Історія справи

Ухвала КАС ВП від 13.01.2020 року у справі №520/4270/19

ПОСТАНОВА

Іменем України

23 квітня 2020 року

Київ

справа №520/4270/19

адміністративне провадження №К/9901/1096/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Дашутіна І.В.,

суддів: Калашнікової О.В., Кашпур О.В.,

розглянув в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Мельникової Л.В. (головуючий), Рєзнікової С.С., Калитки О.М. у справі № 520/4270/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:

1. ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:

- скасувати рішення відповідача Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) від 12.04.2019 року № 135-19;

- зобов`язати ДМС України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 27 червня 2019 року позов задоволено.

2.1. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 12.04.2019 №135-19 та зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

3. Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року скасовано рішення Харківського окружного адміністративного суду від 27 червня 2019 року та прийнято нове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

4. Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено:

4.1 ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Кабул республіка Афганістан, є громадянином республіки Афганістан, за етнічним походженням таджик. Разом із батьками, трьома сестрами та братом проживав до весни 2016 року у районі Паштун Кот міста Маймана, яке є центром провінції Фар`яб.

4.2. У квітні 2017 року позивач прибув на територію України з метою отримання захисту.

4.3. 15 травня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4.4. Наказом Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 02.06.2017 № 83 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4.5. Вказаний наказ позивачем оскаржений до Державної міграційної служби України, рішенням якої від 14.12.2017 року № 125-17 скарга залишена без задоволення.

4.6. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 13.03.2018 року у справі № 820/381/18, що набрало законної сили 23.04.2018, скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 02.06.2017 № 83 та рішення Державної міграційної служби України від 14.12.2017 №125-17 та зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області розглянути питання щодо оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

4.7. На виконання означеного судового рішення та на підставі наказу № 178 від 23.07.2018 міграційною службою повторно досліджено документи особової справи позивача та проведено з ним співбесіду (протокол № 2017 КН 0010 від 20.08.2019). За результатами проведених заходів складено висновок від 19.02.2019 та прийнято рішення № 135-19 від 12.04.2019 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

5. Не погодившись із прийнятим рішенням позивач звернувся до суду із вказаним позовом.

6. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач має цілком обґрунтовані побоювання застосування до нього смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання існування ситуації загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини.

7. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову в задоволенні позову суд апеляційної інстанції виходив з того, що правомірним є висновок відповідача про те, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами органу міграційної служби, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки; для останнього стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:

8. Позивач звернувся із касаційною скаргою, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанцій та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

9. Аргументи касаційної скарги зводяться до того, що судом апеляційної інстанцій при прийнятті оскаржуваного судового рішення неправильно застосовано норми матеріального права і порушено норми процесуального права.

9.1. Скаржник наголошує, що судом апеляційної інстанції не надано належної оцінки доводам позивача щодо існування загрози його життю та здоров`ю.

9.2. Скаржник зазначає, що суб`єктивна сторона його побоювань полягає у висловлених твердженнях, щодо переслідувань, яких він може зазнати в Афганістані з боку угрупування «Талібан» через небажання стати жертвою примусового рекрутування та через те, що представники будуть вважати його порушником принципів, норм і цінностей ісламу в інтерпретації Талібану. Також він не може повернутись до Афганістані внаслідок побоювання застосування до нього смертної кари, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання існування ситуації загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини.

9.3. На думку скаржника суд апеляційної інстанції не враховував інформацію по країні походження, як доказ обґрунтованості його побоювань стати жертвою переслідувань або ситуації загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини попри те, що вона повністю відповідає вимогам встановленим для доказів.

10. Відповідачем подано відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

10.1. На обґрунтування відзиву вказує, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції постановлено на основі правильного застосування норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:

11. Частиною другою статті 19 Конституції України від 28.06.1991 № 254к/96-ВР визначено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

12. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

13. Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

14. Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

15. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

16. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

17. Аналізуючи умови, передбачені частиною першою статті 1 Закону № 3671-VI, суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.

18. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

19. При розгляді зазначених категорій справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін.

20. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

21. Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

22. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

23. Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя.

24. Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах.

25. Так, Законом України від 21.10.1999 № 1185-XIV ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців.

26. Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік) (далі - Керівництво УВК ООН СБ), яке встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.

27. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва УВК ООН СБ, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

28. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва УВК ООН СБ встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

29. У кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника (пункт 195 Керівництва УВКБ ООН).

30. Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

31. Отже, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

32. Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені статтею 6 Закону № 3671-VI.

33. За змістом частини першої цієї статті не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

34. Як встановлено судами, з протоколу співбесіди вбачається, що влітку 2016 року сім`я позивача отримала лист від руху «Талібан» з погрозами, в якому його батька звинуватили у колишньому членстві у партії НДПА при владі колишнього президента Афганістану ОСОБА_4 , звинуватили в навчанні у СРСР, у пропаганді проти ідеології ісламу. Заявник повідомив, що відповідно до вимог руху «Талібан», викладених у листі, батько повинен був передати їм 40 тисяч доларів США, його та брата віддати їм для участі у боротьбі проти державної влади та невіруючих - сил НАТО в Афганістані. Позивач зазначив, що в разі невиконання зазначених вимог, їх буде вбито.

35. Перебуваючи в небезпеці, наступного дня після отримання листа з погрозами, родина у повному складі вирішила виїхати до сусідньої провінції Балх, у місто Мазарі-Шариф. У місті Мазарі-Шариф , заявник разом з родиною два тижні проживали у знайомого батька - ОСОБА_6 . За цей період перебування в Мазарі-Шариф , позивач разом зі своїми рідними звертались за допомогою до місцевої поліції, де й отримали підтвердження «правдивості» листа з погрозами від руху «Талібан». Позивач повідомив, що знайомий батька ОСОБА_6 , допомагав йому, брату та сестрам оформлювати паспорта для виїзду за кордон та візи до Таджикистану, оскільки в цій країні безпечніше ніж в Афганістані. Крім того повідомив, що вони вирішили їхати до Таджикистану, так як там проживав знайомий батька ОСОБА_7 , з яким він навчався у СРСР. ОСОБА_1 вказав, що там вони вп`ятьох оформлювали паспорта та візи.

36. Позивач вказував, що виїхав до Таджикистану на підставі паспорту старого зразку, строком на один рік, в якому була віза. Після приїзду до м. Душанбе, Таджикистан, він разом із братом та сестрами, проживав у знайомого батька ОСОБА_7 , близько 8-9 місяців. На пораду друга батька - ОСОБА_7 , а саме про те, що йому та його брату з сестрами буде краще, якщо вони виїдуть до Європейської країни, заявник розпочав процедуру оформлення нового паспорту, оскільки строк дії попереднього закінчувався. Позивач пояснив, що для оформлення нового паспорта звернувся разом із дядею ОСОБА_7 до посольства Афганістану в Таджикистані, де він заповнив анкету на паспорт. Через 3-4 тижні він отримав новий електронний (біометричний) національний паспорт громадянина Афганістану. При цьому, оскільки він отримав новий паспорт, йому потрібно було отримати нову візу на перебування в Таджикистані. Для цього він звернувся в Міністерство закордонних справ Таджикистану для отримання нової візи. Всі документи отримував самостійно, та при заповненні анкет, та інших документів користувався допомогою однокурсника батька - ОСОБА_7 . Таким самим чином були оформлені паспорти брата та сестер.

37. Після оформлення нових документів ОСОБА_1 повідомив, що звернувся до посольства України у Таджикистані (м. Душанбе) для оформлення візи в Україну. Спочатку він отримав візу до України, тип Д, в Таджикистані, строком дії 45 днів, та не скористався нею. На підставі другої - одноразової візи (тип Б, отримана в Душанбе, мета поїздки 04/12), відкритої 11.04.2017 у посольстві України у Таджикистані (віза дійсна до 25.05.2017), позивач транзитом через Казахстан (м. Алмати), прибув 11.04.2017 повітряним шляхом до України (аеропорт Бориспіль) на навчання в університеті економіки та права «КРОК».

38. У ході співбесіди ОСОБА_1 повідомив, що він нічого не знає, з приводу того, що на території України він перебуває на підставі запрошення вищевказаного університету, і те, що він повинен навчатися в цьому ВНЗ. Позивач зазначив, що прибув до України разом з сестрою ОСОБА_8 , а брат ОСОБА_1 разом із сестрами ОСОБА_13 та ОСОБА_14 прибули до України наступного дня 12.04.2017. В аеропорту Бориспіль їх зустрів знайомий його батька (одногрупник) ОСОБА_11 , який відвіз їх до готелю поблизу аеропорту. Через 4-5 днів він разом із братом та сестрами, залізничним потягом відбув до Харкова (квитки придбав ОСОБА_11 ). У Харкові їх зустрів знайомий рідного брата матері - ОСОБА_12 .

39. Разом з цим, колегія суддів зазначає, що позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.

40. Також слід врахувати ту обставину, що після того, як позивач покинув країну свої громадянської приналежності, він протягом тривалого часу (8-9 місяців) проживав на території третьої (безпечної) країни (Таджикистан), але не звертався до уповноважених органів цієї країни за пошуком додаткового захисту чи із заявою про надання статусу біженця.

41. Крім того, як вірно встановлено судом апеляційної інстанції, інформація по країні походження свідчить, що більша частина території Афганістану, включаючи м. Кабул і м. Мазарі - Шариф , де, зі слів позивача, він проживав у свого дяді напередодні від`їзду з Афганістану, знаходяться поза контролем руху «Талібан» та інших терористичних організацій, що свідчить про те, що позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28.06.1951 та Протоколу щодо статусу біженців від 31.01.1967 та не має підстав для визнання його біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

42. Водночас, колегія суддів зауважує, що звертаючись до відповідача із заявою, позивач вказав на побоювання повернутися до країни походження через ймовірність бути вбитим в умовах внутрішнього збройного конфлікту, втім, відповідних доказів з цього приводу на виконання ч. 7 ст. 7 Закону №3671-VI не надав.

43. Колегія суддів зазначає, що позивач не заперечував того факту, що територію країни походження (Афганістан) залишив маючи дозвіл влади країни на виїзд.

44. Згідно із абз. 7 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

45. Як стверджував під час співбесіди позивач, до моменту прибуття на територію України, він виїжджав до Таджикистану на підставі візи. Таким чином, до прибуття в Україну позивач тривалий час перебував на території Таджикистану, але за наданням статусу біженця в іншій країні не звертався.

46. Аналіз наведених норм та встановлені обставини справи дають підстави вважати про правомірність висновку органів міграційної служби, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останнього із посадовими особами органу міграційної служби, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань та реальної небезпеки стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у позивача умов, передбачених п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI.

47. Враховуючи, вищезазначене судом апеляційної інстанції обґрунтовано встановлено, що незважаючи на погрози позивачу за його словами, з боку талібів, ним не наведено будь-яких прикладів, які б свідчили про реальну загрозу життю та здоров`ю позивача, здійснення талібами будь-яких спроб зашкодити позивачу, тощо.

48. Верховний Суд наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

49. Оскільки у ході судового розгляду справи позивачем не наведено на підтвердження своїх доводів аргументів які б свідчили про наявність підстав для задоволення його позовних вимог, Верховний Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про відсутність правових підстав для скасування рішення Державної міграційної служби України та відповідно обов`язку повторного розгляду заяви позивача про визнання його біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.

50. З огляду на встановлені судом апеляційної інстанції обставини, доводи позивача про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального не знайшли свого підтвердження.

51. Аргументи касаційної скарги про неправильність зробленого судом апеляційної інстанції висновку є безпідставними, оскільки зводяться до переоцінки встановлених у справі обставин, що не узгоджується з приписами статті 341 КАС України.

52. Враховуючи викладене, суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що позовні вимоги про скасування рішення відповідача Державної міграційної служби України від 12.04.2019 №135-19 та зобов`язання ДМС України повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є безпідставними та необґрунтованими.

53. За таких обставини, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

54. З огляду на наведене, суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення і погоджується з висновками суду апеляційної інстанції у справі. Усі доводи та їх обґрунтування викладені в касаційній скарзі не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

55. Колегія суддів зазначає, що за змістом частини 2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

56. Частиною 1 статті 350 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

57. З огляду на наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду апеляційної інстанцій - залишенню без змін.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

58. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

59.Постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року у справі №520/4270/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - залишити без змін.

60. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Cуддя-доповідач І.В. Дашутін

Судді О.В. Калашнікова

О.В. Кашпур