Історія справи

Ухвала КАС ВП від 07.05.2020 року у справі №640/20429/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 червня 2020 року

м. Київ

справа № 640/20429/19

адміністративне провадження № К/9901/11835/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Губської О. А.,

суддів: Білак М. В., Калашнікової О. В.

розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу

за позовом громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року, прийняте у складі судді Клочкової Н. В. та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2020 року, ухвалену у складі колегії суддів: Бужак Н. П. (головуючий), Кобаля М. І., Костюк Л. О.

І. Суть спору:

1. Громадянка Республіки Таджикистан ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якій просила:

1.1. визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №315-19 від 19 серпня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці республіки Таджикистан ОСОБА_1;

1.2. зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки республіки Таджикистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що вона діє в своїх інтересах та інтересах своїх неповнолітніх дітей, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за політичною ознакою, разом зі своїми неповнолітніми дітьми залишила країну свого походження - Республіку Таджикистан у пошуках захисту, прибула до України та звернулась з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 16 жовтня 2019 року поштою позивач отримала повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області №265 від 01 жовтня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення відповідача №315-19 від 19 вересня 2019 року. Позивач вважає вказане рішення протиправним та таким, що підлягає скасуванню з тих підстав, що, за доводами позивача, влада республіки Таджикистан не здатна забезпечити захист позивачеві від переслідувань, забезпечити позивачеві та її дітям захист від систематичного порушення прав людини. Як вважає позивач, представники відповідача та третьої особи дослідили інформацію по країні-походження позивача формально.

3. Відповідач позов не визнав та просив відмовити у його задоволенні.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

4. Позивачка, громадянка Республіки Таджикистан, за національністю - таджичка, сповідує сунітський напрям ісламу, рідна мова - таджицька, жодною іноземною мовою не володіє, має початкову освіту, домогосподарка, одружена з громадянином Республіки Таджикистан ОСОБА_7, у шлюбі з яким народилось 6 дітей, а також на час звернення до суду перебувала у стані очікування дитини.

5. Позивачка постійно проживала зі своєю родиною у приватному будинку у місті Курган - Тюбе Хатлонської області, Республіка Таджикистан, з її слів встановлено, що вона покинула Таджикистан 13 серпня 2018 року, виїхавши нелегально автобусом до Узбекистану, наступного дня автобусом відправилася до Казахстану (14 серпня 2018 року -16 серпня 2018 року) та після двох днів перебування переїхала автобусом до Російської Федерації до міста Москва (16 серпня 2018 року), через декілька годин залізничним транспортом направилася до Республіки Білорусь до міста Брест (17 серпня 2018 року - 27 жовтня 2018 року).

6. Під час перебування у Республіці Білорусь позивачка придбала квитки до Польщі, однак у в'їзді до країни заявниці та її родині було відмовлено прикордонною службою Республіки Польща (понад 20 спроб в'їзду). Також владою Республіки Білорусь було обмежено термін перебування заявниці та її родини на території країни до 10 днів, про що свідчить штамп у паспортах. Після цього позивачка намагалася потрапити в Україну, однак прикордонна служба України на кордоні з Республікою Білорусь відмовила заявниці у в'їзді. Після чого заявниця з родиною знову повернулася до Російської Федерації, а саме до міста Смоленськ, звідки через 7 днів поїхала до міста Москва, а потім залізничним сполученням Москва - Харків потрапила до України (03 жовтня 2018 року). З Харкова заявниця переїхала до міста Миколаїв, де перебувала впродовж 3 днів, після чого переїхала до міста Одеси, а через 2 місяці - до міста Києва.

7.18 лютого 2019 року позивачка особисто звернулася до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (надалі - ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області) із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Як на підставу для надання їй та її дітям статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту позивачка вказала, що вона не може повернутися до країни своєї громадянської належності, тому що їй загрожує небезпека щодо свободи через політичні погляди, а також послалась на те, що її чоловік, його батько та його сестра та вона сама є членами партії Ісламського відродження Таджикистану.

8. Рішенням Державної міграційної служби України від 19 вересня 2019 року №314-19 позивачці було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.

9. Вважаючи вищезазначене рішення протиправним, позивач звернулася з цим позовом до суду.

ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

10. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 04 лютого 2020 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2020 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.

11. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, прийшов до висновку, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існував на момент залишення нею країни походження, в тому числі, з урахуванням країни походження позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід. Позивачем не доведено будь-якого конкретного факту про можливі утиски через політичні погляди щодо неї в країні походження, а відповідні твердження не можуть розцінюватись як переслідування та загроза її життю по політичним причинам. Також, не надано фактів недозволеного поводження ні відносно себе, ні відносно близьких членів сім'ї, не надано доказів причетності до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Крім того, відсутні факти, які б підтверджували про можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту. Позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію країни добровільно.

IV. Провадження в суді касаційної інстанції

12. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права

13. У скарзі позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову, якою задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.

14. Зокрема, скаржник наводить доводи аналогічні доводам позовної заяви та апеляційної скарги, здійснює виклад обставин та надає їм відповідну оцінку, цитує норми матеріального права, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваними судовими рішеннями.

15. Скаржник також зазначає, що суди неправомірно поклали обов'язок доказування повністю на заявника, стверджуючи, що він, крім особистих пояснень не надав інших доказів. Разом з тим, шукач притулку не повинен щось доводити, а замість того він має обґрунтувати своє звернення. Позивач має "обов'язок подачі фактів та доказів", які є у його розпорядженні (як це передбачено у Керівництві УВКБ ООН), а "обов'язок доказування" - це зовсім інше поняття, і цей обов'язок вже лежить на відповідачеві, який має спростувати факти, надані позивачем, які ДМС України вважає неправдивими. Пояснення заявника вже і є доказ (часто єдиний), який ДМС має спростувати у випадку наявності сумнівів. Неприпустимою є відмова в задоволенні позову в такій категорії справ у зв'язку з недоведеністю іноземцем чи особою без громадянства неправомірності рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.

15.1. Скаржник зауважує, що суди не дослідили інформацію про країну походження, не зазначивши, чому вони відкидають безліч інформації з загальновизнаних інформаційних ресурсів, зокрема зі звітів міжнародних організацій, доданих до позову, а вказують лише, що це загальна інформація, що не стосується позивача.

Крім того, не своєчасне звернення позивача до ДМС не вказує на відсутність небезпеки для позивача в країні походження, а також не є підставою для відмови у визнанні позивача біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, а свідчить про те, що весь час перебування в Україні, позивач шукав можливість отримати доступ до процедури. Суди не перевірили всі пояснення позивача в протоколі співбесіди, не дослідили заяву-анкету позивача. При зверненні до відповідача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач надав достатньо доказів, які свідчать про існування ризику переслідувань його з боку влади в країні походження у разі його повернення до країни походження.

16. У відзиві на касаційну скаргу відповідач вказує на її безпідставність та просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції - без змін.

V. Джерела права й акти їх застосування

17. Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), вважає за необхідне зазначити наступне.

18. За приписами частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

19. Частиною 2 статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

20. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі-Закон № 3671-VI).

21. Згідно з ~law8~ біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

22. Відповідно до ~law9~ додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

23. ~law10~ встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та ~law11~, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

24. Відповідно до ~law12~, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в ~law13~, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

25. Згідно з ~law14~ оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

26. За змістом ~law15~, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

27. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

28. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

29. При цьому, при розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.

30. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання.

Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

31. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

32. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

33. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

34. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

35. Так, Законом України від 21.10.1999 №1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

36. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

37. Відповідно до пунктів 45,66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

38. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

39. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).

40. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

41. Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін "не бажає" відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою "внаслідок таких побоювань". Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни "в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". У будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

42. Крім цього, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

43. Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців "Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного.

Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

44. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

VI. Висновок Верховного Суду

45. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

46. Як убачається із встановлених судами обставин справи, заявник як підставу надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту на наявність проблем з правоохоронними органами Таджикистану у зв'язку з членством позивача та членством членів її родини в Партії ісламського відродження Таджикистану.

47. Касаційний адміністративний Суд у складі Верховного Суду зазначає, що заявник, у свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

48. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

49. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

50. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

51. Разом з тим, відповідно до пункту 80 Керівництва УВК ООН СБ наявність інших політичних переконань, відмінних від тих, які розділяються владою, сама по собі не є підставою для подання клопотання про надання статусу біженця. Шукач захисту повинен довести, що у нього є достатні побоювання стати жертвою переслідувань за свої переконання. Це передбачає, що прохач є носієм поглядів, які є неприйнятними для влади, оскільки він критикує її політику та методи.

52. Як вірно зазначено судами попередніх інстанцій, обґрунтовуючи свої побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою політичних переконань позивач, посилається на те, що після того, як батько, брат та сестра її чоловіка покинули територію Таджикистану, з боку органів влади на її чоловіка та всю їх сім'ю почали здійснювати тиск.

53. Крім того, позивач вказувала й на те, що єдиною обставиною, з якої вона змушена була покинути країну походження є те, що її чоловіка часто забирали на допити, не давали йому працювати.

54. Разом з тим, в ході проведення співбесід позивачка вказувала, що саме на неї та її рідних (її матері, братів та сестер) тиску з боку влади у країні її походження не було, до адміністративної або кримінальної відповідальності її не притягували, стосовно неї не було переслідувань.

55. З аналізу анкети позивача, протоколів співбесіди твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, оскільки, позивач не надала ані до відповідача, ані до суду жодного доказу, який би підтверджував пряму загрозу життю, безпеці та свободі у разі повернення на батьківщину, що не відповідає вимогам ~law16~, якою передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

56. Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої та апеляційної інстанції та зазначає, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань жодними достовірними доводами не підтверджується, інформаційні матеріали носять дійсно загальний характер і не підтверджують реального, а не уявного існування можливості того, що позивачу буде причинено шкоду або неприйнятні страждання у разі її повернення в країну походження та, як наслідок свідчать про відсутність умов для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

57. Згідно тверджень заявника (які містяться в заяві-анкеті, протоколах співбесід) за ознаками раси, релігії, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи її не переслідували.

58. Щодо посилань скаржника на те, що відмовляючи позивачу у оформлення документів для вирішення питання щодо визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, міграційним органом на момент прийняття оскаржуваного рішення не встановлено всі обставини та факти, що стосуються країни походження позивача, та переслідувань позивача і її родини за членство в Партії ісламського відродження Таджикистану, то такі твердження Верховний Суд вважає безпідставними, оскільки, як відповідачем, так і судами попередніх інстанцій було належним чином досліджено анкету, висновок, протоколи співбесіди та інформацію по країні походження позивача. Відповідно до тексту рішень суду першої та апеляційної інстанції, були досліджені всі докази у їх належній сукупності на підставі яких суди дійшли висновку про необґрунтованість заявлених вимог.

59. Контролюючим органом при прийнятті рішення були перевірені доводи позивача, проведено збір та аналіз інформації про країну походження, в тому числі на підставі моніторингу відкритих інтернет джерел, про особу заявника, за наслідками перевірки якої не встановлено документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача.

60. При цьому, як правильно зазначено судами попередніх інстанцій, інформація по країні походження сама по собі не може бути безумовною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

61. Відповідно до тексту рішення суду першої та апеляційної інстанції, були досліджені всі докази у їх сукупності на підставі яких суди дійшов висновку про необгрунтованість заявлених вимог.

62. За таких обставин Верховний Суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існує в країні походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.

63. Натомість, позивачкем не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски щодо нього в країні походження.

64. Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження, або ж серйозної особистої загрози життю особи з причин недиференційованого насилля в умовах внутрішнього збройного конфлікту.

65. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком відповідача про те, що позивачем не доведено обґрунтованості побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також щодо загрози її життю, безпеці, чи свободі, в країні походження.

66. При таких обставинах Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що побоювання заявника щодо її можливого переслідування в Республіці Таджикістан через її членство в Партії ісламського відродження Таджикистану є її власними припущеннями, оскільки інформація про побоювання переслідувань, що була надана позивачем, ґрунтується виключно на її особистих твердженнях і не має ніякого документального підтвердження, позивачем не надано відомостей про її утиски у країні походження та документів, які б підтверджували, що у неї склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

67. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувалася, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікала від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишила територію країни добровільно.

68. За таких обставин Суд вважає, що рішення Державної міграційної служби України №315-19 від 19 серпня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1 є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.

69. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існує в країні походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколі співбесіди.

70. Натомість, позивачем не доведено жодного конкретного факту про можливі утиски щодо неї в країні походження.

71. Крім того, слід зазначити про відсутність фактів, які б підтверджували можливість застосування до позивача смертної кари, катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання в країні походження.

72. При таких обставинах Верховний Суд погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції, про правомірність рішення Державної міграційної служби України №315-19 від 19 серпня 2019 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Республіки Таджикистан ОСОБА_1, з огляду на що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

73. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

74. Доводи касаційної скарги спростовуються викладеними вище нормами права та установленими обставинами справи, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення та скасування оскаржуваних судових рішень.

75. За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

76. Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

77. Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

78. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

79. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

VII. Судові витрати

80. З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу громадянки Республіки Таджикистан ОСОБА_2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_5 залишити без задоволення.

2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 квітня 2020 року у справі № 640/20429/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. А. Губська

Судді М. В. Білак

О. В. Калашнікова