Відсутність обгрунтування необхідності застосування негласних заходів порушує конвенцію (справа «Ліблік та інші проти Естонії»)

Втручання у приватне життя заявників не відповідало вимозі відповідності закону, яка полягала в тому, що рішення, які дозволяли приховане спостереження, повинні бути належно обґрунтовані.

Такого висновку дійшов ЄСПЛ у справі «Ліблік та інші проти Естонії» (заяви 173/15 та 5 інших), передає інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.

Протягом року спецслужби здійснювали негласне спостереження за особами, підозрюваними в корупції, зокрема, перехоплення телекомунікацій. Після завершення заходів були проведені обшуки офісів та допити. Суд, який слухав справу три роки, викликав чимало свідків і за підсумками розгляду виніс виправдувальний вирок. Також суд констатував незаконність заходів спостереження та неприйнятність зібраних доказів. були неприйнятними.

Але вердикт не встояв в апеляції. Підозрювані були визнані винними, а докази – належними. Це рішення підтвердив верховний суд, який, крім іншого, постановив, що судовий розгляд, хоча і був близьким до надмірно тривалого, все одно був завершений протягом розумного строку.

Згадайте новину: Участь адвоката в інщому процесі – достатня підстава для перенесення судового засідання

Тоді фігуранти справи звернулися до ЄСПЛ. Посилаючись на статтю 6§1 (право на справедливий суд протягом розумного строку) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод заявники скаржилися на надмірну тривалість провадження. Також відповідно до статті 8 (право на повагу до приватного життя і листування) вони стверджували про порушення їхніх прав у зв’язку із відсутністю належного обґрунтування прихованого спостереження.

У ЄСПЛ врахували, що кримінальні провадження тривали до восьми років. У той же час Верховний суд чітко посилався на критерії, розроблені Судом, і дуже ретельно оцінював те, чи перевищило провадження обмеження «розумного строку». Оскільки справа була надзвичайно складною, ЄСПЛ дійшов висновку, що національні органи не виходили за межі того, що можливо вважати обґрунтованим за особливих обставин справи. То ж порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції не було.

Що стосується негласних заходів, то вони складали втручання у право заявників на повагу до приватного життя та листування, гарантоване статтею 8. Незважаючи на вимогу в законодавстві Естонії щодо того, що рішення про надання дозволу повинно містити підстави, рішення, прийняті суддями, містили лише поверхневі заяви, в той час як клопотання прокурорів про надання дозволу, взагалі не містили жодного обґрунтування. Відтак, втручання не було «відповідним до закону», тому стаття 8 була порушена.

Згадайте новину:Право свідка не свідчити проти себе або право обвинуваченого допитувати свідків: що важливіше, – вирішував ЄСПЛ

Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 194 (2019)
28.05.2019

Накази, які дозволяли приховане спостереження, не мали належних підстав

У сьогоднішньому рішенні Палати в справі Liblik і інші проти Естонії (заяви 173/15 та 5 інших) Європейський суд з прав людини одноголосно встановив відсутність порушення статті 6§1 (право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку) Європейської Конвенції з прав людини. Суд також одноголосно постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу до приватного життя та листування) стосовно другого і третього заявника, а також компаній-заявників.

Справа стосувалася ретроспективного обґрунтування наказів, які дозволяли приховане спостереження під час кримінального провадження проти заявників. Вона також стосувалася тривалості цих кримінальних проваджень.

Суд виявив, зокрема, що провадження було дуже тривалим, але не було періодів бездіяльності або затримок національних органів влади.

Оскільки втручання у приватне життя заявників та листування не відповідало вимозі відповідно до національного законодавства, яка полягала в тому, що накази, які дозволяли приховане спостереження, повинні бути належно обґрунтовані, втручання не було «відповідним до закону».

Основні факти

Заявниками в цій справі є чотири громадяни Естонії, Tullio Liblik, Kalev Kangur, Toomas Annus та Villu Reiljan, які народилися у 1964, 1968, 1960, та 1953 роках, відповідно, та мешкають у м. Крессааре (пан Liblik ), Таллінн (пан Kangur та пан Annus), а також волості Паламузе (пан Reiljan) (всі в Естонії),а також дві відкриті публічні компанії з обмеженою відповідальністю, ELL Kinnisvara AS та AS Järvevana, засновані відповідно до законодавства Естнонії та розташовані в м. Таллін.

Протягом періоду з серпня 2005 року до жовтня 2006 року Служба внутрішньої безпеки ( Kaitsepolitsei ) здійснила спостереження за першим, другим і третім заявниками. Третій заявник також діяв як член наглядової ради двох компаній-заявників. Операція призвела до перехоплення та прослуховування спілкування між четвертим заявником і особами, які знаходяться під спостереженням. Кримінальні обвинувачення стосувалися підозр в корупції на високому рівні, пов’язаної з обміном земельними ділянками в природоохоронних зонах на земельні ділянки в районах, в яких була дозволена меліорація.

У вересні 2005 року під час попереднього судового розгляду другий заявник виявив пристрій спостереження у своєму кабінеті. У жовтні 2006 року відбулися обшуки офісів першого і третього заявника, а також другої компанії-заявника, а також ще один обшук був проведений в приміщенні першої компанії-заявника у вересні 2007 року. У жовтні 2007 року четвертий заявник був допитаний як підозрюваний. Загалом попередній судовий розгляд тривав три з половиною роки.

Місцевий суд повіту Гар’юмаа заслуховував справу з травня 2009 року викликаючи багатьох свідків.

Час від часу слухання повинні були бути перенесені через хворобу або інші особисті обставини, які впливали на обвинувачених або їх представників.

У червні 2012 року суд виправдав заявників.

Суд виявив, що заходи спостереження були незаконними, а також те, що всі зібрані докази були неприйнятними. Провадження тривало три роки і три місяці.

Генеральний прокурор подав апеляцію, а апеляційний суд визнав заявників винними у червні 2013 року. Він виявив, що заходи спостереження були законними, і докази, отримані таким чином, були прийнятними.

Всі заявники подали апеляції з питань права до Верховного суду, але він підтвердив засудження у червні 2014 року. Суд постановив, що судовий розгляд, хоча і був близьким до надмірно тривалого, все одно був завершений протягом розумного строку. Далі суд виявив, що регулювання прихованого спостереження було конституційним, а також те, що його умови були виконані.

Скарги, процедура та склад Суду

Посилаючись на статтю 6§1 (право на справедливий суд протягом розумного строку) Європейської конвенції заявники скаржилися на надмірну тривалість провадження. Посилаючись на статтю 8 (право на повагу до приватного життя і листування) другий і третій заявники та компанії-заявники стверджували, що ретроспективне обґрунтування наказів, які дозволяли приховане спостереження, порушили їх права.

Заява була подана до Європейського суду з прав людини 23 грудня 2014 року.

Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:

Robert Spano (Iсландія), Голова,

Julia Laffranque (Eстонія),

Valeriu Griţco (Республіка Молдова),

Egidijus Kūris (Литва),

Ivana Jelić (Чорногорія),

Arnfinn Bårdsen (Норвегія),

Darian Pavli (Aлбанія),

а також Hasan Bakırcı, Заступник секретаря Секції.

Рішення Суду

Стаття 6 § 1

Суд виявив, що кримінальні провадження тривали приблизно від шести до восьми років стосовно різних заявників і таким чином були тривалими. У той же час Верховний суд чітко посилався на критерії, розроблені Судом, і дуже ретельно оцінював те, чи перевищило провадження обмеження «розумного строку».

Справа була надзвичайно складною – вона залучала не лише декількох обвинувачених, але й також стосувалася “прихованих злочинів” пропонування і отримання хабаря, який характеризувався високим рівнем змови і складними моделями поведінки між різними особами. Тому було зрозуміло, що розслідування, аналіз і подання доказів, а також наступні судові провадження вимагали багато часу.

Крім того, Суд не знайшов жодних вказівок на те, що органи влади діяли невідповідно або іншим чином не виконували свої обов’язки з належною ретельністю з того часу, коли були залучені заявники. Суд врахував той факт, що багато відповідних процесуальних рішень (наприклад, календарне планування судового розгляду такого масштабу) не залежали лише від судів; також повинні були бути належним чином враховані права заявників на захист та доступність їх представників.

Суд також не вбачав жодних підстав заперечення висновків національних судів стосовно того, що заявників було неможливо дорікати за неналежне продовження провадження.

Навіть незважаючи на те, що Суд припускав, що такі тривалі провадження, безсумнівно, були напруженими для заявників, він не вважав, що їх позиція в політиці, державній службі або як добре відомих бізнесменів сама по собі виправдовувала б рішення стосовно того, що їх справа заслуговує на пріоритетний розгляд.

Провівши загальне оцінювання тривалості проваджень Суд дійшов висновку, що вони не виходили за межі того, що можливо вважати обґрунтованим за особливих обставин справи. Таким чином, Суд не виявив порушення статті 6§1 Конвенції.

Стаття 8

Суд вважав, що заходи прихованого спостереження складали втручання у право заявників на повагу до “приватного життя” та “листування”, гарантоване статтею 8.

Незважаючи на вимогу в законодавстві Естонії того, що наказ про надання дозволу повинен містити підстави, рішення, прийняті суддями в попередньому судовому слідстві, містили лише поверхневі заяви, в той час як накази прокурорів про надання дозволу, взагалі не містили жодного обґрунтування.

Отже, Суд вважав, що справа нагадувала обставини справи Dragojević проти Хорватії. В ній національні суди визнали практику компенсації за початкове недостатнє обґрунтування наказів про надання дозволу на спостереження за допомогою надання обґрунтування, яке має зворотну дію.

Суд зазначив, що ефективність гарантії попереднього ретельного дослідження і зобов’язання надавати підстави не можуть бути такими ж, коли це зобов’язання було замінене на можливість надати підстави пізніше, на етапі судового розгляду, коли суди неминуче мали більше інформації про те, як були скоєні передбачувані злочини. Таку обережність вимагав не лише проміжок часу, а й інший процесуальний контекст, в якому будуть надані такі підстави.

Отже, Суд виявив, що оскільки це втручання у приватне життя і листування заявників не відповідало вимозі, передбаченій в національному законодавстві, стосовно того, що заходи з надання дозволу на приховане спостереження повинні бути належно обґрунтованими, це втручання не було «відповідним до закону». Тому стаття 8 була порушена.

Справедлива сатисфакція (стаття 41)

Суд постановив, що Естонія повинна виплатити 2 000 євро (EUR) другому та третьому заявникам, а також першій та другій компанії-заявникам відшкодування моральної шкоди та 1500 євро другому заявнику, та таку ж суму третьому заявнику та компаніям-заявникам спільно відшкодування видатків і витрат.