Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 грудня 2018 року

Київ

справа №821/932/16

адміністративне провадження №К/9901/11120/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Мороз Л.Л.,

суддів: Гімона М.М., Кравчука В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження розгляду у касаційній інстанції адміністративну справу № 821/932/16

за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Херсонській області, треті особи: ОСОБА_2, відділ містобудування та архітектури Каховської міської ради, про скасування декларації про готовність об'єкта до експлуатації, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Херсонського окружного адміністративного суду, прийняту 05 жовтня 2016 року у складі судді Бездрабка О.І. та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду, прийняту 01 грудня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Димерлія С.Д., суддів - Домусчі С.Д., Єщенка О.В.,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом до Управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Херсонській області, в якому просила скасувати декларацію про готовність до експлуатації об'єкта.

Позов ОСОБА_1 обґрунтовано тим, що її сусід, ОСОБА_2, з порушенням будівельних норм збудував гараж, який є самочинним будівництвом та перешкоджає доступу до будинку та земельної ділянки; під час будівництва ОСОБА_2 складував будівельні матеріали на її земельній ділянці, чим порушував правила добросусідства; самовільно демонтував паркан на спільній межі земельних ділянок та перемістив його більше ніж на 0,70 м. на її земельну ділянку. Вказані обставини призвели до порушень прав позивача, як власника земельної ділянки.

За наслідками розгляду адміністративного позову Херсонським окружним адміністративним судом 05 жовтня 2016 року ухвалено постанову, яка була залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2016 року, про відмову ОСОБА_1 у задоволенні адміністративного позову.

Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 16 січня 2015 року № НОМЕР_1 та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 16 січня 2015 року ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,0553 га, розташованої за адресою АДРЕСА_1.

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07 листопада 2013 року № НОМЕР_2 та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 07 листопада 2013 року ОСОБА_2 є власником житлового будинку, який розташовано за вказаною адресою. Земельну ділянку ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 передано у приватну власність для будівництва та обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) на підставі рішення Каховської міської ради Херсонської області від 25 грудня 2012 року № 677/37.

14 липня 2015 року позивач звернувся до УДАБІ у Херсонській області зі скаргою на протиправне будівництво ОСОБА_2 гаражу по АДРЕСА_2.

Під час перевірки 29 липня 2015 року головним державним інспектором Північно-Східного інспекційного відділу інспекції ДАБК у Херсонській області встановлено, що станом на 04 серпня 2015 року на земельній ділянці по АДРЕСА_2 виконано будівельні роботи з будівництва гаража без права на їх виконання, що є порушенням статті 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

На підставі протоколу від 04 серпня 2015 № 10/к та постанови від 11 серпня 2015 року № 7/21-01-51/77 про адміністративне правопорушення ОСОБА_2 притягнено до адміністративної відповідальності, а також видано припис від 04 серпня 2015 року № 10/к, яким зобов'язано усунути встановлене перевіркою порушення.

04 листопада 2015 року № 352 головним державним інспектором Північно-Східного інспекційного відділу інспекції ДАБК у Херсонській області здійснено повторну перевірку та складено акт від 04 листопада 2015 № 65/к. В ході перевірки встановлено, що ОСОБА_2 усунув виявлені раніше порушення, отримав право на виконання будівельних робіт з будівництва гаража по АДРЕСА_2. Вказане підтверджується повідомленням про початок виконання будівельних робіт «Будівництво гаражу» від 22 вересня 2015 року № ХС 061152610684, подане до УДАБІ у Херсонській області, та копією будівельного паспорту на будівництво гаража від 03 вересня 2015 року № 12/2015.

27 жовтня 2015 проведено технічну інвентаризацію об'єкта будівництва та видано ОСОБА_2 технічний паспорт на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_2 № 495. До технічного паспорта додається схематичний план земельної ділянки, згідно якого до господарських будівель та споруд будинку включено побудований гараж літ."Ч" із площею забудови 26,9 к. м.

09 грудня 2015 року УДАБІ у Херсонській області зареєстровано декларацію про готовність до експлуатації об'єкта.

Вважаючи, що зазначена реєстрація декларації про готовність до експлуатації об'єкта порушує її права, ОСОБА_1 звернулась з позовом до суду.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відмову у позові з огляду на те, що стверджувані позивачем порушення спростовуються встановленими обставинами справи.

У касаційній скарзі заявлено вимогу про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та направлення справи на новий розгляд.

В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги.

Ухвалюючи рішення у справі, суди попередніх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

З висновками судів не можливо погодитись з огляду на те, що вони є передчасними, зробленими без повного з'ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви № 29458/04 та № 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін «встановлений законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. Фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Отже, поняття «суд, встановлений законом» зводиться не лише до правової основи самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Стаття 2 КАС у редакції, чинній на час звернення позивача до суду, визначала завданням адміністративного судочинства захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Пункт 1 частини першої статті 3 КАС у редакції, чинній на час вирішення цієї справи судами попередніх інстанцій, визнавав справою адміністративної юрисдикції публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами частини першої статті 17 КАС у зазначеній редакції юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, зокрема на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Таким чином, до компетенції адміністративних судів на час розгляду справи судами попередніх інстанцій належали спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, предметом яких була перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності такого суб'єкта, прийнятих або вчинених ним при здійсненні владних управлінських функцій. Наведене узгоджується і з положеннями статей 2, 4, 19 чинного КАС, які закріплюють завдання адміністративного судочинства, визначення понять публічно-правового спору та суб'єкта владних повноважень, а також межі юрисдикції адміністративних судів.

Разом з тим неправильним є поширення юрисдикції адміністративних судів на той чи інший спір тільки тому, що відповідачем у справі є суб'єкт владних повноважень, а предметом перегляду - його акт індивідуальної дії. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Ураховуючи наведені вище нормативні положення, не можна вважати публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб'єктом владних повноважень) як суб'єктом публічного права та суб'єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, у якому управлінські дії суб'єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку це спір про право цивільне, хоч у спорі бере участь суб'єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

З моменту реєстрації декларації про готовність об'єкта до експлуатації та, у випадку оформлення права власності на об'єкт нерухомості, припиняються адміністративні відносини між відповідними суб'єктами та в подальшому виникають приватноправові відносини, які характеризуються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. В такому випадку, розгляд справи по суті спору і задоволення позовних вимог впливатиме на цивільні права та інтереси третьої особи, якщо вони зареєстровані на підставі відповідного закону.

Такий висновок зроблено Верховним Судом у постанові від 17 липня 2018 року, справа №815/3839/17.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК до способів захисту цивільних прав та інтересів належить, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно із частиною першою статті 21 ЦК суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Таким чином, визнання незаконними рішень суб'єкта владних повноважень може бути способом захисту цивільного права або інтересу.

Отже, якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов'язаний з реалізацією майнових або особистих немайнових інтересів особи, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту її цивільних прав та інтересів.

Проте, суди попередніх інстанцій не встановили, чи оформлено третьою особою право власності на об'єкт нерухомості, декларацію про готовність до експлуатації якого оскаржено у цій справі.

Проте, вказана обставина має вирішальне значення для визначення юрисдикції, до якої належить цей спір.

Суд касаційної інстанції, відповідно до положень частини 2 статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України, не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Пунктом 1 частини 2 статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про скасування судових рішень суду апеляційної інстанції повністю з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 345, 349, 353, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

п о с т а н о в и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Херсонського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 01 грудня 2016 року скасувати.

Справу № 821/932/16 за позовом ОСОБА_1 до управління Державної архітектурно-будівельної інспекції у Херсонській області, треті особи: ОСОБА_2, відділ містобудування та архітектури Каховської міської ради, про скасування декларації про готовність об'єкта до експлуатації направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

...........................

...........................

...........................

Л.Л. Мороз

М.М. Гімон

В.М. Кравчук ,

Судді Верховного Суду