Історія справи

Ухвала КГС ВП від 11.09.2018 року у справі №922/4249/17
Постанова КГС ВП від 01.09.2022 року у справі №922/4249/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 вересня 2022 року

м. Київ

cправа № 922/4249/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючий, Кібенко О. Р., Кондратової І. Д.,

за участю секретаря судового засідання Натаріної О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради

на постанову Східного апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Слободін М. М., Гетьман Р. А., Дучал Н. М.

від 12 липня 2021 року

у справі за позовом Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Парковий-3",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача - Харківська міська рада,

про визнання укладеним договору,

за участю представників:

позивача: Замніус М.В.,

відповідача: не з`явилися,

третьої особи: Замніус М.В.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року Департамент економіки та комунального майна Харківської міської ради звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Парковий-3" про визнання укладеним між Товариством з обмеженою відповідальністю "Парковий-3" та Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради з дня набрання чинності рішенням суду договору про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова у запропонованій позивачем редакції.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на дату прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкту - нежитлових приміщень 5-го поверху №5-1-:-5-26 у літ. "Н-6" під житлові квартири по пр. Московському, 118 у м. Харкові, відповідач не виконав покладеного на нього Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності" обов`язку щодо укладення договору про пайову участь і не звернувся до Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради з приводу укладення такого договору.

Обставини справи, встановлені господарськими судами попередніх інстанцій

Відповідно до декларації про готовність об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності, зареєстрованої 28.03.2017 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю Харківської міської ради за №ХК 143170862436, Товариство з обмеженою відповідальністю "Парковий-3" є замовником реконструкції нежитлових приміщень 5-го поверху № 5-1-:-5-26 в літ. "Н-6" під житлові квартири за адресою: пр-т Московський, 118, м. Харків.

Листом-повідомленням Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради за вих. № 627/0/124-17 від 27.04.2017 відповідача було повідомлено про те, що останнім не виконано вимоги ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та про необхідність звернення у десятиденний термін до Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради із заявою про укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова.

Листом управління соціально-економічного розвитку, планування та обліку Департаменту економіки та комунального майна від 19.05.2017 № 793/0/124-17 відповідачу було запропоновано укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова при реконструкції нежитлових приміщень 2-го поверху № 2-1-:-2-60, 3-го поверху № 3-1-:-3-38, 4-го поверху № 4-1:-4-41 та 5-го поверху № 5-1-:-5-26 в літ. "Н-6" під житлові квартири за адресою: пр-т Московський, 118, м. Харків. Разом з даною пропозицією відповідачу було направлено договір № 205-17/2 про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова.

Як зазначає позивач в позовній заяві, пропозицій про прийняття або неприйняття умов договору від відповідача до позивача протягом встановленого строку не надходило. Зазначені обставини стали підставою для звернення позивача до суду з позовом у даній справі, в якому він просив визнати укладеним, з дня набрання чинності рішення суду, договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова в редакції, викладеній у позовній заяві.

Відповідно до пункту 2.1.1 редакції договору, запропонованої позивачем, замовник зобов`язаний перерахувати до бюджету м. Харкова кошти у розмірі 436 976,40 грн., згідно з розрахунком величини пайової участі у розвитку інфраструктури міста Харкова. Відповідно до наданого позивачем розрахунку, загальна кошторисна вартість реконструкції об`єкта на дату введення до експлуатації об`єкта складає 9 931 281,84 грн. Вказана сума розрахована позивачем виходячи з площі об`єкта - 981,74 кв.м. та опосередкованої вартості 1 кв.м. будівництва - 10116 грн., застосованої на підставі пункту 3.6 Порядку пайової участі замовників у розвитку інфраструктури міста Харкова, затвердженого рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 09.11.2011 № 804 (зі змінами).

Короткий зміст рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття.

Справа № 922/4249/17 розглядалася господарськими судами неодноразово.

За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Харківської області від 26.03.2020 у справі №922/4249/17 позов задоволено повністю, визнано укладеним з дня набрання чинності рішення суду договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова між Товариством з обмеженою відповідальністю "Парковий-3" та Департаментом економіки та комунального майна Харківської міської ради у редакції, викладеній у резолютивній частині зазначеного рішення суду.

Місцевий господарський суд виходив з того, що відповідач відповідно до декларації про готовність об`єкта до експлуатації, зареєстрованої 28.03.2017 Інспекцією державного архітектурно - будівельного контролю Департаменту територіального контролю Харківської міської ради, є замовником будівельних робіт з реконструкції об`єкту: нежитлових приміщень 5-го поверху № 5-1-:-5-26 в літ. Н-6 під житлові квартири по проспекту Московський, 118 в місті Харкові, реконструкція є одним із видів будівництва, а відповідач як замовник зазначених будівельних робіт в силу положень статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка діяла станом на час прийняття об`єкта містобудування до експлуатації, зобов`язаний взяти пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова та укласти відповідний договір з органом місцевого самоврядування. Однак відповідач, отримавши Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, не уклав договір про пайову участь, ухиляється від виконання обов`язку пайової участі та вжиття заходів щодо його укладання.

За висновком місцевого господарського суду запропонована позивачем редакція спірного договору відповідає положенням Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», Закону України «Про місцеве самоврядування» та діючого Порядку пайової участі замовників у розвитку інфраструктури м. Харкова, виконаний позивачем розрахунок загальної кошторисної вартості реконструкції об`єкта на дату введення об`єкта в експлуатацію здійснений у відповідності до зазначеного Порядку та є арифметично правильним.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 12.07.2021 у справі №922/4249/17 скасовано рішення місцевого господарського суду та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Парковий-3" 2 400,00 грн витрат по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції, врахувавши правовий висновок Верховного Суду щодо застосування ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» при вирішенні спору про укладення договору про пайову участь після втрати чинності цієї норми виходив з того, що позовні вимоги у цій справі, які ґрунтуються на нормах ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», мають розглядатися з урахуванням законодавства, яке є чинним на момент ухвалення місцевим господарським судом рішення. Проте станом на момент розгляду цієї справи місцевим господарським судом та ухвалення по суті справи судового рішення ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» є нечинною, тобто відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова, а суд не наділений повноваженнями визнати укладеним договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

Департамент економіки та комунального майна Харківської міської ради, не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду у даній справі залишити в силі.

Підставою касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції скаржник визначив пункт 1 абзацу 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, зокрема ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та її дію у часі, з урахуванням ст. 5 ЦК України, без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду, а саме:

- у постанові Верховного Суду від 17.02.2021 по справі № 641/157/16-ц у подібних правовідносинах, які підтверджують доводи позивача щодо необхідності застосування до правовідносин ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності"; та постановах Верховного Суду від 26.06.2020 у справі № 922/3049/18, від 29.07.2020 у справі №922/4248/17, від 16.09.2020 у справі №641/6714/17;

- у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №903/539/18 у подібних правовідносинах, які підтверджують доводи позивача щодо необхідності визначення проведених відповідачем робіт як "реконструкція"; за твердженням скаржника, суд апеляційної інстанції помилково дійшов висновку, що фактично на спірному об`єкті здійснювалась не реконструкція, а капітальний ремонт;

- у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №922/3693/18 у подібних правовідносинах, які підтверджують доводи позивача щодо обов`язку у відповідача укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова.

За твердженням скаржника, на замовника, який має намір щодо реконструкції існуючої забудови та територій у відповідному населеному пункті, покладено зобов`язання взяти участь у створенні та розвитку інженерно-транспортної і соціальної інфраструктури населеного пункту шляхом укладання договору про пайову участь та подальшого перерахування замовником до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Правова позиція щодо віднесення реконструкції нежитлового приміщення до окремого виду забудови та поширення дії положень Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" на замовників, які здійснюють реконструкцію приміщень наявної будівлі без забудови нової земельної ділянки, наведена у постановах Верховного Суду від 05.12.2019 у справі № 922/4250/17, від 12.12.2019 у справі № 922/3627/18, від 26.06.2020 у справи № 922/3049/18; від 15.04.2019 у справи № 642/3423/17, від 28.10.2019 зі справи №352/1129/16-ц.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Відзиви чи заперечення на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.

Позиція Верховного Суду

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача та третьої особи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності в Україні визначені Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Станом на момент виникнення спірних правовідносин та на момент звернення позивача до суду була чинною ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі - Закон). Відповідно до ч. 2 ст. 40 Закону замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті.

Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту відповідно до частини третьої статті 40 цього ж Закону полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

Величина пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами.

Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію (частини п`ята та дев`ята статті 40 Закону, чинної на момент виникнення спірних правовідносин).

Зі змісту статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин та на момент звернення з цим позовом до суду, вбачається, що у наведених у цьому Законі випадках перерахування замовником об`єкта будівництва до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту є обов`язком, а не правом забудовника, який виникає на підставі положень закону, а положення договору лише визначають суму, що належить до перерахування. Тому укладення в таких випадках договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, який опосередковує відповідний платіж, було обов`язковим на підставі закону.

За змістом зазначених норм, відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, таке зобов`язання повинне бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.

Разом з тим 01 січня 2020 року набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20 вересня 2019 року, якими статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» виключено.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

За змістом цього Закону та прикінцевих та перехідних положень до нього, з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Зовнішнім виразом зміни правового регулювання суспільних відносин є процес втрати чинності одними нормами та/або набуття чинності іншими.

Так, при набранні чинності новою нормою права передбачається розповсюдження дії цієї норми на майбутні права і обов`язки, а також на правові наслідки, які хоча й випливають із юридичних фактів, що виникли під час чинності попередньої норми права, проте настають після набрання чинності новою нормою права.

Водночас зміна правових норм і врегульованих ними суспільних відносин не завжди збігаються. У певних випадках після скасування нормативного акта має місце його застосування компетентними органами до тих відносин, які виникли до втрати ним чинності та продовжують існувати у подальшому. Такі правовідносини є триваючими. При цьому триваючі правовідносини повинні виникнути під час дії норми права, що їх регулює, та існувати після втрати нею чинності.

Стаття 40 Закону визначала зобов`язання замовника будівництва, який має намір забудови земельної ділянки, шляхом перерахування до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, де здійснюється будівництво, у строк до прийняття об`єкта в експлуатацію. Прийняття об`єкта в експлуатацію є строком, з якого вважається, що забудовник порушує зазначені зобов`язання. Одночасно з прийняттям об`єкта в експлуатацію у відповідності із частиною другою статті 331 ЦК України забудовник стає власником забудованого об`єкта, а відтак і правовідносини забудови земельної ділянки припиняються.

Аналізуючи правову природу цих правовідносин, можна зробити висновок, що з моменту завершення будівництва та прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію правовідносини забудови припиняються, а тому не можна вважати, що на них поширюються положення статті 40 Закону після втрати нею чинності.

Крім того, пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» визначено, що ця норма права застосовується лише до договорів, які підписані до 1 січня 2020 року. Саме у цьому випадку правовідносини з оплати участі в інфраструктурі населеного пункту є триваючими та до них можуть застосовуватись положення норми права, що втратила чинність. Якщо ж договори під час дії цієї норми укладено не було, то немає підстав вважати, що такі правовідносини виникли та тривають.

До аналогічних висновків прийшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі №643/21744/19.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що станом на момент розгляду цієї справи місцевим господарським судом відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури м. Харкова, відтак суд не наділений повноваженнями визнати укладеним договір, обов`язковість якого для відповідача законом не передбачена.

Верховний Суд погоджується з судом апеляційної інстанції про те, що позовна вимога про визнання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним не підлягає задоволенню, але з інших мотивів.

Позивач, звертаючись до суду з позовом про визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, фактично має на меті захистити своє право шляхом зобов`язання замовника будівництва сплатити пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та у зв`язку із цим просить суд встановити права та обов`язки сторін за вказаним договором.

Разом з цим, Верховний Суд констатує, що визнання судом договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним та встановлення цивільних прав та обов`язків сторін договору на майбутнє за відсутності на час розгляду справи норми статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", яка зобов`язувала замовника будівництва об`єкта укласти вказаний договір, суперечитиме принципу правової визначеності та не дозволить суду захистити право сторони належним способом.

Відповідно до частини другої статті 631 ЦК України договір набирає чинності з моменту його укладення.

Відповідно до частини першої статті 649 ЦК України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.

Зі змісту зазначених норм слідує, що судом розглядаються спори, що виникають при укладанні договорів, укладення яких є обов`язковим на підставі закону. При цьому день набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного договору, якщо рішенням суду не визначено інше.

Вирішивши такий спір, суд вказує в резолютивній частині рішення умови, на яких сторони зобов`язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проєкт договору.

Тобто з моментом набрання чинності рішенням суду (укладенням договору) пов`язується початок дії договору, відбувається набуття сторонами договору цивільних прав та обов`язків, встановлюється відповідальність сторін - правовідносини фактично регулюються на майбутнє.

Однак, як уже зазначалось, з 1 січня 2020 року скасовано дію статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яка передбачала обов`язкове укладення договору.

Відтак якщо на час здачі новозбудованого об`єкта до експлуатації або ухвалення судового рішення було скасовано норму статті закону, яка зобов`язувала укласти договір про участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, то суд не має підстав для задоволення позову обраним позивачем способом, а саме зобов`язати укласти договір або визнати договір укладеним.

Такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №643/21744/19.

Статтею 16 ЦК України визначено способи захисту цивільних прав та інтересів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц та від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.

У зв`язку з припиненням правовідносин забудови земельної ділянки, визнання договору укладеним та встановлення прав та обов`язків сторін на майбутнє на підставі нормативного акта, який було скасовано, не є законним та ефективним способом захисту, не відновлює право органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури до здачі об`єкта будівництва в експлуатацію.

При цьому Суд звертає увагу, що обов`язок звернутись до органу місцевого самоврядування із заявою про укладення договору пайової участі у розвитку інфраструктури відповідного населеного пункту законом покладено саме на замовника такого будівництва.

У зв`язку з відмовою забудовника від укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, в якому мали визначатись розрахунок величини пайової участі та графік сплати, права органу місцевого самоврядування на отримання коштів на розвиток інфраструктури населеного пункту є порушеними і в органу місцевого самоврядування виникає право вимагати стягнення коштів, обов`язок сплати яких був встановлений законом.

Отже, у зв`язку з порушенням замовником будівництва зобов`язання про укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та сплати пайового внеску у позивача виникає право вимагати стягнення коштів на підставі статті 1212 ЦК України, оскільки замовник будівництва без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти, які мав заплатити як пайовий внесок у розвиток інфраструктури населеного пункту, а отже, зобов`язаний повернути ці кошти.

За таких обставин у разі порушення зобов`язання з боку замовника будівництва щодо участі у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту у правовідносинах, які виникли до внесення змін у законодавство щодо скасування обов`язку замовника будівництва укласти відповідний договір, орган місцевого самоврядування вправі звертатись з позовом до замовника будівництва про стягнення безпідставно збережених грошових коштів. Саме такий спосіб захисту буде ефективним та призведе до поновлення порушеного права органу місцевого самоврядування.

Звернення до суду з вимогою про визнання укладеним договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладеним за встановлених судами фактичних обставин справи не є належним способом захисту права чи інтересу позивача, що є самостійною підставою для відмови в позові, чого судом апеляційної інстанції не було зазначено в оскаржуваній постанові.

Таким чином, касаційну скаргу слід задовольнити частково, а постанову апеляційного господарського суду змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

При цьому, Суд відхиляє посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 17 лютого 2021 року у справі № 641/157/16-ц, від 26 червня 2020 року у справі № 922/3049/18, від 29 липня 2020 року у справі № 922/4248/17, від 16 вересня 2020 року у справі № 641/6714/17, від 16 жовтня 2020 року у справі №922/3693/18, від 27 листопада 2019 року у справі № 903/539/18, від 05 грудня 2019 року у справі № 922/4250/17, від 12 грудня 2019 року у справі №922/3627/18, 26 червня 2020 року у справі № 922/3049/18, від 15 квітня 2019 року у справі № 642/3423/17, від 28 жовтня 2019 у справі № 352/1129/16-ц, оскільки у всіх зазначених справах рішення по суті спору було ухвалене місцевими господарськими судами до 01 січня 2020 року, тобто до набуття чинності нормами Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», якими була скасована стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Отже позовні вимоги у зазначених справах, на висновки Верховного Суду в яких послався позивач у касаційній скарзі, розглядалися та вирішувалися судами по суті спору з урахуванням законодавства, яке було чинним на момент розгляду місцевими господарськими судами спорів по суті та на момент ухвалення судових рішень.

Натомість у цій справі №922/4249/17, що переглядається, її розгляд та ухвалення рішення по суті спору (за результатами нового розгляду) здійснювалися місцевим господарським судом після 01 січня 2020 року, коли положення ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» вже втратили чинність.

Мотиви щодо застосування ст. 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» до правовідносин у даній справі викладено вище.

Доводи скаржника про помилковість висновків апеляційного господарського суду про те, що фактично на спірному об`єкті здійснювалась не реконструкція, а капітальний ремонт, є безпідставними, оскільки в оскаржуваній постанові такі висновки відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішенні у відповідній частині або змінити рішення у відповідній частині, не передаючи справу на новий розгляд.

Згідно зі статтею 311 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи вищенаведене, оскаржувана постанова апеляційного господарського суду підлягає залишенню без змін з викладенням її мотивувальної частини в редакції цієї постанови, а касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню.

Судові витрати

Зважаючи на те, що Верховний Суд залишає резолютивну частину оскаржуваної постанови без змін, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 311 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради задовольнити частково.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 12 липня 2021 року у справі № 922/4249/17 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині залишити постанову Східного апеляційного господарського суду від 12 липня 2021 року у справі № 922/4249/17 без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді О. Кібенко

І. Кондратова