Історія справи

Ухвала КАС ВП від 03.07.2019 року у справі №813/3742/16

ПОСТАНОВА

Іменем України

03 липня 2019 року

Київ

справа №813/3742/16

адміністративне провадження №К/9901/22362/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Шевцової Н.В.,

суддів: Кашпур О.В., Радишевської О.Р.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу №813/3742/16

за позовом громадянина Іраку ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26 січня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді - Кузана Р.І., суддів: Братичак У. В., Хоми О. П.

та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді- Довгополова О. М., суддів: Гудима Л. Я., Святецького В. В.,

УСТАНОВИВ:

І. Короткий зміст позовних вимог

1. 28 жовтня 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - Головне управління Державної міграційної служби України у Львівській області (далі - ГУ ДМС України у Львівській області, третя особа), в якому просив суд:

1.1. визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 15 липня 2016 року № 385-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

1.2. зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання громадянина Іраку ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

2. В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що рішення центрального органу міграційної служби про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є таким, що прийняте без повної оцінки основних елементів заяви про захист у їх співвідношенні із інформацією про країну походження заявника та суперечить положенням статей 1 і 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», нормам Правил розгляду заяв та оформлення документів та не відповідає принципам обґрунтованості, добросовісності та пропорційності рішень органів державної влади. Відповідачем при прийнятті спірного рішення не враховано вказаних заявником доводів щодо наявності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні походження та наявності загрози його життю.

3. Представник відповідача заперечував проти задоволення позову, зазначив, що позивачем не надано до органу міграційної служби документів та матеріалів, що можуть бути доказом його особистого переслідування (або загрози переслідування) в країні постійного проживання, фактів обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань; фактів загрози його життю, безпеці чи свободі через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, фізичного чи психічного насилля, правових, адміністративних, поліцейських або судових заходів, які є дискримінаційними, судового переслідування або покарання, які є неспівставними або дискримінаційними. Позивачем не обґрунтовано наявності умов, визначених у пунктах 1,13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Наведені в заяві та протоколах співбесід позивачем відомості не можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань позивача, що після повернення до країни громадянської належності він отримає серйозну шкоду.

4. У зв`язку з наведеним, відповідач вважає рішення Державної міграційної служби України від 15 липня 2016 року № 385-16 про відмову у визнанні громадянина Іраку ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту правомірним та таким, що не підлягає скасуванню.

5. Представник третьої особи щодо задоволення позовних вимог заперечував. В обґрунтування заперечень надав пояснення аналогічні тим, які було надано представником Державної міграційної служби України.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

6. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився у м. Муктада, Мухафаза (провінція) Діяла, Ірак, є громадянином Іраку, за національністю - араб, віросповідання - іслам (суніт), освіта - незакінчена вища.

7. У листопаді 2011 року ОСОБА_1 покинув Ірак на підставі студентської візи, яку отримав в українському консульстві в м.Багдад, та поступив на навчання до Тернопільського державного медичної університету ім. І. Я. Горбачевського (далі - ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського).

8. 18 вересня 2012 року позивач був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_1 .

9. 24 грудня 2012 року Наказом №476 (Д1) був відрахований з ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського, що підтверджено копією академічної довідки № 74 від 14 січня 2013 року.

10. 20 лютого 2013 року позивач вступив на 2-й курс Львівської національного медичного університету ім. Д. Галицького та був документований посвідкою на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_2 .

11. У серпні 2013 року ОСОБА_1 їздив до Іраку до своїх батьків.

12. 10 червня 2014 року Наказом №700-ст був відрахований за невиконання навчального плану з 3-го курсу ЛНМУ ім. Д.Галицького, що підтверджується копією академічної довідки №228-РІС від 26 червня 2014 року.

13. Цього ж року позивач спробував подати документи на 4-й курс навчання до Івано-Франківського національного медичного університету та Тернопільського державної медичного університету ім. І.Я. Горбачевського (серпень 2015), однак у цей університет не вступив.

14. Після відрахування з ЛНМУ ім. Д.Галицького ОСОБА_1 перебував нелегально на території України.

15. На час розгляду справи судами попередніх інстанцій позивач є студентом Національного фармацевтичного університету (м. Харків), що підтверджується копією студентського квитка та довідкою університету № 3450/14 від 01 грудня 2015 року.

16. 10 вересня 2015 року громадянин Іраку ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

17. Підставами для отримання статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив те, що існує небезпека його життю і здоров`ю у разі повернення до Іраку, оскільки в країні походження йому вже погрожували вбивством, захоплювали в полон терористи і вимагали від батьків гроші. Крім того, у разі повернення його можуть забрати в армію. Вважає, що в будь-який момент його можуть вбити представники ІДІЛ, шиїтські повстанці або він може загинути від вибуху.

18. За результатами розгляду особової справи заявника, проведених співбесід (протоколи від 16 вересня 2015 року, від 13 листопада 2015 року), ГУ ДМС України у Львівській області дійшло висновку, що громадянин Іраку ОСОБА_1 підпадає під критерії визначення особи, яка потребує додаткового захисту у відповідності до вимог пункту 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", що підтверджується висновком від 24 листопада 2015 року про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

19. Водночас, 15 липня 2016 року за результатами розгляду особової справи позивача, ДМС України складено висновок про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

20. Причинами відмови у висновку ДМС України від 15 липня 2016 року вказано те, що:

20.1. аналіз матеріалів особової справи громадянина Іраку ОСОБА_1 у контексті ситуації, що склалася в країні його громадянської належності, дозволяє зробити висновок, що заявник не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі через індивідуальні обґрунтовані побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, тому ДМС не погоджується з твердженнями ГУДМС у Львівській області про те, що заявника може бути кваліфіковано особою, яка потребує додаткового захисту;

20.2. враховуючи інформацію по країні громадянської належності заявника, вказаний збройний конфлікт в Іраку є локальний та розповсюджений не на всій території країни. Гуманітарна ситуація в Іраку не погіршилася настільки, щоб це призвело до порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Заявник не відноситься до вразливої категорії осіб, не хворіє на тяжкі хвороби, тому зможе підтримувати себе належними чином. Крім того, оцінюючи актуальну безпекову ситуацію в Іраку, у ДМС є серйозні підстави вважати, що у разі повернення заявника до країни походження, не існує загрози його життю, здоров`ю та безпеці через наявність внутрішнього збройного конфлікту.

21. 15 липня 2016 року №385-16 рішенням ДМС України №385-16 громадянину Іраку ОСОБА_1 відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

22. Судами попередніх інстанцій установлено, що громадянин Іраку ОСОБА_1 затримувався в 2011 році в країні походження. Підставою затримання були його релігійні переконання, зокрема, у зв`язку з його приналежністю до напряму в ісламі сунізм. Тоді як, в основному поліцію на території, де він проживає, очолюють шиїти.

23. Після повернення позивача в країну походження у 2013 році йому був надісланий лист з погрозами від представників «Ісламської держави» про те, що, у разі його відмови воювати на стороні ІДІЛ, його вб`ють. В середині листа, як зазначив позивач, був завернутий патрон від пістолета. ОСОБА_1 вказав, що у нього відсутній вказаний лист.

ІІІ Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанцій

24. 26 січня 2017 року постановою Львівського окружного адміністративного суду позовні вимоги задоволено.

25. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що пояснення, надані громадянином Іраку ОСОБА_1 пояснення в судовому засіданні та в протоколах співбесід, складених відповідачем під час розгляду питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є тотожними, судом не встановлено розбіжностей у наданих поясненнях. За висновком суду першої інстанції, громадянин Іраку ОСОБА_1 є особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки він змушений залишитися в Україні внаслідок загрози його життю в країні походження через побоювання застосування щодо нього тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або загальнопоширеного насильства в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини і не може та не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

26. 16 травня 2017 року постановою Львівського апеляційного адміністративного суду постанову суду першої інстанції скасовано, в частині зобов`язання Державної міграційної служби України визнати громадянина Іраку ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, і прийнято у цій частині нову постанову, якою зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Іраку ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В решті постанову суду першої інстанції залишено без змін.

27. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у відповідній частині, суд апеляційної інстанції підтвердив, що існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є наразі загальновідомим фактом. Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідач не в повній мірі врахував та не надав належну оцінку всім обставинам, інформації та доводам заявника, які мали значення для вирішення питання про визнання чи невизнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, відповідач не врахував належним чином інформації про ситуацію в Іраку, підготовленої міжнародними організаціями, в основному органами та місіями Організації об`єднаних націй, та її доказову силу у ситуації з позивачем, можливість подання позивачем письмових доказів тощо.

28. При цьому суд апеляційної інстанції зауважив, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для зобов`язання Державної міграційної служби України визнати громадянина Іраку ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим, оскільки перевірка інформації щодо наявності чи відсутності підстав для надання позивачу відповідного статусу належить до дискреційних повноважень міграційних органів, а тому в даному випадку суд може лише зобов`язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

ІV. Касаційне оскарження

29. Не погодившись з постановами судів першої та апеляційної інстанцій, представник ДМС України подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме вимог пунктів 1, 13 частини першої статті 1, частин 1 та 5 статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI), статей 7, 86, 159, 161 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову.

30. В обґрунтування вимог касаційної скарги представник відповідача зазначає про недостатність наданих позивачем доказів для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

31. На думку представника відповідача, обов`язок доказування покладається саме на позивача, заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

32. Відповідач зазначає, що у порушення вимог статті 86 КАС України та основоположних принципів адміністративного судочинства суди першої та апеляційної інстанцій прийняли до уваги доводи позивача з огляду на ситуацію у країні походження, однак за відсутності доказів, які б свідчили про наявність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

33. 27 липня 2017 року ухвалою Вищого адміністративного суду України відкрито касаційне провадження та витребувано з Львівського окружного адміністративного суду справу № 813/3742/16.

34. 22 серпня 2017 року справа № 813/3742/16 надійшла до Вищого адміністративного суду України.

35. 14 лютого 2018 року справу № 813/3742/16 разом з матеріалами касаційної скарги передано до Верховного Суду.

36. 30 травня 2019 року розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 527/0/78-19 призначено повторний автоматизований розподіл справи у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Шарапи В. М., що унеможливлює його участь у розгляді касаційної скарги.

37. Протоколом повторного автоматизованого розподілу справ між суддями від 30 травня 2019 року визначено склад суду: головуючий суддя Шевцова Н. В. (суддя-доповідач), судді Кашпур О. В., Радишевська О. Р.

V. Релевантні джерела права й акти їх застосування

38. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

39. За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

40. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

41. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

42. Кодекс адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15.12.2017 року)

42.1. Відповідно до частини другої статті 2 до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

42.2. Частиною третьою статті 2 визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5)добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

43. Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

43.1. За пунктом 1 частини першої статті 1 біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

43.2. Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

43.3. За змістом частин першої - третьої статті 7 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

43.4. Відповідно до частини шостої статті 8 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

43.5. Згідно частини сьомої статті 8 у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

43.6. . Частиною 5 статті 10 визначено, що рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

43.7. Відповідно до частини першої статті 12 рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

44. Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців

44.1. Пунктами 45, 66 визначено, що особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

44.2. Згідно до пункту 195 у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

45. Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04

45.1. Пункт п`ятий статті 4 встановлює, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

46. Директива 2011/95/EU від 13 грудня 2011 р. «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту»

46.1. За пунктом 1 статті 4 Країни-члени ЄС можуть вважати обов`язком заявника надати можливо швидше всі елементи, необхідні для обґрунтування його/її прохання про надання міжнародного захисту. Країни-члени ЄС зобов`язані розглянути всі елементи прохання, які відносяться до суті справи, у співпраці з заявником.

47. Пояснювальна записка про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця, УВКБ ООН

47.1. Пункт 6. Згідно загальним юридичним принципам доказового права, тягар доказування лежить на людині, яка подає заяву. Таким чином, в заявах про надання статусу біженця заявник повинен брати на себе тягар встановлення правдивості своїх тверджень і точності фактів, на яких ґрунтується клопотання. Заявник звільняється від тягаря доказування шляхом надання правдивих даних, які стосуються заяви та які сприяли б прийняттю належного рішення, заснованого на фактах. Зважаючи на конкретну ситуацію біженця, співробітник, який приймає рішення, також несе відповідальність за встановлення та оцінку фактів у справі. У більшості випадків це можливо, якщо співробітник, котрий приймає рішення, обізнаний про об`єктивну ситуацію в країні походження заявника, а також володіє відповідними загальними знаннями, що допоможе йому отримати від заявника інформацію, що стосується справи, і належним чином встановити справжність заявлених фактів, які можуть бути підтверджені

47.2. Пункт 10. Наявність підтверджуючих доказів на підтримку тверджень заявника підкріплює правдивість зроблених заяв. З іншого боку, враховуючи особливу ситуацію осіб, які шукають притулку, вони не зобов`язані надавати всі необхідні докази. Зокрема, слід звернути належну увагу на той факт, що шукачам притулку часто доводиться залишати свою країну без документів, що засвідчують особу. Неможливість надати документальне підтвердження на підтримку усних тверджень не повинна, таким чином, перешкоджати прийняттю заяви до розгляду в разі, якщо ці твердження відповідають широко відомим фактам і якщо загальний рівень достовірності заяви досить високий.

48. Настанови з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН

48.1. Пункт 66. Для того щоб вважатися біженцем, особа повинна продемонструвати свідоцтва цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за однією з причин, вказаних вище. Не має значення, чи виникає переслідування за однією з цих причин або від поєднання двох або більше причин. Часто прохач може не знати про причини переслідувань. Як би там не було, це не його обов`язок - аналізувати свій випадок до такої міри, щоб детально встановлювати причини.

48.2. Пункт 67. Завданням особи, яка перевіряє, при вивченні обставин справи є встановлення причини або причин переслідувань і прийняття рішення про те, чи відповідають вони визначенню Конвенції 1951 року. Очевидно, що причини переслідування з цих різних мотивів будуть частково збігатися. Найчастіше буде присутній більш ніж один елемент, пов`язаний з однією особою, наприклад політичним опонентом, який належить до релігійної або національної групи або до обох відразу, і поєднання цих причин в одній особі буде мати значення при оцінці його цілком обґрунтованих побоювань.

VІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

49. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

50. При цьому заявник не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

51. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

52. Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та встановлені обставини справи, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про наявність правових підстав для задоволення заяви позивача про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

53. Правильними є посилання судів першої та апеляційної інстанцій на неврахування відповідачем інформації про ситуацію у країні походження.

54. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «С.Ф. та інші проти Швеції (S.F. and Others v. Sweden)», 52077/10, 15 травня 2012 р., у п. 64 Суд зазначив, що будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, Суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції.

55. У цій справі судами попередніх інстанцій установлено, що позивач посилався на вчинення щодо нього насилля з боку представників ІДІЛ, реальні загрози його життю та здоров`ю, а також можливість зазнати утисків і незаконних затримань з боку державних органів (поліції) у зв`язку зі своїми релігійними переконаннями.

56. З 01 січня 2014 року по 31 травня 2015 року МООНСІ/УВКПЛ зареєстрували не менше 15612 випадків загибелі і 30502 випадки поранення цивільних осіб, а також переміщення не менше 3 млн. осіб в результаті збройного конфлікту неміжнародного характеру в Іраку.

57. Крім того, з публікації УВКБ ООН «Життя в страху» від 30.07.2015 слідує, що Ісламська держава вчиняє масштабні та систематичні порушення прав людини, які мають значний характер та можуть бути прирівняні до геноциду, злочинам проти людяності, воєнним злочинам і масштабними нападами на мирне населення. ІДІЛ цілеспрямовано нападає на релігійні та етнічні групи в Іраку і Сірійській Арабській Республіці. В Іраку насиллю піддаються езиди: чоловіки відокремлюються від жінок і дітей, а потім відправляють у рви і жорстоко карають.

58. Вказані обставини підтверджуються доповідями Верховного комісара ООН у справах біженців, Позицією УВКБ ООН відносно повернення в Ірак від 27 жовтня 2014 року (доступ за адресою: http://www.refworld.org.ru/docid/547324136.html); оцінка можливостей внутрішньої втечі або переміщення в Багдад арабів-сунітів з підконтрольних ІДІЛ територій (травень 2016, УВКБ ООН http://www.refworld.org/docid/575537dd4.html).

59. За таких обставин, наявність загрози життю, безпеці позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, є цілком ймовірною.

60. Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017) критеріям та не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

61. Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

62. Дискреційні повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту щодо прийняття рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначено Законом №3671-VІ, зокрема частиною п`ятою статті 10 цього Закону.

63. Отже, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що саме до дискреційних повноважень ДМС України належить вирішення питання щодо визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, а тому погоджується з його висновком про скасування рішення суду першої інстанції.

64. Відповідач не дослідив належним чином чи існувала небезпека для позивача в країні його громадянської належності станом на час прийняття спірного рішення, не вжив заходів щодо встановлення дійсних обставин, з яких позивач вдруге покинув країну свого походження і чи дійсно у позивача були реальні побоювання стати жертвою представників ІДІЛ.

65. Крім того, проведення повторної перевірки заяви позивача є необхідним у зв`язку з тим, що попередньо третьою особою складено позитивний висновок від 24 листопада 2015 року про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.

66. За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду, а також постанова суду першої інстанції, в частині, яка залишена без змін, є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в них повно і всебічно з`ясовані обставини в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

VIІ. Судові витрати

67. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 26 січня 2017 року в частині залишеній без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2017 року у справі №813/3742/16 залишити без змін.

3. Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Н. В. Шевцова

Судді О. В. Кашпур

О. Р. Радишевська