УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 вересня 2017 року м. Київ Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого: Кузнєцова В.О.,

суддів: Кадєтової О.В., Карпенко С.О.,

Леванчука А.О., Ступак О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Суховарова НаталіяВолодимирівна, реєстраційна служба Дніпропетровського міського управління юстиції, про визнання недійсними заяви про надання згоди на відчуження майна та договору дарування за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2016 року,

встановила:

У червні 2015 року ОСОБА_3 звернулась до суду із вказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що з 11 березня 1999 року вона перебувала у шлюбі з ОСОБА_6 За час шлюбу ними набуто квартиру АДРЕСА_1. Позивач вказує на те, що з 2005 року хворіє на хворобу Паркінсона, періодично знаходиться на стаціонарному лікуванні та потребує сторонньої допомоги. У 2014 році погіршився стан здоров'я чоловіка, у зв'язку з чим він не міг здійснювати за нею догляд, оскільки сам потребував сторонньої допомоги.

Враховуючи, що вони з чоловіком потребували сторонньої допомоги, з дочкою ОСОБА_6 - ОСОБА_4 була попередня домовленість про те, що остання буде їх доглядати; бажаючи укласти відповідний договір, ОСОБА_6 помилково уклав договір дарування належної їм на праві спільної сумісної власності квартири.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер і після його смерті ОСОБА_4 припинила надавати їй допомогу, а згодом вона дізналась про те, що 29 січня 2014 року її чоловік квартиру ОСОБА_4 подарував. Вважаючи, що при укладенні договору дарування вона припустилася помилки, що має істотне значення, а саме щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, позивач просила про задоволення позову.

Під час розгляду справи позивач доповнила підстави позову та просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 29 січня 2014 року, оскільки не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними, надаючи згоду на відчуження спірної квартири.

Тому просила з цих підстав визнати недійсною і відповідну її заяву.

Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 6 квітня 2016 року провадження у справі закрито в частині визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного 29 січня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4, з підстав неусвідомлення ОСОБА_3 значення своїх дій та неможливістю керувати ними.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі заявник просить скасуватирішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2016 року, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 6 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

У зв'язку з цим справа підлягає розгляду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України від 18 березня 2004 року.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню.

Судами встановлено, що 29 січня 2014 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_4 укладений договір дарування квартири АДРЕСА_1, відповідно до умов якого ОСОБА_4 отримала безоплатно у власність зазначену квартиру.

Також судами попередніх інстанцій встановлено, що у п. 7 цього договору зазначено про укладення договору за згодою дружини дарувальника - ОСОБА_3, відповідно до її заяви, справжність підпису на якій засвідчено нотаріусом.

Як вбачається з копії заяви, ОСОБА_3надала згоду ОСОБА_6 на дарування спірної квартири.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не довела ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, і дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

З такими висновками судів попередніх інстанцій погоджується і колегія суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст. 202 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1 ст. 215 ЦК України.

За змістом ст.ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

При цьому предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення його права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

У ~law16~ роз'яснено, що відповідно до ст.ст. 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Відповідно до п. 7 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У ~law17~, зазначено, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частина 1 та 2 статті 3 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

В абзацах другому та третьому п. 19 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України зазначено, що обставини, щодо яких помилилась сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст.ст.10, 60 ЦПК України).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій встановивши, що позивач не заперечувала свого волевиявлення на відчуження квартири, але розраховувала на надання відповідачем утримання, дійшли висновку про недоведення позову. Зокрема, позивач не надала доказів того, що відповідач за оспорюваним договором брала на себе певні обов'язки щодо забезпечення відчужувача або його дружини утриманням та (або) доглядом, як це передбачено положеннями статті 744 ЦК України.

Крім того, встановивши, що позивач періодично знаходилась на стаціонарному лікуванні з приводу тремтіння рук, слабкості, скованості у русі, а діагноз хвороба Паркінсона ОСОБА_3 встановлений у липні 2014 року, а також що у період з 2005 року по 2014 рік у ОСОБА_3 відсутній медичний висновок щодо потреби у сторонньому догляді, суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю.

Згідно з ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

За змістом ч. 1 ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні судів першої та апеляційної інстанції чи відкинуті ними, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу та про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до ч. 1 ст. 337 ЦПК України суд касаційної інстанції відхиляє касаційну скаргу, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги не дають підстав вважати, що при розгляді справи судами допущено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, висновків судів не спростовують і зводяться до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте, в силу ст. 335 ЦПК України, суд касаційної інстанції не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Керуючись ст.ст. 336, 337, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

ухвалила:

Касаційну скаргуОСОБА_3відхилити.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 серпня 2016 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий В.О.Кузнєцов Судді: С.О.Карпенко В.О.Кадєтова А.О.Леванчук О.В.Ступак