Історія справи

ПОСТАНОВА

Іменем України

11 липня 2019 року

Київ

справа №826/8344/15

адміністративне провадження №К/9901/9599/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 грудня 2015 року (судді Добрянська Я.І., Нагорянський С.І., Аблов Є.В.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року ( Літвіна Н .М ., Коротких А.Ю., Хрімлі О.Г.) у справі №826/8344/15 за позовом громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

ОСОБА_3 (далі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач) в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №265-15 від 03 квітня 2015 року;

- зобов`язати відповідача прийняти рішення про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

На обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України є необґрунтованим, незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки при його прийнятті відповідачем не було звернуто увагу на те, що позивач відповідає критеріям для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначає, що є громадянином Російської Федерації, але не може та не бажає користуватися захистом своєї держави у зв`язку з побоюваннями переслідування з боку органів державної влади Російської Федерації у зв`язку зі своїми опозиційними поглядами та політичними переконаннями, зважаючи, зокрема, на сфабриковану у країні громадянства кримінальну справу, а також незаконні кримінальні переслідування по час звернення із цим позовом до суду. Позивач, також, зазначає про участь у Революції Гідності в Україні та існування у нього політичної опозиції щодо провладного режиму Російської Федерації, що, на його переконання, свідчить про об`єктивність та ґрунтовність його побоювань стати жертвою переслідувань на батьківщині.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 грудня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року, позов задоволено частково, визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 03 квітня 2015 року №265-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту та зобов`язано повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_3 про визнання його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту з урахуванням висновків суду.

У касаційній скарзі, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, відповідач просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. Скаргу мотивує тим, що ним були належним чином проаналізовано всі подані позивачем відомості про його особу та причини звернення за захистом, і тому на підставі Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийнято обґрунтоване рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначає, що ненадання позивачем задокументованих доказів наявності переслідувань в країні громадянської належності та враховуючи, що процедура притягнення заявника до кримінальної відповідальності знаходиться виключно в компетенції правоохоронних структур, бажання шукача уникнути кримінальної відповідальності на території Російської Федерації не може бути розглянутим в якості підстав для набуття міжнародного захисту в Україні.

Заперечення (відзиву) на касаційну скаргу не надходило.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 10 березня 2016 року відкрив провадження у справі за касаційною скаргою ДМС України.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції Закону № 2147-VIII передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2018 року касаційну скаргу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад судової колегії: Шарапа В.М.(суддя-доповідач), Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 30 травня 2019 року № 531/0/78-19, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В.М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20 травня 2019 року № 14), визначено новий склад суду: Соколов В.М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л.О., Загороднюк А.Г.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Суди попередніх інстанцій установили, що громадянин Російської Федерації ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився в м. Москва Російської Федерації, одружений, за національністю - єврей, за віросповіданням - іудей, паспорт громадянина Російської Федерації № НОМЕР_1 .

01 серпня 2009 року позивач легально залишив Російську Федерацію, виїхавши автомобілем з Москви у напрямку Бєлгород - Каховка до України, перетнувши кордон 02 серпня 2009 року. На момент звернення із заявою про визнання біженцем на території України перебував нелегально, до міграційних органів України та інших країн не звертався.

09 вересня 2015 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В якості підстав для виїзду з останньої країни постійного місця проживання вказував політичні погляди, заняття трудовою діяльністю, також зазначав, що перебував у членстві політичної партії «Єдина Росія». Позивачем, зауважено, що до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами, тощо, причетним у країні громадянської належності він не був, заходи адміністративного впливу до нього не застосовувались.

Державною міграційною службою України 03 квітня 2015 року стосовно позивача прийнято рішення № 265-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, про що позивачу направлено повідомлення.

Вважаючи таке рішення необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню, а свої права та інтереси порушеними, позивач звернувся з до суду з даним адміністративним позовом.

Приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог суд першої інстанції, з мотивами якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що відповідачем при розгляді заяви позивача не було проведено належної перевірки та аналізу ситуації, яка має місце в країні походження, наведених заявником обставин та наданих доказів, а отже прийнято необґрунтоване та передчасне рішення.

Переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог касаційної скарги, з огляду на наступне.

Відповідно до частини другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, зараз і надалі - Закон №3671-VI) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Приписами статті 6 Закону № 3671-VI передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною третьою статті 10 Закону № 3671-VI визначено, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.

Пунктами 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців визанчено, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

«Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).

Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Частиною п`ятою статті 10 Закону № 3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Тобто, наявні документи і матеріали повинні бути всебічно вивчені та оцінені як щодо вирішення питання про надання статусу біженця, так і питання про визнання особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з матеріалів справи міграційним органом з позивачем було проведено декілька співбесід, під час яких з`ясуванню підлягали детальні обставини та причини виїзду позивача з країни громадянства.

Під час співбесіди 22 вересня 2014 року позивач підтвердив обставини, викладені ним у заяві, зазначивши додатково про те, що у разі повернення на територію Російської Федерації йому загрожує арешт. Зауважив, що у країні громадянської належності він перебуває у розшуку з причин його трудової діяльності у період з 2008 року по 2009 рік на посаді заступника мера Архангельська в минулому, а зокрема, у зв`язку з проблемами в будівництві соціального будинку для ветеранів, яке перебувало під куруванням позивача. Вказане, і стало підставою для порушення кримінальної справи проти нього на території Російської Федерації.

Також позивачем було зазначено про напад та побиття невідомими його матері у Москві , яка володіла довіреністю на представництво його інтересів, в тому числі з метою ознайомлення з матеріалами порушеної проти нього кримінальної справи.

Крім того, позивачем було відмічено, що у період з вересня 2013 року по травень 2014 року він допомагав мирним учасника протистоянь на Майдані Незалежності, адже його об`єкт будівництва знаходився поряд з місцем подій. Зважаючи на дану обставину, вважає, що на території каїни громадянської належності йому загрожують переслідування.

Не може бути залишеним поза увагою і той факт, що з 23 квітня 2015 року позивач проходить службу в Національній гвардії України, згідно довідки № 09-06/15-77 від 09 червня 2015 року, виданої Окремим загоном спеціального призначення «Азов» військової частини №3057. Також, позивач являється волонтером ГО «Цивільний корпус «Азов» та з 01 березня 2015 року надає допомогу у проведенні діяльності цієї громадської організації щодо волонтерського забезпечення ОЗСП «Азов» в/ч 3057 Національної гвардії України.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що враховуючи численні та такі, що не потребують доведенню, відомості про переслідування та затримання правоохоронними органами осіб, причетних до подій в Україні, заслуговують на увагу доводи представника позивача стосовно того, що у разі повернення позивача на територію РФ, його свободі загрожуватиме небезпека за політичні переконання.

Відповідно до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» від 25 червня 2009 року № 1 зазначається: «Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державним комітетом України у справах національностей та релігій, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Отже, саме шляхом отримання додаткових відомостей, відповідач мав встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними та обґрунтованими.

Більш того, Державна міграційна служба України мала право самостійно витребувати як у Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві, так і у позивача чи від інших державних органів, додаткові документи, що останньою вчинено не було.

Наявність підтверджуючих доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов`язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру. І з огляду на те, що відповідач не вимагав додаткових відомостей ні від позивача, ні від органів державної влади, суди зробили вірний висновок про те, що у відповідача не було жодних сумнівів у достовірності повідомленої позивачем інформації.

Разом з тим, рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції не відповідає міжнародним принципам з питань міграції, оскільки позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача.

Суд зазначає, що заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою.

З огляду на викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачем надано докази, які свідчать про наявність у нього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у країні свого походження, у той час як відповідачем не вчинено дій на виконання покладених на нього обов`язків щодо збору та аналізу інформації про наявність підстав для таких побоювань.

Таким чином, викладене та встановлені судами обставини свідчать про те, що у випадку, що розглядається, відносно позивача відповідач не встановив об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право позивачу на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, що дає підстави для висновку про необґрунтованість і передчасність оскаржуваного рішення та, відповідно, про його протиправність.

Згідно зі статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій винесені законні і обґрунтовані рішення, постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Зважаючи на результат касаційного розгляду витрати, понесені учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 грудня 2015 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 11 лютого 2016 року у справі №826/8344/15- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

...........................

...........................

В.М. Соколов

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк ,

Судді Верховного Суду