Ухвала

24 березня 2021 року

м. Київ

справа № 149/1499/18

провадження № 61-6997св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - адвокат Рибак Ірина Валеріївна,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, яка подана адвокатом Рибак Іриною Валеріївною, на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року у складі судді Робак М. В. та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 березня 2020 року у складі колегії суддів: Берегового О. Ю., Ковальчука О. В., Шемети Т. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст вимог скарг

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 03 листопада 2014 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, відповідно до якого він надав ОСОБА_2 у позику грошові кошти в розмірі 550 000 грн, про що було складено відповідну розписку.

Зазначав, що відповідач зобов'язувався повернути йому грошові кошти у строк до 25 грудня 2014 року, проте своєчасно повернути кошти не зміг, попросивши про надання додаткового часу та запропонував, щоб на суму позики додатково нараховувались 300 000 грн як плата за користування грошовими коштами. У зв'язку із цим між ними 25 грудня 2014 року було укладено новий договір позики, відповідно до якого відповідач підтвердив отримання у позику грошових коштів в сумі 550 000 грн та зобов'язався повернути борг і сплатити плату за користування позикою у розмірі 300 000 грн не пізніше 30 червня 2015 року, про що була складена друга розписка.

Вказував, що всупереч умовам договору позики, ОСОБА_2 взяті на себе зобов'язання не виконав, суму боргу та обумовлену ними плату за користування грошовими коштами не повернув. Вважав, що є підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 625 ЦК України.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: стягнути із відповідача 850 000 грн основної суми боргу, а також 429 920,89 грн - процентів в розмірі однієї облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ), 301 750,00 грн - суму витрат від інфляції, 74 473,97-3% річних та судові витрати.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 793 484,00 грн боргу за договором позики від 25 грудня 2014 року, з яких 550 000,00 грн - основна сума боргу, 195 250,00
грн - сума витрат від інфляції, 48 234,00 грн - 3% річних від простроченої суми.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 221 грн судового збору.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на проведення почеркознавчої експертизи в сумі 6 280 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу пропорційно задоволеним вимогам в сумі 959,00 грн.

У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення районного суду мотивовано тим, що позивач належними і допустимими доказами довів факт отримання відповідачем в борг коштів в сумі 550 000,00 грн.

Щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 процентів за договором позики та 300

000 грн, нарахованих на суму займу, районний суд зазначив, що ОСОБА_1 не вправі нараховувати проценти за користування позикою після закінчення встановленого строку повернення позики, а саме після 30 червня 2015 року, тому вимоги позивача щодо стягнення 429 920,89 грн процентів в розмірі однієї облікової ставки НБУ задоволенню не підлягають. При цьому суд послався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), у якій вкзано, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку.

Щодо стягнення грошових коштів у сумі 300 000 грн, вказаних у борговій розписці, районний суд вважав, що така вимога задоволенню не підлягає, оскільки на підставі статті 1048 ЦК України плата за користування чужими грошовими коштами встановлюється у вигляді саме відсотків на основну суму боргу, а встановлення плати у твердій грошовій сумі законом не передбачено.

Суд першої інстанції здійснив розрахунок витрат від інфляції за формулою: 550 000 (сума боргу) * 135,50 (індекс інфляції (добуток щомісячних індексів за відповідний період))/100% - 550 000 (сума боргу), що становить 195 250 грн.

3% річних за формулою: 550 000 (сума боргу) * 3 (процентна ставка)/100%/365 днів * 1 067 (кількість днів прострочення), що становить 48 234 грн.

Крім того, районний суд зазначив, що оскільки термін дії договору позики від 03 листопада 2014 року продовжено до 30 червня 2015 року, що підтверджує розписка від 25 грудня 2014 року, отже, позовні вимоги заявлено в межах встановленого законом трьохрічного строку, підстави для застосування строків позовної давності відсутні.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 05 березня 2020 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Рибак І. В., залишено без задоволення.

Рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції при вирішенні справи, встановивши, що відповідно до розписки від 25 грудня 2014 року сторони не погодили питання щодо сплати процентів за договором позики, дійшов правильного висновку про відмову в стягненні нарахованої позивачем суми процентів за користування позикою після закінчення встановленого строку повернення позики, а саме після 30 червня 2015 року.

Крім того, суд першої інстанції правильно врахував положення статті 1048 ЦК України, згідно з якою позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки НБУ лише в тому разі, якщо договором не встановлено інші умови.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про неправомірність установлення сторонами плати за користування позикою в твердій грошовій сумі, а саме 300 000,00 грн, на стягненні яких наполягає позивач, оскільки у статтях 536, 1048 ЦК України визначено, що плата за користування чужими грішми встановлюється й нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу, а не у твердій сумі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову у повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У квітні 2020 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Відповідно до протоколу автоматичного розподілу судової справи між суддями від 16 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Сімоненко В. М.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У травні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу повторного автоматичного розподілу судової справи між суддями від 13 листопада 2020 року справу призначено судді-доповідачеві Лідовцю Р. А.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2021 року справу призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1, яка підписана адвокатом Рибак І. В., мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не враховано принцип свободи договору, який є визначальним для вирішення справи. Зокрема, судами не враховано, що заборгованість відповідача згідно з розписками складає 550 000 грн + 300 000 грн = 850 000 грн.

При цьому зазначає, що договір позики, укладений між сторонами, не було визнано недійсним, отже, його умови є обов'язкові до виконання сторонами.

Стверджує, що наявні підстави для відступлення від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), оскільки у абзаці другому частини першої статті 1048 передбачено, що у разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Отже, вважає, що законодавець чітко встановив, що проценти мають виплачуватися боржником до моменту, поки боржник не поверне кошти. При статей 402, 403, 404 ЦПК Україниодавством не передбачено, що нарахування процентів на позику має бути припинено днем, коли боржник згідно з договором зобов'язаний повернути грошові кошти.

У касаційній скарзі скаржник зазначає підставу касаційного оскарження судового рішення пункт 1 частини 2 статті 389 ЦПК (судом застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду).

Зазначає, що суд першої інстанції та апеляційний суд не врахували правові позиції Верховного Суду, висловлені в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 755/19197/18 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 915/533/15 щодо застосування статей 6, 627 ЦК України, що стосуються дотримання принципу свободи договору, оскільки всупереч змісту договору позики суди визначили, що плата за користування грошовими коштами може бути визначена лише у процентах, а не у твердій грошовій сумі, як визначено договором.

Також, скаржник посилається на пункт 2 частини 2 статті 389 ЦПК України, як на підставу касаційного оскарження та вважає за необхідне відступити від правових висновків Верховного Суду, висловлених в постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та від 02 березня 2020 року у справі № 1522/20735/12 та від 03 лютого 2020 року у справі № 341/923/17, щодо припинення нарахування процентів за користування грошовими коштами після спливу строку договору. Оскільки такі висновки суперечать змісту статей 536 та 1048 ЦК України, відповідно до яких розмір та порядок сплати процентів встановлюється договором або законом та проценти виплачуються до дня повернення позики.

Відзив на касаційну скаргу учасник справи не подав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до розписки від 03 листопада 2014 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошову суму в розмірі 550 000 гривень, яку зобов'язується повернути 25 грудня 2014 року (а. с. 16-17).

Згідно з розпискою від 25 грудня 2014 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 550 000
гривень з нарахуванням на суму займу 300 000 гривень. "Суму займу разом з додатком" зобов'язувався повернути ОСОБА_1 не пізніше 30 червня 2015 року (а. с. 18).

У висновку експерта за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи від 26 вересня 2019 року № 3649/3650/3651/19-21 зазначено, що підпис від імені ОСОБА_2 на розписці від 25 грудня 2014 року виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів; підпис від імені ОСОБА_2 на розписці від 25 грудня 2014 року виконаний ОСОБА_2; текст розписки від 25 грудня 2014 року виконаний ОСОБА_2; текст розписки від 25 грудня 2014 року та підпис на розписці виконаний без наслідування почерку (підпису) ОСОБА_2; ознак навмисної зміни почерку (незвичною рукою) при виконанні рукопису в оригіналі розписки від 25 грудня 2014 року та підпису в розписці не встановлено. Судово-технічна та почеркознавча експертиза проведена Вінницьким відділенням КНДІСЕ на підставі ухвали Хмільницького районного суду Вінницької області від 10 квітня 2019 року (а. с. 201-207).

1. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що наявні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Мотиви передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Відповідно до частин 3 та 5 статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно з пунктом 7 частини першої Розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Згідно із частиною 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до частини 1 статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця, а також, що позичальник зобов'язується повернути позику.

Частково задовольняючи позов, районний суд, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що надана відповідачем розписка від 03 листопада 2014 року є доказом отримання відповідачем коштів у сумі 550 000 грн, а сума у розмірі 300 000 грн, що зазначена у розписці від 25 грудня 2014 року, є платою за користування позикою, яка не може бути визначена у твердій грошовій сумі, відтак, стягненню не підлягає.

Такі висновки судів попередніх інстанцій були зроблені на підставі правового висновку Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у якому зазначено, що за змістом статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов. Передбачене у цій нормі право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою з урахуванням норм статті 6, частини 1 статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу), оскільки закон - статті 536, 1048 ЦК України визначає, що плата за користування чужими грішми встановлюється і нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.

Вказана правова позиція була сталою практикою Верховного Суду України та, відповідно, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ і, як наслідок, практикою національних судів.

Проте, колегія суддів, яка переглядає справу, не може повністю погодитися з такими висновками.

Відповідно до частини 3 статті 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Частиною 1 статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до Частиною 1 статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Частиною 1 статті 627 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Колегія суддів вважає, що оскільки правовідносини сторін за договором позики засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні та майновій самостійності їх учасників, сторони договору позики на підставі положень статті 627 ЦК України мають право визначити плату за користування коштами у твердій грошовій сумі.

Такі дії сторін договору (учасників договірних правовідносин) відповідають принципу свободи договору. Сторони не можуть бути обмежені у виконанні взятих на себе зобов'язань лише з підстав визначення у договорі плати за користування коштами у твердій грошовій сумі.

Крім того, будь-яка, визначена сторонами тверда сума оплати за користування позикою завжди може бути математичним способом перетворена у проценти відносно суми боргу, тому не можна погодитись з висновками Верховного Суду України про те, що інший спосіб оплати - тверда грошова сума є безвідносною до суми боргу.

Таке тлумачення змісту статті 1048 ЦК України невиправдано звужує свободу договору для сторін, яка, відповідно до статті 3 ЦК України є однією з основних засад цивільного законодавства.

При цьому колегія суддів вважає, що стаття 1048 ЦК України не містить заборони визначати спосіб оплати за користування позикою. Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акту законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами. На підставі принципу свободи договору вони вправі самостійно визначати умови договору, отже, сторони договору позики можуть визначити плату за користування коштами не лише у відсотках, але й у твердій грошовій сумі.

Згідно зі статтею 204 ЦК України вчинений сторонами правочин є дійсним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, тоді як обов'язок щодо спростування презумпції правомірності правочину покладається на відповідача.

Ураховуючи зазначені вище мотиви та обґрунтування колегія суддів вважає, що є підстави для відступлення від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у якій зазначено, що норми статті 1048 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу).

З урахуванням наведеного та положень статей 402, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 149/1499/18

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики, за касаційною скаргою ОСОБА_1, яка підписана адвокатом Рибак Іриною Валеріївною, на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 13 листопада 2019 року та постанову Вінницького апеляційного суду від 05 березня 2020 року.

Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю.

В. Черняк