Застосування принципу справедливості у новітньому судочинстві України ( матеріально – правовий аспект)

З давніх часів справедливість є однією із головних засад не лише судового процесу, а й підвалиною належної людської поведінки як такої. Дж. Ролз підкреслював, що «справедливість є щонайпершою чеснотою суспільних інституцій». «Якщо зникне справедливість, – зазначав І. Кант, – то життя людей на землі вже не буде мати жодної цінності».

Cлід зауважити, що такий соціальний інститут як право та більш морально-правова категорія суспільства «справедливість», розвиваються паралельно, а іноді й тісно переплітаються між собою. Визнання ж зв'язку права і справедливості є складовою європейської правової традиції починаючи з Античності. Наприклад, на справедливість як на мірило оцінювання чинного права в різні способи опиралися римські юристи, а для преторів ідея справедливості була взірцем в їхній правотворчості. Так, ще з часів римського права відомі вислови: in omnibus, maxime tamen in jure aequitas spectanda est – в усіх справах, особливо в праві, слід пам’ятати про справедливість (Paul. D. 50.17.90); ubi aequitas evidens poscit, subveniendum est – там, де цього явно вимагає справедливість, слід допомогти (Marcell. D. 4.1.7); licet hoc jure contingat, tamen aequitas dictat – хоча це й по праву, однак справедливість вимагає (Ulp. D. 15.1.32. pr.); haec aequitas suggerit, etsi jure deficiamur – це бажано по справедливості, хоча чіткий правовий припис і відсутній (Paul. D. 39.3.2.5).

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: «із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі». «Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права» (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Ідея справедливості звучить і в новітньому процесуальному законодавстві. Положення ст.2 ЦПК, ГПК, КАС одним із завдань судочинства визначають не будь-яке, а саме справедливе вирішення спорів. Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю “питомою вагою” принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах».

Якщо переходити до більш практичної площини, необхідно відмітити те, що загальним засобом, за допомогою якого адвокат може забезпечити справедливе вирішення спору, є гнучкість норм, яка дозволяє наполягати на можливості розвивати та пристосовувати право, застосовувати його на розсуд (визначена законодавством межі дискреційної поведнки суду) у конкретному випадку. Прикладами подібної гнучкості є повноваження судді зменшити розмір неустойки, самостійно визначити у своєму рішенні ефективний спосіб захисту, відстрочити/розстрочити виконання судового рішення тощо. Утім, все перелічене чітко випливає з “букви” закону і не сприймається учасниками як втілення ідей справедливості у правозастосовчу практику.

У більш складних випадках адвокату необхідно наполягати на застосуванні справедливості замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem), хоча це і здається на перший погляд завідомо програшною та протиправною позицією. Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з’являються внаслідок «помилок» законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.

Аналізуючи практику “старої” судової системи, то вкрай рідко можна було натрапити на рішення, в якому вищі судові інстанції відходили від чіткого позитивістського ухилу вирішення спорів. Утім, час плине і судова система хоч і не швидко, але змінюється. В першу чергу це стосується переорієнтації свідомості, зміни ментальності суддів Верховного Суду, які незважаючи на величезне навантаження, спромогаються винаходити прогресивні підходи до вирішення спорів, відходити як від численних правовий позицій Верховного Суду України, так і від власних правових позицій Великої палати (так званий “overruling”). На перший погляд важко відповісти на питання: а де ж заховався той принцип правової визначеності, передбачуваності того, яка правова поведінка є виправданою, а позиція обґрунтованою?

Трапляються випадки звернення до суду з позовом на основі позиції Великої Палати Верховного Суду, яка за час розгляду справи змінюється. І судовий збір в даному випадку, звісно, ніхто не поверне, хоча позивач може і не звертався б з таким позовом, заздалегідь знаючи про безперспективність вимог. Справедливо? З іншого боку, ми стаємо свідками “революції” правової думки, відхід від усталеної, дещо застарілої, практики.

Резонність зазначеного процесу обумовлюється зазвичай вадами попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), або ж зміною суспільного контексту, можливо, і політичного вектору.

В той же час, обрання на наступні 5 років нового Президента України, який вже озвучив необхідність чергового реформування судової системи, може призвести до появи у Верховному Суді нових облич. Думається, що таку мінливість кадрів у вищих судових ешелонах, як у відомих продуктових супермаркетах, важко назвати виправданою, адже однією з гарантій незалежності судової системи є саме незмінюваність суддів. З цього приводу, є побоювання що ми знову станемо свідками “ефекту маятника” і зворотного відступлення від правових позицій, які здавалося б вже пройшли “вогонь, воду і мідні труби”. І це вже не аби який крок у “прірву” непередбачуваності, що завжди лякає не тільки простих громадян, а особливо бізнес, який не готовий нести відповідні ризики.

Утім, переконаний, що Верховний Суд рухається в правильному напрямку та поступово започатковує правозастосування та має намір надалі триматися вектору природного права, поступово відводячи праву позитивному хоч і основну, проте, не переважну роль. Підтвердженням цього є хоч і не численна, але ґрунтовна за своїми висновками практика, яка задає певний, так би мовити, правозастосовчий “тренд” для судів нижчих інстанцій.

Для прикладу, пропоную звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц.

Фабула даної справи полягає у тому, що Позивач, переслідуючи мету не допустити у майбутньому можливість банку задовольнити свої вимоги шляхом примусового виконання вірогідного рішення суду про стягнення з нього кредитної заборгованості, вирішив оформити договір купівлі-продажу житла на свого товариша (який, звісно, дружбу так високо не оцінив, квартиру не повернув та позов надалі не визнав). Розібравшись у всіх обставинах справи, формально дійшовши до висновку про те, що укладений договір дійсно містить ознаки удаваності, касаційний суд, тим не менш, у задоволенні позову відмовив та зазначив: “Верховний Суд, переглядаючи справу у касаційному порядку, враховує конкретні обставини цієї справи щодо наявності обставин, визначених частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України, застосовує загальні засади цивільного права - принцип справедливості, добросовісності та розумності, а також керується однією з аксіом цивільного судочинства: «Placuit in omnibus rebus praecipuum esse iustitiae aequitatisque quam stricti iuris rationem», що означає: «У всіх юридичних справах правосуддя й справедливість мають перевагу перед строгим розумінням права».

Аналізуючи зазначений судовий кейс, можна зазначити, що Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності, забороною зловживання правом. Тому, у подібних ситуаціях, адвокатам доцільно одночасно із використанням у правовій позиції засад принципу справедливості доводити і зловживання іншою стороною своїми правами (наявність так званої «шикани»).

Гідною вважатися справедливою, на моє суб'єктивне переконання, є також Постанова Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд незважаючи на наявність формальних підстав для відхилення доводів позивача, врахував конкретні обставини справи та позов врешті-решт задовольнив. Тут передусім доцільно згадати, що справедливе застосування норм права виявляється саме у недискримінаційному підході, неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у).

Обставини зазначеної справи полягали у тому, що студент українського вишу — громадянин Нігерії несвоєчасно вніс плату за навчання, у зв'язку з чим і був відрахований. Всім відомо, що належність виконання грошового зобов'язання не може ставитися у залежність від наявності чи відсутності вини кредитора. Таке зобов'язання є беззаперечним. Однак, незважаючи на те, що Договором, укладеним між сторонами, передбачено, що виконавець мав право відрахувати замовника і розірвати договір, зокрема, у випадку несвоєчасної оплати за навчання, Верховний Суд врахував, що “зазначене прострочення відбулося з незалежних від позивача обставин - затримкою платежів, які виникли у зв'язку з перенавантаженням платіжної системи Центрального банку Федеративної республіки Нігерія”. А тому дійшов до висновку про необхідність поновлення студента на навчанні, концептуально обґрунтовуючи свою правову позицію наступним: “одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Отже, у сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх у своїх правах та перед законом, а справедливе застосування норм права повинно мати передусім недискримінаційний підхід, неупередженість".

Інший приклад, на мій погляд, став справжнім проривом судової практики. Касаційний Верховний Суд застосував західну доктрину «Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)», у вирішенні договірного спору, який полягав у тлумаченні умов договору. За фабулою справи, сторони у пунктах 4, 5 договору купівлі-продажу передбачили, що продаж квартири здійснено за 22 277,00 грн., що на момент здійснення операції складає 11 763 у.о. за курсом НБУ на день укладання договору, які покупець зобов'язувався виплатити продавцю протягом п'ятнадцяти років з моменту укладання договору. Тобто, не досить чітким є узгодженість щодо обсягу виконання зобов'язання (22 277,00 грн. або ж гривневий еквівалент 11 763 у.о. на день проведення платежів).

Аналізуйте судовий акт: 11000/">Якщо встановлені правила, не дозволяють визначити зміст умови договору, слід застосовувати тлумачення contra proferentem, а саме, - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав (ВС/КЦС, № 753/11000/14-ц, 18.04.18)

Утім, вивчаючи порядок розрахунків, визначений цими пунктами договору, суд дійшов до висновку: «аналіз змісту договору купівлі-продажу свідчить, що правила, встановлені статтею 213 Цивільного кодексу України, не дозволяють визначити зміст відповідної умови договору купівлі-продажу щодо порядку проведення розрахунку». А тому, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд вирішив, що особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови. При цьому це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).

І хоча принцип справедливості у судовому рішенні не згадується, вважаю, що сама по собі доктрина ««Contra proferentem» витікає із засад справедливості та розбиває позитивістський ухил

Таким чином, втілення стандартів змістовної справедливості, з одного боку, вимагає від суддів активної, творчої ролі в процесі правозастосування. Водночас, занадто активна, творча діяльність суду, невмотивоване нехтування нормами права, може призвести до суддівського свавілля, тобто порушення ідеї формальної справедливості. Саме тому при вирішенні кожної справи важливим є перманентний пошук необхідного балансу між строгим розумінням норми права та засадами справедливості як судом, так і іншими учасниками справи.

Автор статті: Адвокат Здоровець Сергій Вікторович