 01.10.2019 року у справі №910/6349/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2021 року

м. Київ

справа № 910/6349/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С. К. - головуючий, Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О. І.

та представників

позивача: Куксенко П. Р.,

відповідача: Комісар С. П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2021

та рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2019

у справі № 910/6349/19

за позовом Акціонерного товариства "Київгаз"

до Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго"

про стягнення 69 023 135,35 грн,

ВСТАНОВИВ:

У 2019 році Акціонерне товариство "Київгаз" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" (далі - КП "Київтеплоенерго") про стягнення 69 023 135,35 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що КП "Київтеплоенерго" несвоєчасно виконало взяте на себе зобов'язання за договором №295907 від 30.04.2018 з оплати послуги з розподілу природного газу на загальну суму 60 423 916,60 грн., отриманої у грудні 2018 року-квітні 2019 року, що стало підставою для нарахування відповідачу пені на підставі п. 8.2. договору та 3% річних.

16.09.2019 позивачем подано заяву про зменшення розміру позовних вимог у зв'язку зі сплатою відповідачем суми основного боргу, тому позивач просив суд стягнути з КП "Київтеплоенерго" пеню у розмірі 10 324 067,15 грн., інфляційні втрати у розмірі 1 140 745,22 грн. та 3% річних у розмірі 869 562,53 грн.

08.11.2019 позивачем подано заяву про збільшення позовних вимог, яка обґрунтована тим, що останнім допущено арифметичну помилку у розрахунках загальної суми пені та 3% річних. Отже, позивач просив суд стягнути з відповідача 12 412 257,05 грн., в тому числі: 10 395 020,79 грн. - пені за період з 10.06.2018 по 06.09.2019,1 140 745,22 грн. - інфляційних втрат за період з грудня 2018 року по березень 2019 року та 876 491,04 грн. - 3% річних за період з 10.06.2018 по 06.09.2019.

18.11.2019 відповідачем подано до суду клопотання про зменшення штрафних санкцій.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.12.2019 (суддя Бондарчук В. В. ), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від
10.02.2021 (колегія суддів у складі: Агрикова О. В. - головуючий, Мальченко А. О., Чорногуз М. Г. ), позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" на користь Акціонерного товариства "Київгаз" пеню в розмірі 5 000 000 грн., 3% річних в розмірі 876 491,04 грн., інфляційні втрати в розмірі 1 140 745,22 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що з травня 2018 року відповідач отримує послуги з розподілу природного газу на підставі публічного договору, укладеного з АТ "Київгаз".

Згідно з п. 2.1. договору оператор ГРМ зобов'язується надати споживачу послугу з розподілу природного газу, а споживач зобов'язується прийняти зазначену послугу та сплатити її вартість у розмірі, строки та порядку, які визначені цим договором.

Відповідно до п. 6.4. договору оплата вартості послуг з розподілу природного газу за цим договором здійснюється споживачем, який не є побутовим, на умовах попередньої оплати до 01 числа розрахункового періоду. Якщо згідно із законодавством споживач має сплачувати оператору ГРМ за послуги з розподілу природного газу зі свого поточного рахунку із спеціальним режимом використання, оплата послуг розподілу природного газу здійснюється з поточного рахунку із спеціальним режимом використання споживача на поточний рахунок оператора ГРМ кожного банківського дня згідно з алгоритмом розподілу коштів, встановленим регулятором, та зараховується як плата за послуги розподілу природного газу в тому місяці, в якому надійшли кошти. Остаточний розрахунок за надані у звітному місяці послуги проводяться споживачем до десятого числа місяця, наступного за звітним, відповідно до акта наданих послуг з урахуванням раніше перерахованих коштів. Оплата вартості послуги з розподілу природного газу за цим договором здійснюється споживачем, який є побутовим, до 05 числа (включно) місяця, в якому надаються послуги з розподілу природного газу, на підставі рахунка оператора ГРМ. Оплата здійснюється виключно грошовими коштами на поточний рахунок оператора ГРМ. Дата оплати визначається датою, на яку були зараховані кошти на рахунок оператора ГРМ. Споживач має право здійснювати оплату за договором розподілу природного газу через банківську платіжну систему, онлайн-переказ, поштовий переказ, внесення готівки через касу оператора ГРМ та в інший не заборонений законодавством спосіб.

Пунктом 8.2. договору передбачено, що у разі порушення споживачем, що не є побутовим, строків оплати за цим договором, він сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня, від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.

На виконання умов договору у період з травня 2018 року по квітень 2019 року включно позивач надав, а відповідач прийняв послугу з розподілу природного газу на загальну суму 443 104 395,57 грн., що підтверджується актами прийому-передачі послуг з розподілу природного газу газорозподільною системою та відповідачем не заперечувалось.

Однак, станом на 11.05.2019 у зв'язку з неналежним виконанням своїх зобов'язань за договором у відповідача виникла перед позивачем заборгованість за отримані у період з грудня 2018 року по квітень 2019 року послуги з розподілу природного газу у розмірі 60 423 916,60 грн. (сума основного боргу).

Після звернення позивача до суду з позовом у даній справі, відповідачем здійснено оплату за надані послуги у спірному періоді в повному обсязі, що сторонами не заперечується.

Враховуючи зазначене, позивачем було подано заяву, якою зменшено позовні вимоги у даній справі на суму основного боргу. Вказана заява була прийнята судом першої інстанції. Також, під час розгляду справи в суді першої інстанції позивачем було подано заяву про збільшення позовних вимог, обґрунтовану тим, що останнім допущено арифметичну помилку у розрахунках загальної суми пені та 3% річних.

Відтак, враховуючи несвоєчасне виконання відповідачем грошових зобов'язань, позивачем нараховані та заявлені до стягнення з відповідача у даній справі 10 395 020,79 грн. пені, 876 491,04 грн. 3% річних за період з 10.06.2018 по
06.09.2019, а також 1 140 745,22 грн. інфляційних втрат за період з грудня 2018 року по березень 2019 року, стягнення яких і є предметом спору в даній справі.

Частково задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач розрахувався за надані йому послуги з порушенням строків, передбачених правочином, зокрема після звернення позивача до суду з цим позовом, що не заперечується відповідачем. При цьому місцевим господарським судом задоволено клопотання відповідача про зменшення розміру пені, відповідно зменшено її розмір до 5 000 000,00 грн. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що розрахунки між сторонами договору здійснювалися в порядку та на умовах, визначених Порядком № 217 (постанова Кабінету Міністрів України від 18.06.2014 №217 "Про затвердження Порядку розподілу коштів, що надходять на поточні рахунки із спеціальним режимом використання для проведення розрахунків з постачальником природного газу, на якого покладено спеціальні обов'язки"), а викладені судом першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні висновки про те, що на час укладення договору вже діяла постанова Кабінету Міністрів України № 256 (Порядок фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від
04.03.2002 № 256), проте сторонами було погоджено інші умови щодо здійснення оплати за надані послуги, є помилковими, і правовідносини щодо проведення розрахунків між сторонами у цій частині (стосовно розміру пільг та субсидій, отриманих населенням на відповідній території діяльності відповідача) також зазнають імперативного регулюючого впливу держави, яка приймає законодавчі акти щодо виділення відповідних субвенцій на фінансування пільг і субсидій, соціального захисту відповідних категорій громадян та їх гарантій, незалежно від умов договору.

Не погоджуючись з рішенням місцевого та постановою апеляційного господарських судів в частині задоволення позовних вимог, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати в цій частині та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що: суд апеляційної інстанції правильно застосувавши до спірних правовідносин положення Порядку № 256, зробив суперечливий, непослідовний та взаємовиключний висновок про залишення без змін оскарженого рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог, і не врахував, що у квітні 2019 року на виконання вказаного Порядку відповідач здійснив позивачу оплату на 35 000 000 грн. за рахунок державної субвенції по відшкодуванню пільг та субсидій. Тобто суд не з'ясував, яку частину оплати за надані послуги з розподілу природного газу у спірний період відповідач здійснив власними коштами, і який розмір вартості послуг відповідач здійснив у спосіб проведення взаєморозрахунків через процедуру, визначену Порядком № 256. Крім цього, суди безпідставно не врахували аргументи відповідача щодо прострочення кредитора (позивача) у вигляді ухилення від проведення розрахунків за рахунок державної субвенції на відшкодування наданих населенню пільг та субсидій за Порядком № 256, що стало наслідком помилкового незастосування судом приписів ст. 613 ЦК України. В цій частині вимог касаційної скарги подання останньої вмотивовано на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України - відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування Порядку № 256 у випадках: 1) в умовах проведення розрахунків на підставі порядку № 256, після втрати чинності постановою КМУ від 11.01.2005 № 20; 2) в умовах відмови учасника розрахунків (позивача) від проведення розрахунків за Порядком № 256, тобто у випадку прострочення кредитора. Також скаржник посилається на те, що суди обох інстанцій не врахували висновків Верховного Суду: викладених у постановах від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19 та від 15.07.2019 у справі № 905/600/18, та стягнули з відповідача на користь позивача інфляційні втрати без урахування місяців, у яких мала місце дефляція (протягом червня-серпня 2019 року); викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 щодо права суду зменшити нараховані відсотки річних за ст. 625 ЦК України.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 29.03.2021 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 20.04.2021 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 14.04.2021.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 15.04.2021 від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 14.04.2021, у якому він просить останню залишити без задоволення, а оскаржувані рішення та постанову - без змін, посилаючись на правильність зроблених в них висновків.

В судовому засіданні 20.04.2021 оголошено перерву до 13.05.2021.

До Верховного Суду 11.05.2021 від відповідача надійшло клопотання про врахування нових правових висновків Верховного Суду.

Заслухавши доповідь головуючого судді та пояснення представників сторін, переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в оскаржуваній частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Оскільки скаржник не оскаржує судові рішення в частинах, у яких суди відмовили у задоволенні позову та щодо застосування Порядку № 217 до правовідносин сторін у цій справі, колегія суддів не здійснює перегляд судових рішень в цій частині.

Як вже зазначалось, скаржником вмотивовано подання касаційної скарги, а судом відкрито касаційне провадження, зокрема, на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Так скаржник не оскаржує висновок щодо правильності застосування до спірних правовідносин сторін Порядку № 256, однак вказує, що апеляційний суд дійшов суперечливих висновків щодо наявних у матеріалах справи доказів з приводу здійснення оплати наданих за договором послуг з процедурою, визначеною цим Порядком.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що правовідносини щодо проведення розрахунків між сторонами у цій частині (стосовно розміру пільг та субсидій, отриманих населенням на відповідній території діяльності відповідача) також зазнають імперативного регулюючого впливу держави, яка приймає законодавчі акти щодо виділення відповідних субвенцій на фінансування пільг і субсидій, соціального захисту відповідних категорій громадян та їх гарантій.

З урахуванням викладеного, незалежно від того, що правовідносини між сторонами виникли на підставі господарського договору, виконання грошового зобов'язання за цим договором в частині, яку держава компенсує за рахунок коштів державного бюджету, регулюються відповідними нормативно-правовими актами (аналогічні правові висновки викладені в постанові Об'єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 31.05.2019 у справі №924/296/18 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 10.07.2019 у справі №913/334/18, від 24.09.2019 у справі № 927/894/18).

Зазначене дає підстави для висновку, що розрахунок за послуги з розподілу природного газу на підставі Порядку №256 є розрахунком за рахунок коштів субвенцій з державного бюджету. При цьому, Порядком № 256 фактично визначено інший порядок розрахунків за поставлений природний газ (в тому числі послуг з транспортування, розподілу та постачання), ніж передбачений сторонами в договорі.

Таким чином, відповідач позбавлений можливості самостійно впливати на своєчасність розрахунків у частині, яка сплачується за рахунок субвенцій, тому як державою фактично визначено спеціальний режим проведення розрахунків за поставлений природний газ (в тому числі послуг з транспортування, розподілу та постачання), що, по суті, усуває відповідача від виконання зобов'язання в частині гарантованих державою та, як наслідок, унеможливлює застосування до нього наслідків неналежного виконання зобов'язання (подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 904/2732/18, від 14.07.2020 у справі № 923/1064/18, від 05.03.2020 у справі № 926/19/19).

Разом з тим, апеляційний суд зазначив, що необхідним під час розгляду справи є з'ясування того, яку частину оплати за надані послуги з розподілу природного газу у спірний період відповідач-споживач здійснив власними коштами; який розмір вартості послуг з розподілу природного газу відповідач-споживач здійснив у спосіб проведення взаєморозрахунків через процедуру, визначену Порядком №256, чи дотримано відповідачем порядку і строків внесення виділених йому з державного бюджету коштів, як субвенцій, на погашення вартості наданих ним послуг з теплопостачання пільговим категоріям населення, чи допущено відповідачем порушення строків виконання договірних зобов'язань в частині оплати власними грошовими коштами вартості придбаного газу за кожним з актів приймання-передачі природного газу у визначений позивачем спірний період.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив, що розрахунок за отримані у грудні 2018 року-квітні 2019 року послуги з розподілу природного газу було здійснено відповідачем у травні-серпні 2019 року згідно з Порядком № 217 та власними коштами. Відповідна інформація відображена в "Інформації про надходження коштів на рахунки АТ "Київгаз" за період з 13.05.2019 по 30.08.2019.

Доказів протилежного (платіжних доручень із зазначенням у призначенні платежу "постанова Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 №256") відповідачем суду не надано, а тому у суду відсутні підстави для висновку про те, що будь-які кошти у спірному періоді сплачувались на виконання Порядку №256. Відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, яка сума субвенцій з державного бюджету була виділена йому для проведення розрахунків у даному періоді за механізмом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від
04.03.2002 №256, доказів на підтвердження виконання відповідачем обов'язків, передбачених пунктом 3 розділу ІІ Порядку проведення органами Казначейства розрахунків, передбачених пунктом 8-1 Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 №256, та взаємодії учасників розрахунків.

Отже, відповідач (споживач) у спірному періоді не здійснював сплату вартості отриманих послуг у спосіб проведення взаєморозрахунків через процедуру, визначену Порядком № 256, що виключало б можливість застосування до відповідача відповідальності за неналежне виконання зобов'язання з оплати наданих послуг розподілу природного газу на суму наданих субвенцій.

Разом з тим, Верховний Суд погоджується з доводами скаржника, що у вказаних висновках апеляційний суд суперечить сам собі.

Так, вказуючи на відсутність у матеріалах справи платіжних доручень із зазначенням у призначенні платежу "постанова Кабінету Міністрів України від
04.03.2002 №256", тобто доказів проведення розрахунків між сторонами на підставі такого Порядку № 256, апеляційний суд у наступній частині постанови, у якій мотивує відхилення доводів відповідача стосовно прострочення кредитора вказує на те, що ним не доведено неможливості перерахування коштів, про які він наголошує, на реквізити, зазначені у договорі, або на рахунок, на який відповідачем сплачувалися кошти по постанові КМУ №256 у квітні 2019 року, зазначений у платіжних дорученнях №33 від 19.04.2019 та №34 від 26.04.2019.

При цьому у тексті оскаржуваної постанови відсутні висновки суду стосовно того, чи вважає він такі платіжні доручення належними доказами проведення розрахунків за Порядком № 256, чи ні. Проте, оскільки у одній частині постанови суд зазначає про відсутність доказів проведення розрахунків за таким Порядком, а у іншій вказує на те, що відповідно до постанови КМУ №256 у квітні 2019 року відповідач здійснив оплату за платіжними дорученнями №33 від 19.04.2019 та №34 від
26.04.2019 - першочерговим є встановлення того, чи є такі платіжні доручення належними доказами проведення розрахунків між сторонами за Порядком № 256.

Верховний Суд з огляду на суперечливість зазначених висновків апеляційного суду не сприймає в якості оцінки цих платіжних доручень висновки суду про те, що відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, яка сума субвенцій з державного бюджету була виділена йому для проведення розрахунків у даному періоді за механізмом, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 №256, доказів на підтвердження виконання відповідачем обов'язків, передбачених пунктом 3 розділу ІІ Порядку проведення органами Казначейства розрахунків, передбачених пунктом 8-1 Порядку фінансування видатків місцевих бюджетів на здійснення заходів з виконання державних програм соціального захисту населення за рахунок субвенцій з державного бюджету, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.03.2002 № 256, та взаємодії учасників розрахунків.

Разом з тим, оскільки, у випадку застосування положень Порядку № 256, відповідач позбавлений можливості самостійно впливати на своєчасність розрахунків у частині, яка сплачується за рахунок субвенцій, тому як державою фактично визначено спеціальний режим проведення розрахунків за поставлений природний газ (в тому числі послуг з транспортування, розподілу та постачання), що, по суті, усуває відповідача від виконання зобов'язання в частині гарантованих державою та, як наслідок, унеможливлює застосування до нього наслідків неналежного виконання зобов'язання, дослідження цих доказів є важливим та першочерговим для правильного вирішення спору у цій справі.

Відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному ст. 236 ГПК України. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Водночас, вказані докази не можуть бути досліджені Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції і взагалі унеможливлюють здійснення касаційного перегляду справи по суті заявлених вимог, однак оцінка викладених вище обставин та доводів є необхідною для правильного вирішення спору по суті, у зв'язку з чим постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів в частині задоволення позову підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, Верховний Суд не здійснює висновок щодо застосування Порядку № 256 у випадках в умовах проведення розрахунків на підставі Порядку № 256, після втрати чинності постановою КМУ від 11.01.2005 № 20, оскільки судами однозначно не встановлено чи було здійснено розрахунок за спірним договором з використанням Порядку № 256, зокрема, за платіжними дорученнями №33 від
19.04.2019 та №34 від 26.04.2019.

Що ж до доводів касаційної скарги про те, що суди безпідставно не врахували аргументи відповідача щодо прострочення кредитора (позивача) у вигляді ухилення від проведення розрахунків за рахунок державної субвенції на відшкодування наданих населенню пільг та субсидій за Порядком № 256, що стало наслідком помилкового незастосування приписів ст. 613 ЦК України, Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до положень ч. ч. 1 та 4 вказаної статті, кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов'язку. Боржник за грошовим зобов'язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора.

Разом з тим, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, необхідним під час розгляду цієї справи є з'ясування того, яку частину оплати за надані послуги з розподілу природного газу у спірний період відповідач-споживач здійснив власними коштами; який розмір вартості послуг з розподілу природного газу відповідач-споживач здійснив у спосіб проведення взаєморозрахунків через процедуру, визначену Порядком № 256, чи дотримано відповідачем порядку і строків внесення виділених йому з державного бюджету коштів, як субвенцій, на погашення вартості наданих ним послуг з теплопостачання пільговим категоріям населення, чи допущено відповідачем порушення строків виконання договірних зобов'язань в частині оплати власними грошовими коштами вартості придбаного газу за кожним з актів приймання-передачі природного газу у визначений позивачем спірний період.

Оскільки свою касаційну скаргу відповідач в частині незастосування ст. 613 ЦК України обґрунтовує також за платежами на суму 35 000 000 грн. за платіжними дорученнями №33 від 19.04.2019 та №34 від 26.04.2019, судові рішення в частині не дослідження яких скасовуються Верховним Судом, то касаційна скарга в цій частині також підлягає до задоволення, а судові рішення - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки висновок щодо прострочення прийняття кредитором (позивачем) належного виконання зобов'язання за договором з урахуванням Порядку № 256, напряму залежить від того, який розмір вартості послуг з розподілу природного газу відповідач здійснив у спосіб проведення взаєморозрахунків через процедуру, визначену Порядком №256, чи дотримано відповідачем порядку і строків внесення виділених йому з державного бюджету коштів, як субвенцій, на погашення вартості наданих ним послуг з теплопостачання пільговим категоріям населення.

Крім цього Верховний Суд звертає увагу на те, що з урахуванням заяв позивача про зменшення позову від 16.09.2019 та про збільшення позовних вимог від 08.11.2019, позивач просив суд стягнути з відповідача 12 412 257,05 грн., в тому числі: 10 395 020,79 грн. - пені за період з 10.06.2018 по 06.09.2019,1 140 745,22 грн. - інфляційних втрат за період з грудня 2018 року по березень 2019 року та 876

491,04 грн. - 3% річних за період з 10.06.2018 року по 06.09.2019 року.

Тобто періодом прострочення в даному випадку, за який позивач просить стягнути відповідні суми, є період з 10.06.2018 по 06.09.2019, у зв'язку з чим дослідженню підлягають докази, які підтверджують/не підтверджують належне виконання відповідачем умов договору в частині оплати наданих позивачем послуг за такий період.

Що ж до підстави відкриття касаційного провадження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме не врахування висновків Верховного Суду викладених у постановах від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19 та від 15.07.2019 у справі № 905/600/18, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, частиною 2 статті 625 ЦК України визначено обов'язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов'язання у нього в силу закону (ч. 2 ст. 625 ЦК України) виникає обов'язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

Кредитору, у свою чергу, згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України належить право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат за період прострочення в оплаті основного боргу.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові 07.04.2020 у справі №910/4590/19 зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов'язання і поділяє його долю. Відтак, вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги (пункт 43 мотивувальної частини постанови).

Відтак, оскільки судові рішення у справі № 910/6349/19 в частині задоволення позову підлягають скасуванню у зв'язку з тим, що судами обох інстанцій не досліджено наявності/відсутності обставин розрахунку між сторонами із застосування положень Порядку № 256, тобто щодо основної заборгованості, судові рішення про стягнення з відповідача на користь позивача передбачених ст. 625 ЦК України сум вже самі по собі підлягають скасуванню, оскільки зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, тому що застосування Порядку № 256 по суті, усуває відповідача від виконання зобов'язання в частині гарантованих державою та, як наслідок, унеможливлює застосування до нього наслідків неналежного виконання зобов'язання, зокрема, передбачених ст. 625 ЦК України.

Крім цього, за висновком Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, ст. 625 ЦК України передбачено право особи отримати компенсацію інфляційних збитків за весь період прострочення. Якщо індекс інфляції в окремі періоди є меншим за одиницю та має при цьому економічну характеристику - "дефляція", то це не змінює його правової природи і не може мати наслідком пропуску такого місяця, оскільки протилежне зруйнує послідовність математичного ланцюга розрахунків, визначену Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою КМУ №1078 від 17.07.2003.

Так само і у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від
05.07.2019 у справі № 905/600/18 викладено висновок про те, що розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому до розрахунку мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Разом з тим, суди обох інстанцій стягнули пеню та 3% річних за період з
10.06.2018 по 06.09.2019, а суму інфляційних втрат - за період з грудня 2018 року по березень 2019 року, тобто за різні періоди.

Колегія суддів звертає увагу на висновок, викладений у постанові Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19 у п. 28, відповідно до якого при з'ясуванні підставності нарахування кредитором інфляційних втрат у порядку частини 2 статті 625 ЦК України судам належить визначити конкретну дату (подію), з настанням якої пов'язується строк виконання грошового зобов'язання; дослідити обставини виконання зобов'язання боржником (борг погашався частинами чи однією сумою у повному обсязі) та з'ясувати період у часі, упродовж якого мало місце прострочення боржника у виконанні зобов'язання перед кредитором.

Таким чином, з урахуванням того, що суми заявлених до стягнення пені та 3% річних судами було стягнуто за більший період (з 10.06.2018 по 06.09.2019), ніж суму інфляційних втрат (з грудня 2018 року по березень 2019 року), суди обох інстанцій повинні були врахувати положення ст. 625 ЦК України, відповідно до яких боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Проте місцевий та апеляційний господарські суди зазначеного не врахували, у зв'язку з чим не дослідили наданий позивачем розрахунок сум інфляційних втрат з урахуванням часу прострочення (від конкретної дати, з якої почалося порушення грошового зобов'язання та до дати, станом на яку борг погашався частинами чи однією сумою у повному обсязі), не врахували коли відповідні суми основного боргу були погашені відповідачем, та не встановили чи здійснений розрахунок сум інфляційних втрат позивачем з виключенням місяців, коли була дефляція, або відповідний розрахунок сум інфляційних втрат не змінювався від дати подачу позову, з урахуванням положень ст. 14 ГПК України, відповідно до яких суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ст. 14 ГПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ст. 14 ГПК України випадках.

Що ж до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від
18.03.2020 у справі № 902/417/18, щодо права суду зменшити нараховані відсотки річних за ст. 625 ЦК України, колегія суддів зазначає таке.

У розглядуваній справі ВП ВС зазначила, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до ст. 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов'язання.

Такого висновку ВП ВС дійшла з урахуванням того, що у справі умовами договору сторони передбачили відповідальність за прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання у вигляді пені та штрафу, збільшили позовну давність за відповідними вимогами, а також пунктом 5.5 договору змінили розмір процентної ставки, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК України, і встановили її в розмірі сорока відсотків річних від несплаченої загальної вартості товару протягом 90 календарних днів з дати, коли товар повинен бути сплачений покупцем та дев'яносто шести відсотків річних від несплаченої ціни товару до дня повної оплати з дати закінчення дев'яноста календарних днів.

При цьому ВП ВС зазначила, що з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у вигляді штрафу, пені і процентів річних, враховуючи, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов'язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов'язання, Велика Палата Верховного Суду вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, обмежити розмір санкцій сумами штрафу і пені, які вже присуджені до стягнення судами попередніх інстанцій, та відмовити у їх стягненні з цих підстав.

Таким чином, по-перше, як помилково стверджує скаржник, ВП ВС не зазначала про можливість зменшення інфляційних втрат. По-друге, відповідне зменшення відсотків річних ВП ВС допустила з урахуванням конкретних обставин справи, а саме - встановлення такої процентної ставки на рівні 40% та 96%, і її явної невідповідності принципу справедливості, в той час як у справі № 910/6349/19 судами порушення принципів розумності, справедливості та пропорційності під час нарахування позивачем відповідачу 3% річних за ст. 625 ЦК України не встановлено, як і того, що відповідач вказував про порушення таких принципів під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій.

Таким чином, правовідносини у справі № 910/6349/19 та № 902/417/18 відрізняються за своїми обставинами, а тому Верховний Суд не вбачає невідповідності висновків судів, зроблених в оскаржуваних рішеннях, висновками, зробленим ВП ВС.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів у даній справі в оскаржуваній частині підлягають скасуванню, а справа в цій частині - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене і в залежності від встановлених обставин, вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

Оскільки постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судового збору, відповідно до ст. 129 ГПК України, не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго" задовольнити.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.02.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 12.12.2019 у справі № 910/6349/19 скасувати.

Справу № 910/6349/19 направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О. В.